Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
81. Рука порятунку
Вийшовши з дому, я пішов слідом за Віноною до закладу, де зібрали хворих.
Фріц зі своїми людьми, схоже, збиралися тільки охороняти — і ні на волосину більше.
Мовляв, дорогу хай показує покоївка, — тож вони мляво пленталися позаду.
Як і в Істрії, у столиці солдати, схоже, вишколені не надто добре.
Чи то тому, що країна мала, чи тому, що зараз мир і війни немає.
Я глянув через плече на Фріца з його людьми й знову повернувся вперед.
Вінона, перехопивши мій погляд, ледь чутно зойкнула й відвела очі.
Та що ж це за люди такі.
Чесно кажучи, самому було б і спокійніше, і, мабуть, справа пішла б краще.
Але так вередувати не можна.
Вінона, схоже, в душі дівчина непогана, тож треба б із нею трохи заприятелювати.
Бо якщо й далі так буде, біди не оберешся.
Хоч би домогтися, щоб вона говорила зі мною по-людськи.
І чому це я, сором’язливий, мушу так старатися налагодити стосунки?
……Нічого не вдієш.
— До того закладу далеко?
— Ой!? Н-ні! Т-т-там недалеко!
— Х-хвилин за кілька д-дійдемо!
— А, он як.
Та чого ж так лякатися?
Чи я щось не так зробив?
Чи вона просто така вдачею?
Вона така від першої хвилини знайомства, тож, мабуть, друге.
Лишається тільки поступово з нею здружитися.
Ми йшли, час від часу перекидаючись словом про всякі дрібниці.
Трохи згодом попереду на вулиці постала велика будівля.
Радше великий багатофункційний заклад, ніж лікарня.
В Істрії хворих теж зібрали в схожому закладі й там лікували.
Але цей куди більший.
Хоча десять тисяч людей і тут не помістяться.
Може, хворі розподілені по кількох місцях?
Чи когось доглядають удома, а не в лікарні?
Я рушив до будівлі.
Ми підійшли до входу.
На двостулкових дверях висіла табличка.
На ній було написано: «Стороннім вхід заборонено».
Ми ж, власне, не сторонні, тож, мабуть, можна.
Вінона відчинила двері.
За ними — тісний тамбур і ще одні двері.
Вона відчинила другі двері.
А за ними все виявилося зовсім не таким, як я чекав.
Усередині — щось на кшталт холу: кілька лав і, схоже, реєстратура.
Ліворуч, праворуч і прямо розходилися коридори з дверима.
Стеля була відкрита на всю висоту: задерши голову, я бачив другий і третій поверхи.
Якби тільки це, я подумав би лише, що будівля простора.
Але на першому поверсі…
Довкола нас…
…зібралися лікарі й медики.
Вони стояли, оточивши нас.
Я не міг не здивуватися: що відбувається?
Не розуміючи, у чому річ, я глянув на Вінону, але й вона, схоже, нічого не розуміла й неабияк розхвилювалася.
Що це означає?
Старий у білому халаті ступив крок уперед.
Схоже, він тут головний.
Він оглянув нас.
Глянув на Фріца з лицарями, на Вінону, а насамкінець — на мене.
Він здивовано витріщив очі, а тоді, вагаючись, промовив:
— …Невже… ви той лікар, що вилікував хворих на хворобу лінощів в Істрії?
— Так. Я Сіон Орнстайн.
Він повільно оглянув мене з ніг до голови.
З огляду на мій вік — цілком природно.
— Це справді так? Ви справді можете вилікувати?
Схоже, він сумнівався, що я здатен лікувати хворобу лінощів.
Я дитина. Я розумію, що не вселяю довіри.
Тож вирішив принаймні відповідати впевнено.
— Так. Можу, і вже лікував.
— Он як… можете. Тобто ви, дитина, здатні вилікувати хворобу лінощів — цю дивну хворобу, над якою лікарі понад три роки билися й так і не знайшли, з якого боку підступитися.
— Ви це стверджуєте?
А, ось воно що.
В Істрії було те саме.
Лікарська гордість, еге ж.
Вони довго досліджували хворобу, але так нічого й не досягли, а проте вважають себе фахівцями.
Тож, мабуть, не можуть повірити, що якийсь хлопчисько, як я, зміг вилікувати.
А може, навіть якщо це правда, просто не хочуть, щоб постраждала їхня гордість.
Хай там як, мені нема часу з ними панькатися.
Для мене головне — вилікувати хворих.
Я трохи розумію, як важко довелося лікарям, але про головне забувати не можна.
Бо найважче завжди хворим і їхнім родинам.
— Так. Можу вилікувати. Досвід у мене є, і спосіб перевірений.
— Тож пропустіть мене, будь ласка. Я хочу якнайшвидше взятися до лікування.
Я напівсиломіць спробував пройти між лікарями.
Але мене не пустили.
Тут уже мені стало трохи не по собі.
Хай навіть гордість не дозволяє — невже треба аж так?
Лікарі мають знати, що я тут за наказом королеви.
Хіба можна так упиратися?
— Ми тут за наказом королеви! Заважати нам — однаково що повстати проти королеви!
— Ви це розумієте?!
Раптом гаркнув Фріц.
Люди ледь загомоніли.
Але це тривало лише мить.
Лікарі дивилися на нас рішуче.
Таки дивно.
Невже заради себе вони заходять так далеко?
Адже проти них — сама королева й лицарі.
— У нас своя честь. Поки ми не зробимо того, що вона велить, пропустити вас не можемо!
— Ах ви ж…! Ну, начувайтеся!
Почувся тихий зойк.
Це й не дивно.
Цей запальний лицар вихопив меча.
Та він при своєму розумі?
Через якусь сварку — і одразу за меч.
Яка ж пиха!
Фріц, аж жили напнулися, заніс меча над старим лікарем, що стояв попереду.
Та що це з ним?
Хоч би завагався!
Ніхто, крім Фріца, й подумати не міг, що дійде до такого.
І я, звісно, теж.
Тож старий лікар розгубився й, обернувшись до Фріца спиною, кинувся тікати.
Але не встигав.
Лихе лезо вже було перед ним.
Зараз уцілить!
Кожен, мабуть, так і подумав.
Але ні.
Брязнуло — і лезо зупинилося.
«Я зупинив меча голою рукою».
Болю я не відчув.
Магічна сила, зібрана в правій руці, погасила удар і звела нанівець силу леза.
Тепер моя рука твердіша за метал.
Щит.
Щит, у який вкладено кілька тисяч магічної сили, не пробити жодним ударом.
Збоку здається, ніби я зупинив меча голою рукою.
Таке ж неможливо, тож, гадаю, вони вирішать, що я перехопив лезо долонями, як майстер бойових мистецтв.
Власне, саме для цього я й стискаю лезо.
Буст посилює хват.
Магічної сили я вклав трохи більше, тож цей Буст потужніший за звичайний.
— Що?! Т-ти зупинив меча голою рукою?!
Фріц і всі довкола аж заклякли від подиву.
Їм і на думку не спаде, що я вдався до магії.
Щит і Буст зовні ніяк не проявляються, тож не видно, що я застосував якусь незбагненну силу.
Тож наказу королеви не користуватися магією я не порушив… мабуть.
— Рубати отак зопалу — це вже занадто!
— Схоже, в них є якісь причини. Можна ж спершу їх вислухати, хіба ні?!
— Якщо ви збираєтеся кривдити людей, то краще йдіть!
Коли я відпустив лезо, Фріц усе ще не оговтався від подиву.
Але, схаменувшись, сердито засопів і сховав меча.
— Хм! Ну, як знаєте. Тоді робіть що хочете.
— Ви, бачу, досить сильний. Тож самі собі й раду давайте.
Не приховуючи роздратування, Фріц разом з іншими лицарями вийшов із будівлі.
Мабуть, не сподобалося, що я зупинив його меча.
Та гаразд.
Зате тепер, здається, можна нарешті нормально поговорити.
Вінону, видно, страшенно налякала ця сутичка — вона забилася під стіну й дрібно тремтіла.
Скажу їй, що все гаразд, — не заспокоїться, а ще дужче злякається.
Краще її поки не чіпати.
— Д-дякую вам. Ви мене врятували.
— Га? Та ні, дрібниця.
Старий лікар, випроставшись, чемно вклонився.
Здається, він непогана людина.
Принаймні зараз не схоже було, що вони відштовхують нас, аби захистити свою гордість.
Але тоді навіщо все це?
— Можна дізнатися, в чому річ?
— …Так. Ми, як бачите, лікарі, їхні помічники й медики.
— Майже всі ми кілька років займалися лікуванням хвороби лінощів і доглядом за хворими.
— В Істрії, мабуть, так само, але перший пацієнт із хворобою лінощів з'явився понад три роки тому.
— Відтоді ми досліджували, як її лікувати, і доглядали хворих, але…
Старий лікар перевів погляд на інших лікарів.
Обличчя в них були виснажені, без жодної снаги.
Я можу уявити…
…що вони відчувають, не в силі вилікувати хворих, яких точить хвороба, і раз у раз підбадьорюючи їхні родини.
— Досі ми так і не знайшли, з якого боку підступитися до лікування, і безсилля нас просто розчавлювало.
— І тут ми почули про Істрію. Що там є лікар, який вилікував хворобу лінощів.
Я згадав, як відреагували лікарі в Істрії.
Більшість здивувалася, потім позаздрила й заперечувала, що таке можливо.
Але коли лікування пішло, їм лишалося тільки мовчати, і вони замовкли.
Звісно, чимало було й тих, хто мені допомагав і мене підтримував.
Хоча загалом, мабуть, таких було небагато.
Може, й старий лікар та його колеги такі самі?
— Розумієте, що ми тоді думали?
— …Ви розлютилися, що вилікував якийсь невідомо хто?
Багаторічні дослідження не дали плодів, а розв’язав усе хтось невідомий.
Почувши таке, кому б не стало гірко.
Думати так природно. Адже їхні зусилля пішли нанівець.
Але старий лікар сказав інше.
— Ні. Ми були раді. Дуже раді. Усі зраділи.
Зраділи?
Хоча заслуга не їхня?
Будь-хто, навіть добра людина, розчаровується, дізнавшись, що всі її зусилля були марні.
Хіба можна радіти, що це зробив хтось інший?
Якщо це справді так…
…то вони як лікарі, як люди, що віддали себе медицині, щиро дбають про хворих.
Тоді чому ж…
…вони не пускають мене лікувати?
— …Але раділи ми недовго. Нас одразу ж повернула на землю дійсність. Точніше, ми згадали про неї.
— Чому? Ви ж щиро зраділи, що хворих можна вилікувати.
— Тоді вам уже нема чого журитися.
— Ні, ні, не так…
— Думаєте, за ці понад три роки ми нічого не робили, лише день і ніч сиділи над дослідженнями?
— Думаєте, за ці понад три роки родини хворих лише доглядали їх і смирно чекали на диво?
— Що це, власне, означає…
Не розуміючи, до чого він веде, я міг лише перепитати.
Я помітив, що віддалік стоїть Вінона.
Схоже, побачивши, що сутичка скінчилася, вона нарешті оговталася.
Хоча все ще боїться й до мене не підходить.
— Щойно з’явилася хвороба лінощів, ми одразу взялися шукати, як її лікувати.
— Допомагали доглядати хворих, підбадьорювали родини. Казали, що спосіб лікування неодмінно знайдеться.
— Нам лишалося тільки вірити. Бо, сумніваючись, ми не змогли б іти далі.
— А за кілька місяців ми почули чутки, що хворобу лінощів вилікували.
Вилікували?
Не може бути.
Ніхто, крім мене, магією не володіє, та й якби когось уже лікували, мене б сюди не кликали.
Старий лікар похитав головою, ніби прочитав мої думки.
— Ви правильно думаєте. Це була брехня. Шахрайство.
— Люди з брудною душею тільки й думають, як обібрати слабших.
— Як ви гадаєте, що станеться, якщо сказати людям, які відчайдушно бажають вилікувати своїх рідних: «Вип'єте ці ліки — і одужаєте»?
— Навіть підозрюючи брехню, вони хапаються за неї, якщо є хоч крихта надії.
— Коли захворіла дорога людина, інакше й бути не може.
— Ми казали родинам, що таких ліків немає. Але вони нас не чули.
Усі довкола гірко похнюпилися.
Мабуть, кожен із них хоч раз із таким стикався.
— І не раз. Шахраї приходили знову й знову, щоразу з новими вигадками.
— Хоч усі й розуміють, що це шахрайство, родини однаково хапаються за надію.
— Навіть якщо засіб коштує шалених грошей, вони відкладають кожну копійку, щоб його купити.
— Ви вважаєте їх дурнями?
— …………Ні.
Я розумію їхні почуття.
Якби я опинився на їхньому місці, якби не магія, я, може, й сам купив би такі ліки заради сестри.
Почувши, що десь є лікар, який може вилікувати, я, може, вирушив би хоч на край світу, щоб показати йому сестру.
Стороннім таке, мабуть, видасться смішною дурістю.
Але щасливі ті, хто може так думати.
Бо вони такого не пережили.
А насправді що дорожча людина, то сліпішим стаєш і хапаєшся навіть за соломинку.
Так уже воно є.
— Ми стикалися з таким знову й знову.
— Бачили, як родини хворих, сповнені надії, усміхаються: «А раптом одужає».
— А потім бачили, як вони впадають у відчай і плачуть.
— Зрештою вони перестають сподіватися й просто проживають день за днем.
— …Дехто й зовсім хоче покласти всьому край. Ви розумієте, до чого я веду?
— Ви думаєте, що я, можливо, шахрай.
— Поговоривши з вами, я бачу, що ви людина чесна. Ви ще дуже молодий, але, як на мене, розумний.
— Я бачив багато шахраїв і розумію, що ви не з них.
— Але чи справді ви зможете вилікувати хворобу лінощів — це вже інше питання.
— А якщо ви не зможете вилікувати? Якщо навіть ви, про кого кажуть, що вилікував хворих в Істрії, — навіть ви не зможете…
— Якщо навіть ви, знаний лікар, що має здобутки й кого сама королева викликала до столиці, виявитеся безсилі…
— …тоді родини хворих уже не підведуться.
— Ще ніхто не давав такої надії на зцілення, як ви.
— Розумієте? Знаний лікар, що дає велику надію, може вбити надію родин куди певніше, ніж шахрай, що обіцяє дрібку.
— Для нас, для родин, для хворих ви — і ангел, і посланець смерті.
— Ми лікарі. Ми служимо медицині.
— Тому ми знаємо: «Не буває хвороб, які виліковуються напевно».
Ось воно що.
Нарешті я зрозумів.
Тепер я розумів, що вони відчувають.
Ці люди думають не лише про хворих, а й про їхні родини.
Якщо не вдасться вилікувати…
…хоча б одного…
…то родини вже не зможуть сподіватися.
Можливо, їм навіть жити стане несила.
Коли ставиш на крихітний шанс, то навіть після невдачі можеш себе якось переконати.
Але коли шанс великий, а вилікувати не вдалося…
…люди вирішать, що надії більше немає.
Якщо я схиблю, якщо не врятую хоча б одного… я вб’ю душу його родини.
У мене є здобутки, підтримка королеви, і всі вже чули, що я справді лікував.
Тож вони, мабуть, і не вважали мене шахраєм, але не могли цього виключити.
Тому, мабуть, хотіли поговорити й переконатися самі.
Але навіть якщо я не шахрай, ніхто не знає, чи вилікую я всіх хворих.
І вони, лікарі, це добре розуміють.
— Хворі й їхні родини вже досить настраждалися. Бачити, як вони мучаться й далі… я не витримаю.
— Якщо хтось завдаватиме їм нових мук, ми ніколи йому цього не пробачимо.
— Я розумію, що вимагаю неможливого. І що нам, хто нічого не зміг, не личить так говорити.
— Але… але скажіть мені. Чи готові ви…
— …узяти на себе всю відповідальність, хоч яким буде результат?
— І тоді я питаю. Ви… справді можете вилікувати хворобу лінощів?
Я хотів допомагати людям.
Спершу — заради сестри.
Але я зустрів багатьох людей, пізнав свою силу й вирішив рятувати всіх, кому нею можу допомогти.
Тому я тут.
У їхніх поглядах були гнів, ненависть і скорбота.
Але не до мене.
До несправедливості світу.
Гнів на безглуздя: чому люди, що живуть чесно, не можуть бути щасливими?
І ще в їхніх очах ледь жевріло дещо.
Надія.
Я не знаю їх.
Тож не хочу й не можу вдавати, ніби розумію.
Я можу зробити лише одне.
Я трохи помовчав, обвів поглядом усіх присутніх
— Можу, —
сказав я.
Якби це була звичайна хвороба, я навряд чи був би певен, що вилікую.
Але з хворобою лінощів інакше.
Цю хворобу лікують магією, тож саме я можу вилікувати її напевно.
Тому я сказав це без вагань і впевнено.
Почувши мої слова, хтось схлипнув.
Хтось осів на підлогу.
Лише слова.
Одне-єдине слово.
Я ще нікого не вилікував.
Але від моїх слів люди знесилено поосідали.
Мабуть, і вони були на межі.
Старий лікар, що стояв переді мною, теж плакав.
Він непевно підійшов до мене й міцно стиснув мою руку.
— В-ви справді… м-можете вилікувати?
— Так. Можу.
— В-ви врятуєте їх?
— …Врятую. Неодмінно.
Старий лікар не стримався й заридав уголос.
Затулив обличчя руками й осів.
І хрипко промовив:
— Х-хворих… п-прошу вас…
— Покладіться на мене.
Усе гаразд.
Я неодмінно їх вилікую.
Тож і ви можете не хвилюватися.
Тепер усе буде добре.
Я стиснув руку старого лікаря, показуючи свою рішучість.
Гаряче серце, холодна голова.
Раптом я відчув чийсь погляд і обернувся.
На мить я зустрівся очима з Віноною, але вона одразу відвернулася.
Може, вона хотіла щось сказати?
Але більше вона на мене не дивилася.
Мабуть, здалося.
Пробач, Віноно, але зараз мені не до тебе.
Мене чекають хворі.