Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

83. Боротьба з часом

Перед входом до холу.

Усе залите червоно-помаранчевим світлом.

Ми з Віноною стояли спиною до входу.

Навпроти — лікарі й медики.

Та сама картина, що й тоді, коли ми щойно ввійшли до закладу.

Але є й відмінність.

Обличчя лікарів.

І сама атмосфера в закладі.

Гнітючої, аж ворожої атмосфери більше немає.

Родин хворих тут немає.

Усі вони біля своїх щойно вилікуваних рідних.

Нам уже не раз подякували.

Тому я й попросив родини побути з хворими.

Я вже вдосталь наслухався «дякую».

Тепер вони нарешті можуть звільнитися.

Вони вже досить настраждалися від демонового прокляття.

— Що ж, тоді ми підемо.

— Лікарю Сіоне, щиро вам дякуємо.

— Тепер і хворі з нашого закладу… зможуть жити далі.

Обличчя в них прояснилися.

Але не в усіх.

Немов щось іще не давало їм спокою, дехто похмурнів.

Лікар Роу насупився, ніби хотів щось сказати.

І, вагаючись, таки заговорив.

— Не всі, але чимало лікарів і медиків цього закладу мають серед хворих на хворобу лінощів рідних, друзів чи коханих.

— Не тут, а в інших закладах.

— Медикам заборонено самим лікувати рідних, щоб вони не ставили свою родину понад інших.

— І я… один із них.

— …Он як.

То ось чому він так переймався.

Навіть серед лікарів небагато таких, хто так близько до серця бере біду хворих.

Хтось хворіє на смертельні недуги, хтось мучиться від інших хвороб.

І все ж вони так зосередилися саме на дивній хворобі лінощів.

Бо на неї захворіли їхні рідні чи близькі.

Але від цього щирість їхніх намірів не меншає.

Бо хворі тут — не їхні рідні й не близькі.

— Якби хоч трохи наблизитися до розгадки, якби хоч якось долучитися до лікування…

— З такою думкою я й працюю в цьому закладі.

— Звісно, є й ті, хто лікує хворих на хворобу лінощів просто з добрих намірів, без особистих причин.

— Ми теж… втратили надію. Але ви нас урятували.

— Ми поводилися грубо, підозрювали вас — простіть нас, будь ласка.

Лікар Роу схилив голову, і за ним так само вклонилися інші лікарі й медики.

Я розгублено замахав руками.

— П-підведіть голови, будь ласка. Мені ніяково.

— Ні, дозвольте. Інакше ми не матимемо спокою!

— Лікарю Сіоне! Дякуємо вам. Справді… дякуємо!

— Дякуємо вам!

Усі дякували так щиро, що я розгубився.

Мені й раніше часто дякували.

І щоразу я або тікав, кинувши слово-друге, або просто ніяковів.

Не звикну я.

Що мені хтось дякує.

Мені завжди ніяково.

Я тільки метушився й не знав, як бути.

Тож довелося вчинити як завжди.

— Н-ну, ми вже підемо! Н-на нас чекають наступні хворі!

— Ваших рідних і близьких ми теж вилікуємо! Н-ну, бувайте!

— А, з-зачекайте! Лікарю Сіоне! Дозвольте хоч якось віддячити!

— Н-не треба! Бережіть себе!

Я мало не втік за двері.

На щастя, надвір за мною не погналися.

Я розумію, що вони відчувають, але якби мені ще трохи подякували, я б геть розгубився й запанікував.

Ледве вгамувавши серцебиття, я глибоко вдихнув.

Фух, здається, трохи заспокоївся.

Я глянув на почервоніле небо.

Хай там як, частину хворих ми вже вилікували.

Далі лишається лікувати, поки вистачить часу.

Я квапливо рушив вулицею.

Відчувши на собі погляд, я озирнувся — Вінона дивилася на мене, ніби вивчала.

— Щ-щось сталося?

— Га? Н-ні! Н-н-нічого!

Ми обоє чомусь зніяковіли.

Не знаю чому, але стало якось незручно, і я заговорив далі.

— Т-то куди нам тепер?

— П-починаючи з того закладу… «Першого закладу для хворих на хворобу лінощів», ми маємо обходити їх по черзі.

— Гадаю, туди вже повідомили, тож у наступному закладі можна буде одразу братися до лікування.

— Д-другий заклад для хворих — найбільший, там, здається, близько трьохсот людей.

Кажуть, таких закладів аж сорок п’ять.

У кожному — від двохсот до трьохсот хворих, і, як і в Істрії, черговість лікування визначено.

В Істрії лікували в черговості, яку за певними умовами визначив герцог Балф, незалежно від становища.

Як довго людина хворіє, наскільки тяжко, чи має родина гроші — і ще чимало умов, за якими, кажуть, і визначали черговість.

Почувши це, я, не питаючи, лікував у тому порядку, в якому хворих приносили.

І тут, у столиці Санострії, так само.

Умови тут, мабуть, інші, ніж у герцога Балфа, але черговість уже визначена.

І так просто її не зміниш.

Якщо хтось пролізе поперед тих, хто чесно стоїть у черзі, неодмінно будуть сварки.

Навіть якщо я когось вилікую, то можу накликати на себе гнів інших.

І не лише на себе. Радше ця ненависть упаде на хворих і їхні родини.

Це правило. Порядок, що захищає всіх.

Якщо я самовільно його порушу, хтось постраждає.

Певною мірою те, що черговість уже визначено, навіть полегшує справу.

Бо, не вагаючись, можна не гаяти часу й зосередитися на лікуванні.

Але біда в самому лікуванні.

Хворих — близько десяти тисяч.

Щоб вилікувати стільки, треба щонайменше днів двадцять.

А в нас лишилося десь два тижні.

І хворих ще близько 9800.

Треба лікувати понад 700 людей на день.

Магічної сили вистачить.

Але на одного хворого йде кілька хвилин.

Якщо лікувати 700 людей щонайшвидше, по дві хвилини, вийде 1400 хвилин.

А в добі — 1440 хвилин.

Запас — лише 40 хвилин.

До того ж сьогодні вже вечір, а я вилікував лише 200.

Ще 500 до кінця дня — точно не встигну.

Отже…

Часу катастрофічно не вистачає.

Вилікувати всіх, аж до сорок п’ятого закладу, неможливо.

Я лікуватиму, скільки дозволить час, але з часом нічого не вдієш.

Тих, кого не встигну вилікувати за цей строк, відкладуть на потім.

Бо без лікування від цієї хвороби не помирають.

Якби вона була смертельна, все, може, склалося б інакше.

Але наразі важливіше підготуватися до того, що буде потім, — «до прийому обраних з інших країн».

Обрані з різних країн з’їдуться через місяць після листа королеви.

Тобто приблизно за двадцять днів.

Отже, навіть коли мине відведений на лікування двотижневий строк, лишиться ще десь тиждень.

Як на підготовку, це, здається, довго, але так кажу лише я, не знаючи всіх обставин.

Тож упоратися мушу за ці два тижні.

Я не знаю ні скільки триватимуть курси лікування хвороби лінощів, ні чи зможу одразу після них знову взятися до хворих.

— …Я хотів би попросити королеву продовжити строк лікування, але, мабуть, це марно?

— Г-гадаю, навряд чи.

— Н-нам заздалегідь сказали, що «розклад не змінюватимуть, хіба що станеться щось надзвичайне».

— Он як… Ну й суворо.

Отже, термін — два тижні.

Більшого, схоже, не випросиш.

Тоді ясно, що мені робити.

Якщо стояти не можна, доведеться думати на ходу.

— Гаразд! Тоді ходімо. До наступного закладу.

— Га? В-ви не підете додому?

— В-ви ж навіть як слід не відпочили!

— Нічого, я звик. Та й шкода гаяти час.

— Поспішаймо. Треба вилікувати якомога більше хворих. Зараз я можу тільки це.

Я підтюпцем побіг до наступного закладу.

Якщо час обмежений, лишається думати.

Як «лікувати швидше».

І при цьому — без жодної помилки, напевно.

Досвід у мене є — я вилікував уже тисячі.

Лишається довіритися власному чуттю й осяянню.

Якщо надто поспішати й схибити, стане тільки гірше, а головне — я зашкоджу хворим.

Треба знайти спосіб надійний, певний і водночас сміливий.

Інакше за цей строк усіх не вилікувати.

— З-зачекайте, пане Сіоне! Н-не біжіть так раптово!

Позаду почувся зойк Вінони.

Пробач, але сповільнитися я не можу.

Відтепер це змагання з часом, із собою, з хворобою лінощів.

Тож я йтиму вперед щосили.

Я обов'язково вилікую всіх.

Таку я дав собі обітницю.