Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

82. Між дивом і відчаєм

Лікарі повели мене до найдальшої кімнати.

Дорогою ми минули кілька кімнат.

Я здогадувався чому.

Як і в Істрії, тут була черга на лікування.

За якими правилами її визначили, я поки не знав, але черговість лікування хворих на хворобу лінощів, схоже, вже була встановлена.

Інакше це було б несправедливо.

Хоча сама черга — уже несправедливість.

Тож головне — хоча б дотримуватися офіційно встановленої черги.

Інакше кожен вимагатиме лікувати його першим.

Слідом за старим лікарем — точніше, лікарем Роу, як він назвався, — ми з Віноною підійшли до дверей однієї з кімнат.

— Ось тут.

Лікар Роу з напруженим обличчям обернувся до нас.

Позаду йшли ще кілька лікарів і медиків.

Цей заклад — лише для хворих на хворобу лінощів, але тут ще й полегшують їхні симптоми, тож забрати всіх лікарів не можна було.

Я кивнув, і лікар Роу постукав і відчинив двері.

Усередині було тісно.

Кілька людей — і вже ніде повернутися.

Там стояли лише ліжко, трохи меблів і стілець.

На полиці — ваза з однією гарною квіткою.

На стільці сидів чоловік років тридцяти.

Худий, блідий, геть виснажений.

На ліжку лежав хлопчик приблизно мого віку.

Що він хворий на хворобу лінощів, було очевидно.

Він дивився в стелю й не ворушився.

Магічної сили я в ньому не бачив.

— Л-лікарю. Н-невже приїхав лікар з Істрії?!

— …Так.

Обличчя в лікаря Роу було непевне.

Він хоч і благав мене, але цілком мені не довіряв.

Мабуть, на душі в нього було неспокійно.

— Д-де ж він? Той лікар?!

Чоловік оглянув нас одного за одним.

Але незнайомими йому серед нас могли бути лише я та Вінона.

А Вінона — явно покоївка.

Залишався тільки я.

Надія на його обличчі змінилася неприхованим розчаруванням.

— Н-невже… ця… дитина?

— …Так. Це лікар Сіон Орнстайн, що вилікував хворих на хворобу лінощів в Істрії.

Почувши це, чоловік засміявся й опустився на стілець.

Його охопило розчарування.

— Ха, ха-ха… То й ця чутка була брехнею…

— Нас знову, знову обдурили.

— Н-ні, він… він…

Сказати «він справжній» лікар не міг.

Лікар Роу розгубився, вагався й, здавалося, сам не знав, що робити.

Мені здалося, що я трохи зазирнув у те, що довелося пережити лікарям і родинам хворих.

Сперечатися тут не варто.

Переконати словами я не зумію.

Тож що робити — ясно.

— Я дитина. Але те, що я лікував хворобу лінощів, — факт.

— Можливо, ви не вірите. Але чи дозволите мені його полікувати?

— Я не завдам йому жодної шкоди. Мені потрібен лише дозвіл торкнутися його.

Чоловік звів на мене згаслі очі.

Який же безнадійний у нього погляд.

Що ж він пережив?

— Просто доторкнутися…? Ха, ха-ха, он як.

— Так, будь ласка. А після цього ви, звісно, вимагатимете грошей?

— Мені вже байдуже. Робіть що хочете…

Чоловік у розпачі затулив обличчя руками.

Ось про що казав лікар Роу.

Мабуть, це і є відчай людини, що втратила велику надію.

Але відчаюватися зарано.

Надія є.

Довести йому це можна лише одним — вилікувати.

Я став поруч із чоловіком і поклав руку на груди хлопчика, що лежав на ліжку.

Холодний.

Тепла немає.

Магічної сили в ньому немає зовсім.

— Зараз я тебе вилікую.

Сказавши це, я одразу почав постачати магічну силу.

Я постачав магічну силу понад трьом тисячам хворих і навчився робити це ефективно.

Колись лікування забирало до п’яти хвилин, а тепер — щонайбільше дві.

Моя рука засвітилася.

Але це світло тут бачу лише я.

Тож усім здається, що я просто торкаюся хворого.

100, 105, 110.

Поступово додаю магічної сили.

Хоч я й набив руку, не знаю, чим може обернутися надто швидке постачання.

Тож треба постачати певно, обережно й швидко.

Коли перевалило за 200, хлопчик змінився.

Повіки ворухнулися, пальці затремтіли.

— …Він ворухнувся.

— Га?

Почувши, як пробурмотів лікар Роу, батько безсило звів очі.

Вони мають це бачити.

Як змінюється хворий.

— Ворушиться…?

Так, ворушиться.

Він безперечно одужує.

Я й далі постачаю магічну силу.

Невдовзі він частіше кліпає, ворушаться пальці, кисть, уся рука.

Коли перевалило за 300, хлопчик подивився на мене.

Тієї ж миті моя долоня яскраво спалахнула, і все тіло хлопчика огорнула магічна сила.

Магічна сила повернулася.

— Тату…?

— О, о-о… ц-це ж… д-диво…

— А-а-ах! А-а-а-а-а-а! Томе! То-о-оме!!!

Батько обійняв сина, що заговорив.

Я трохи відступив назад і непомітно зітхнув.

Сказати, що я не хвилювався, було б брехнею.

І тривога була.

Не скажу, що думка «а раптом не вилікую» мене зовсім не навідувала.

Але лікування вдалося.

Батько ридав уголос, пригортаючи сина.

Син, не розуміючи, що відбувається, розгубився.

Лікарі на чолі з лікарем Роу й медики зчинили не то радісні вигуки, не то зойки.

— В-він справді вилікував! В-вилікував хворобу лінощів!?

— Н-не може… невже… невже таке справді…?

— Диво… інакше й не скажеш.

— Що ж він зробив?

Кімната вмить наповнилася галасом.

Я бачив таке вже не раз.

Але звикнути не можу.

Дивлячись, як радіють люди, я й сам відчуваю радість.

Та смакувати цю радість ніколи.

Хворих ще дуже багато.

— Тепер усе гаразд. До звичного життя він повернеться не одразу, але після реабілітації стане таким, як був.

— Спершу він ледве говоритиме й не зможе рухатися, тож не квапте його.

— Лікарю Роу. Далі доручаю вам, добре?

— Т-так… т-так. Я передам його ось цьому медикові.

Я статечно кивнув і звернувся до батька, що ридав, схилившись над сином.

— Одужуйте.

Я хотів вийти, щоб іти до наступного хворого.

— Д-д-дякую вам!

— Дякую вам! Лікарю Сіоне! Дякую, справді, д-дякую!

Батько дякував, раз у раз кланяючись.

І це я бачив уже не раз.

І до цього не звикну.

Якщо дивитися на них прямо, серце стискається, і я сам ось-ось заплачу.

Але якби я щоразу так розчулювався, мене б надовго не вистачило.

Тож я, як завжди, тримаюся стримано.

— Та що ви, нічого особ…

…ливого — договорити я не зміг.

Так казати не годиться.

Я згадав, що заборонив собі ці слова.

Бо це й справді щось особливе.

Їхні роки страждань — не дрібниця.

Скромничаючи, я б знецінив усе, що вони пережили.

Тому я сказав так:

— Сьогодні як слід відпочиньте. Бережіть себе.

Коли в родині хтось хворий, дні минають у клопотах і постійному страху, і жодного дня спокою.

А коли все минає, нарешті можна по-справжньому відпочити.

Я це знаю.

Бо й сам це пережив.

— Що ж, лікарю Роу. Ходімо до наступного хворого.

— Т-так! Лікарю Сіоне!

Лікар Роу, не те що досі, сяяв усмішкою.

Він плакав, але все ж зібрався й вийшов із кімнати.

І не лише він, а й інші лікарі та медики.

Усі раділи, що лікування вдалося.

На душі в мене потеплішало, і я одразу ж згадав про свій обов’язок.

Треба вилікувати якомога більше хворих.

Часу обмаль.

Тепер, коли я вилікував одного, звістка, що лікування можливе, неодмінно пошириться.

Далі, мабуть, усе піде гладко.

Лишається лікувати, скільки дозволить час.

— Справді… вилікував…

Я не розчув, що тихо пробурмотіла поруч Вінона.

Вона, здавалося, про щось напружено думала.

Разом із лікарем Роу й рештою я вийшов із кімнати й пішов до наступного хворого.

Коли я вилікував усіх хворих у закладі, вже вечоріло.

Я вилікував близько двохсот людей.

Хворих на хворобу лінощів лишилося близько 9800.