Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

85. Іноді й мені буває непереливки

Близько шостої ранку.

У великій палаті, що правила за тимчасову процедурну, я шумно видихнув.

На всіх ліжках лежали хворі.

Біля них були й рідні, але більшість спали або сонно терли очі.

Сонце вже давно зійшло, коли я нарешті вилікував п’ятисотого хворого.

Я досі ні на хвилину не склепив очей.

Від однієї безсонної ночі не вмреш, але сил вона забирає чимало.

Я майже не відпочивав, тож геть знесилів.

— Е-е, пане Сіоне, м-може, вам уже час трохи відпочити…

Несміливо запропонувала Вінона.

Вона теж не спала всю ніч.

Я казав їй, що можна відпочити, але поки не відпочиваю я, вона не відпочиває зовсім.

Бо вона, каже, покоївка.

Зазвичай я зважив би на Вінону й таки відпочив би.

Але зараз я змагаюся з часом.

Мені шкода її, але відпочинок я хочу скоротити до мінімуму.

Потроху я навчився лікувати й обома руками.

Відколи я почав лікувати, минуло, мабуть, годин сімнадцять-вісімнадцять.

Навіть якщо далі пришвидшитися, буде дуже важко.

Аж тут я втратив рівновагу й похитнувся.

— П-пане Сіоне! В-вам зле?!

Вінона миттю підтримала мене.

Схоже, я втомився більше, ніж сам думав.

У минулому житті, коли я працював ночами, було так само.

— Д-дякую, Віноно.

— Н-нема за що. Х-хай там як, давайте трохи відпочинемо!

— Якщо ви звалитеся, пане Сіоне, тоді вже нічого не вдієш!

Так рішуче вона ще ніколи не говорила.

Від її слів моя певність, що все якось обійдеться, похитнулася.

Мабуть, через поспіх я вже не міг думати тверезо.

— …Твоя правда. Вилікую тих, хто тут, і трохи посплю.

Почувши це, Вінона полегшено видихнула.

Здавалося, вона не так хотіла відпочити сама, як справді хвилювалася за мене.

Заради Вінони теж треба відпочити.

Я вирішив вилікувати лише тих, хто вже чекав, а решту попросити трохи зачекати.

Вилікувавши десяток із гаком хворих у палаті, ми з Віноною сказали лікарям, що йдемо відпочити, і вийшли.

Другий заклад для хворих улаштований так: за входом — хол, а від нього розходяться шість коридорів.

У холі — реєстратура й службовий вхід, а за ним — кімнати для відпочинку й комора з медичним приладдям.

Уздовж кожного коридору — палати й оглядові кабінети; будівля має три поверхи.

Розрахована на двісті хворих.

Як на три поверхи — чимало, але здебільшого це великі палати, а окремі кімнати тісні.

За моїм розпорядженням у Другому закладі для хворих постійно перебуває понад двісті хворих.

Оскільки наказано в лікуванні слухатися мене, усе йде гладко: ні зайвої тяганини, ні погоджень.

Ми вийшли з великої палати й пішли до холу.

Звідти — до кімнати відпочинку.

Для нас приготували окремі кімнати, щоб ми могли відпочивати.

Щойно я вирішив відпочити, на мене навалилася страшенна втома.

Швидше б заснути.

Аж тут я відчув чиюсь присутність і глянув на вхід.

— Ого? Ви як? Вигляд у вас кепський. Невже лікували всю ніч без сну?

Липкий, тягучий тон.

Уїдливі слова.

Це Фріц.

Позаду нього були його звичні підлеглі.

— Це вас не стосується.

— Авжеж, я ж лише охоронець. Мене це не стосується.

— Але так старатися, коли хворі — майже самі простолюдини…

— Ніяк не збагну.

— Хай там як, лорде Орнстайне, ви нам завдаєте клопоту. Не повертаєтеся додому, сидите тут.

— Ми ж ваша охорона, тож мусимо знати, де ви.

— Учора ви пішли посеред дня, хіба ні? Як для охоронця — це ж нехтування обов’язками.

Я й сам мимоволі відповів шпилькою.

Але сказав я правду.

Фріц ледь повів бровою, але зверхня посмішка з його обличчя не зникла.

— Ого, та ви ж самі веліли нам іти.

— Ми лише послухалися. Нам наказано на час охорони «виконувати ваші накази».

— Ми виконали наказ. Але це було вчора.

— А сьогодні, наступного дня, ми знову прийшли вас охороняти.

Здавалося, вони прикриваються словами «нам наказали» й роблять що заманеться.

Але ж я справді сказав їм іти.

Хоч осад і лишився, допитуватися далі мені не хотілося.

— …Тоді й сьогодні так само. Охорона мені не потрібна.

— Коли в закладі ходять озброєні люди, хворі й лікарі лякаються.

— Он як.

— Ми, знаєте, раді б вас охороняти, але раз ви так кажете — що вдієш.

— Тож ми відкланюємося.

Ніби тільки цього й чекав, Фріц церемонно вклонився й повернувся до нас спиною.

Чи то йому так не хочеться мене охороняти, чи то просто лінь працювати.

Хай там як, добре думати про них я не міг.

Не виявивши до мене ані крихти поваги, Фріц вийшов надвір.

Не те щоб я вимагав поваги, але коли на мене дивляться зверхньо, мені це не до вподоби.

Чесно кажучи, без нього аж легше дихати.

Я зітхнув, ніби видихаючи з себе роздратування.

Може, я дратуюся від утоми.

Треба не показувати таких почуттів.

Не можна, щоб люди довкола через мене переймалися.

Треба всміхатися й триматися невимушено.

Я випростався й переконав себе, що втоми як не бувало.

— Е-е, пане Сіоне… з вами все гаразд?

— Га? А, все гаразд. Я ще повен сил.

Я широко всміхнувся, а Вінона чомусь розгублено заметушилася.

Га? Вона не про це питала?

Я мимоволі криво всміхнувся.

Хай там як, ходімо до кімнати відпочинку.

Мені дедалі дужче хотілося спати, і голова вже погано працювала.

Вітаючись із лікарями й рідними хворих, що траплялися дорогою, ми пішли до кімнати відпочинку.

За службовим входом тягнувся коридор із кімнатами обабіч, і одна з них — для відпочинку.

Я зайшов до кімнати з табличкою «Для пана Сіона» й побачив просте ліжко.

Метрів десять квадратних, мабуть.

Простора, як на мене.

Хай там як, трохи оботрусь і ляжу.

Я обернувся, щоб попрощатися з Віноною, але вона теж увійшла до кімнати.

Я здивовано схилив голову.

Вона ж мала спати в іншій кімнаті.

Я думав, що ми просто попрощаємося й розійдемося.

Чи вона ще чогось хоче?

— Усе, Віноно. Іди до своєї кімнати й відпочивай.

— Га? А м-можна…?

Вінона несміливо глянула на мене з-під лоба.

Вона чогось ніяково м’ялася.

Що з нею?

— Е-е… ну… той…

Говорила вона ледь чутно.

Я не розібрав і мимоволі нахилився ближче.

— М? Що?

— Т-тобто… а нічні послуги… н-не треба…?

Нічна послуга.

Так ще кажуть про нічний догляд за хворим, але тут, мабуть, ідеться не про те.

Тобто про оте саме.

Про те, як чоловік і жінка ділять ложе.

Від такої несподіванки в мене аж мозок заклинило.

А те, що Вінона зашарілася, геть позбавляло мене розуму.

Такого я ну ніяк не чекав.

— Щ-щ-що!? Н-ні!? Га? Звідки таке!?

— Т-та звісно, що ні!? Га? А що, зазвичай так роблять!?

Нічого не розуміючи, я випалив усе, що спало на думку.

Хоча й питати, чи «зазвичай так роблять», мабуть, було не надто тактовно.

— Т-т-тобто… б-буває, т-так би мовити… і таке…

— Буває!?

Буває, значить.

Отже, між господарем і покоївкою справді буває… всяке.

Ні-ні, заспокойся.

Глибокий вдих.

Вдих — видих, вдих — видих.

О, заспокоївся.

Як подумати, я ж кілька десятиліть прожив незайманим.

Імунітету немає, тож у таких ситуаціях я одразу панікую.

Але не тільки.

Зате й заспокоююся швидко.

Бо в переконанні, що зі мною такого статися не може, мені немає рівних.

Коли довго так живеш, доходиш до повного змирення.

Ні, стоп. У мене ж не така передісторія.

Я навмисно беріг свою цноту!

Бо думав, що інакше не зможу творити магію!

Тридцять років без жінки й без жодних стосунків — ось у чому була річ!

Я й забув!

Але повернімося до справи.

Хай там як, заспокоївшись, я тверезо оцінив становище.

Схоже, покоївка іноді прислуговує господареві й уночі.

Мені таке й на думку не спадало — точніше, я підсвідомо вважав, що зі мною такого не станеться.

Тож я спершу розхвилювався, але, як подумати, нічого страшного.

Вона ж не закохана в мене й не хоче цього насправді.

Просто думала, що як покоївка може отримати такий наказ, — і все.

Я не знаю минулого Вінони, але вона ж явно розгублена й налякана.

Мабуть, з таким вона стикається вперше.

От бачиш, якщо подумати як слід, то й хвилюватися нема чого.

Правда це чи ні, але логіка є.

Хай там як, мовчати далі не можна.

— Е-ем, такого не треба. Так. Я дуже втомився.

— До того ж таке, ну, роблять із тим, кого кохаєш, хіба ні?

— …………Га?

Що значить «га»?

Чого це вона дивиться на мене так, ніби я верзу казна-що?

Я ж ніби сказав щось гарне.

Здається, вона глянула на мене трохи ошелешено.

Невже я ляпнув щось дивне?

Але сказаного не повернеш.

Тож я й далі тримав розумний вираз обличчя.

Ступив крок — назад дороги нема.

Я вирішив іти до кінця.

— К-коротше, отак!

— Віноно, нічого такого тобі робити не треба!

— Сьогодні лягай раніше! Зрозуміла!?

— Т-тоді хоча б… дозвольте вас помити?

— Помиюся я сам, дякую! Давайте обоє швидше відпочинемо й наберемося сил.

— Усе! На добраніч!

Вінона ще щось хотіла сказати, але я силоміць випровадив її й зачинив двері.

Чомусь я важко дихав, а серце шалено калатало.

Що це взагалі було?

Ніколи зі мною такого не траплялося.

Лише кілька слів.

А мене аж трусить.

Тобто для незайманого це вже занадто.

Із жінками в мене було хіба що те, що сестра часом напосідала.

Інших пікантних пригод не було… ну, майже не було.

Без імунітету таке мені не до снаги.

…А якби я погодився — що тоді?

Вона б справді мені «прислуговувала» вночі?

Звучить, звісно, розпусно, аж хочеться голову почухати, але щось тут не те.

Яка радість від такого, якщо це лише обов’язок?

Невже Вінона сказала це, бо їй наказали?

Якщо так, то це сумно.

Невже в покоївок така робота?

Не зумівши розібратися в цій каламуті почуттів, я силоміць переключився на інше.

Хай там як, треба спати.

Лікування ще не скінчилося.

На мене чекають хворі.

Я прислухався, чи нікого немає за дверима, і, переконавшись, що нікого, пішов позичити ночви з водою.