Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

80. Покоївка, охорона й господар

Я, Рафі, командир Ґоут і кілька солдатів стоїмо рядком і задираємо голови.

Решта солдатів, схоже, вже пішли до столичних казарм.

Перед нами — дім.

— Будинок, еге ж.

— Будинок, так.

— Будинок, авжеж.

Дім як дім.

Безперечно, це дім.

Біда в тому, що на нього доводиться «дивитися знизу вгору».

Він більший за наш дім.

Ліворуч — три вікна.

Праворуч — три вікна.

І вгорі ліворуч — три, і вгорі праворуч — три.

Тобто лише з фасаду видно стільки кімнат.

Величезний.

Неймовірно величезний.

До герцогського маєтку Балфа йому далеко, але як для одного дворянина, та ще й для мене самого, — він завеликий.

Кажуть, кімнат тут десь двадцять.

Звісно, є й кухня, і ванна, і навіть вбиральня.

Щоправда, без змиву.

Хоча не в тім річ.

Біда в тому, що дім завеликий.

Що ж робити?

Я думав, що там буде кілька кімнат.

Хто ж знав, що це будуть такі хороми.

— Що ж, Сіоне. Тут ми з тобою попрощаємося.

— Так. Нам наказано доправити пана Сіона до його дому.

— Що?! Ви йдете?! Я сам житиму в цьому величезному домі?!

Рафі серйозно подивилася на мене й міцно схопила за плечі.

— Не знаю, що буде далі! Але ти, Сіоне, неодмінно впораєшся!

— Я в це вірю!

— І я зовсім не думаю, що справа виявилася більшою, ніж я гадала, і що з Сіоном, який ще й став маркізом, буде купа клопоту! Чесне слово!

Бреше! Очі бігають!

Їй просто клопітно!

Я її розумію, розумію, але ж!

— Бувай, Сіоне! На жаль, нам треба охороняти столицю!

— Далі вже сам! Бувай!

— Перепрошую, пане Сіоне. Ми служимо державі!

— Наказ є наказ! Отже, тут ми прощаємося!

Рафі, командир Ґоут, а заразом і решта солдатів рвучко підняли руки на прощання.

Ото безсердечні. І що то були за теплі розмови в дорозі?

Рафі й решта вмить зникли.

Ото швидкість.

Ото вміння вчасно перевзутися.

Рафі, я змінив про тебе думку.

Ти холодніша, ніж я думав!

— Ох, але й за те, що провели аж сюди, треба бути вдячним…

— Не можна ж у всьому покладатися на Рафі. Доведеться самому, еге ж.

Силоміць налаштувавшись на краще, я оглянув надміру розкішний вхід.

Перед домом був двір — більший, ніж удома.

Газон, рослини, все довкола дому — видно, що за всім ретельно доглядають.

Цікаво, хто це робить?

Думаючи про це, я чомусь несміливо взявся за двері.

Не замкнено.

Я повільно відчиняю двері.

І…

— Л-л-ласкаво просимо додому, г-господарю!

Біля входу, наче давно чекала, різко вклонилася якась дівчина.

Чорне волосся зібране в хвостик набік, сама невеличка.

Одягнена в сукню покоївки.

Сукня не облягає, а проте груди помітно випинаються.

Фігура в неї, безперечно, гарна.

Але обличчя ще зовсім дівоче — їй, мабуть, років п’ятнадцять-шістнадцять.

Мені тілом — тринадцять.

Вона старша за мене, але через дитяче личко здавалося, ніби ми однолітки.

Вона підвела голову й чомусь здригнулася.

— П-п-пробачте!

Побачивши, що я стою, роззявивши рота, дівчина знову квапливо вклонилася.

— Га? Та ні, за що ти вибачаєшся?

— Н-ну, я п-подумала, що ви, м-мабуть, гніваєтеся.

Вона сказала це, тремтячи всім тілом.

Чого вона так лякається?

Коли вона так витріщає очі, я не знаю, що й робити.

— Та ні, я не гні…

— Д-дозвольте відрекомендуватися! Ой, п-п-п-перепрошую.

Вона геть перебила мене і знову зніяковіла.

Чи то невдало вийшло, чи то вона просто дивакувата.

Я не гніваюся, а вона чомусь певна, що гніваюся.

Хай там як, так ми далеко не заїдемо.

— Е-ем, я Сіон Орнстайн. А ти?

— Я-я… Вінона.

— М-мені наказано доглядати пана Орнстайна.

— В-відтепер я маю служити панові Орнстайну як покоївка…

— Покоївка?! Доглядати?!

Здається, королева й справді щось таке казала.

Титул і дім так мене приголомшили, що я й не дослухав.

Що мені дадуть ще й покоївку.

Ох, оце так.

Покоївка — та я ж не знаю, що з нею робити.

— Н-ні, я й сам упораюся…

— Н-н-ні, не кажіть так! Б-будь ласка, дозвольте мені бути поруч!

— Я-я-я все робитиму! В-все!

— Т-тож залиште мене при собі! Благаю ва-а-ас!

Вінона з відчаєм на обличчі раз у раз кланялася.

Такого я не чекав і геть розгубився.

— С-стривай. Хоч як ти кланяйся…

— Б-благаю вас! Змилуйтеся, змилуйтеся!

Вона плаче.

Ще й як плаче.

Ось-ось зайдеться риданням.

З таким відчаєм вона мене благала.

Не знаю, чому вона так відчайдушно просить, але ж вона, мабуть, тут за наказом королеви.

Що буде, якщо я її відішлю?

Виходить, я поверну «людину», яку подарувала королева.

А це означатиме, що я знехтував прихильністю королеви.

Плазувати без потреби я не збираюся, але й зневажати королеву — теж.

Я звичайна людина, просто вмію користуватися магією.

Якщо я схиблю, це може зачепити й мою родину.

Я не сам, та й мої можливості не безмежні.

Чинити як заманеться не можна.

До того ж… не покинеш дівчину в такому стані.

Просто шкода її.

Ох, але покоївка — це ж, по суті, підлегла.

Мені буде незатишно, а головне — буде ніяково перед нею.

Хоча покоївці, мабуть, теж було б незручно, якби про неї так думали.

— У-у-у, благаю ва-а-ас…

У Вінони вже й шмарклі потекли.

Вінона вчепилася мені в пояс, але мені було не до втіх — я мимоволі відпихав її обличчя рукою.

Мені було її шкода, але від такого моторошного натиску я мусив здатися.

— Д-добре! Добре, кажу!

— Вибач, я був неправий! З-залишайся, прошу! Тільки відчепися!

— П-пра-авда?! Спра-авді-справді?!

— П-правда! Тож заспокойся! Гаразд!?

Почувши мій крик, Вінона нарешті трохи оговталася й повільно відпустила мене.

Схлипуючи, вона витерла сльози й випросталася.

— Т-тоді… в-від сьогодні я д-доглядатиму вас…

— У-угу. Буду вдячний.

Хоч я цього й не хотів.

Нічого не вдієш.

Я поступився, але на душі було неспокійно.

Як тепер складеться моє життя?

Спокійного життя, схоже, не буде.

Я це знав, але всього стало так багато, що я вже ледве вміщаю.

Хоч би вже більше нічого несподіваного не сталося.

— Т-тоді я р-розповім вам п-про подальші п-плани.

— П-пан Орнстайн т-тепер… т-т-т-т…

Вінона почервоніла як рак.

Від хвилювання?

Чи від страху?

А може, і від того, і від того.

Дивлячись на Вінону — очі бігають, плечі тремтять, піт ллється градом, а тепер вона ще й почала хитатися з боку на бік, — я відчув дивну покору долі.

Ох, от вона яка.

Мабуть, страшенно нервова від природи.

Ну, чи то просто мене боїться.

Хай там як, треба її заспокоїти.

— Спершу заспокоймося. Ну ж бо, глибокий вдих! Вдих — видих, вдих — видих.

Я розводив і зводив руки, знову й знову.

Глянувши на мене, Вінона заходилася робити те саме.

— В-вдих — видих, вдих — видих… О, я в-вже заспокоююся.

— Ось і добре. То розкажи, будь ласка, повільно, що там у нас за плани?

— П-п-перепрошую! Що завдаю вам клопоту.

— Угу. Нічого. Нічого, кажу, розкажи про плани, не поспішай. Гаразд?

— У-у, ви ж гніваєтеся, правда? В-в-ви ж гніваєтеся, так?

— Та ні, я не гніваюся. Зовсім.

Просто хочу, щоб ти швидше розповіла.

Ні гніву, ні досади.

Просто не знаю, що з нею робити.

Але вона, схоже, думала інакше — і знову очі на мокрому місці.

— З-змилуйтеся! П-п-п-покарання… не треба, благаю! Прошу, п-прошу!

— Не каратиму я тебе! І не гніваюся!

— Я ж тільки хочу дізнатися про плани!

Я відчайдушно пояснював, але Вінона сіла просто на підлогу й захлипала.

Збоку могло здатися, що пихатий господар вичитує покоївку.

— В-ви не гніваєтеся?

— Я ж тобі вже скільки разів казав, що не гніваюся!?

— Отже, т-таки гніваєтеся! М-м-мене відшмагають сто разів, так?

— Ч-чи… невже накажете щось непристойне…

— А-а мене ще жоден чоловік навіть не торкався… у-у-у…

— Кажу ж, не буду! І не гніваюся я!

Про дівчину на ім’я Вінона я вже склав певне враження.

Ця дівчина.

Морока з нею!

Я зрозумів це за якісь кілька хвилин знайомства.

Зрозумів, як нелегко буде з цією покоївкою.

Ох, хочу додому.

Але хворих повно, і справ повно.

Хочеться додому, але не можна, та й не годиться.

Я це розумію, тож залишається тільки змиритися.

Я благально вхопив Вінону за плечі.

— Ой!?

— Б-будь ласка, гаразд? Розкажи про плани.

— Хай навіть думаєш, що я гніваюся, тільки розкажи… Прошу тебе.

За якусь хвилю я геть вибився із сил.

Я знесилено опустив очі й сказав це.

Чи то це подіяло, але Вінона, хоч і злякано, таки почала пояснювати.

— У-у-у, т-так.

— Т-т-тепер ви, пане Орнстайн, маєте п-перейти до спеціального закладу, де зібрано хворих, а п-потім узятися до лікування хвороби лінощів.

— Ц-це в межах столиці, але про всяк випадок по вас прийде близько десяти солдатів охорони.

— Т-тепер ви всюди ходитимете з ними.

Отже, і вдома, і поза домом за мною наглядатимуть.

Ну й нервове ж життя.

Та ще й магією не можна користуватися.

Справжні тортури.

Чи королева на мене за щось сердиться?

— Лікувати — не проблема, але я хочу знати подробиці.

— Строки, години лікування, умови, люди… А головне — скільки хворих?

— С-строк — два тижні від сьогодні.

— П-після цього ви маєте взятися до підготовки к-курсів лікування хвороби лінощів.

— Години лікування особливо не визначено.

— У-умови й людей підготовлено за відомостями з Істрії, тож проблем, г-гадаю, не буде.

— Скільки хворих?

— Н-н-наразі близько десяти тисяч.

— Десять тисяч!?

В Істрії хворих на хворобу лінощів було близько трьох тисяч.

І то знадобився цілий тиждень.

А тут — десять тисяч.

Та ще й строк — два тижні.

Якщо просто порахувати — вилікувати вийде лише шість тисяч.

Тобто чотири тисячі лишаться без лікування.

— …А якщо хтось лишиться невилікуваним?

— Наказано відкласти на потім…

— Хвороба лінощів не загрожує життю негайно, т-тож, мовляв, вона в черзі не на першому місці…

— Ходімо.

Я лишаю торбу просто там і одразу йду до дверей.

Вінона квапливо підбігає до мене.

— К-куди? В-ви вже йдете?

— А-але ж наказано чекати на охорону.

— Нема часу. Я хочу вилікувати хворих якнайшвидше.

— А-але ж хвороба лінощів не загрожує життю негайно.

Я зупинився й обернувся до Вінони.

— І що з того?

— Ой!? П-пробачте, пробачте. Тільки не гнівайтеся!

— Даруйте! Змилуйтеся!

Я ж не гніваюся, просто перепитав, а Вінона геть зіщулилася.

Може, я сказав це надто різко.

Я справді не сердився.

Просто перепитав.

— Та я ж не гніваюся… Хвороба лінощів і справді не загрожує життю негайно.

— Але подумай про тих, у кого рідні роками лежать, — їх краще вилікувати якнайшвидше, правда ж?

— Це ж величезний тягар — і для гаманця, і для душі, і для тіла.

— Якби можна було вилікувати всіх одразу — інша справа, а якщо когось можуть відкласти, то й поготів.

— Я знаю, бо й у моїй родині хворіли на хворобу лінощів.

— Дивитися, як дорога тобі людина не сміється, не сердиться, не плаче, а просто живе, мов лялька… це важко.

Вінона здригнулася й одразу вклонилася.

— П-пробачте. Я, не подумавши, сказала таку безтактність.

А вона, мабуть, хороша дівчина.

Не кожен уміє так швидко визнати провину.

До того ж вона думає про почуття інших і готова змінити свою думку.

Хоча вона, як би це сказати, надто вже переймається собою — одразу вибачається й ніяковіє.

Але, здається, вона непогана людина.

— Нічого. Хто сам такого не пережив, той не зрозуміє.

— Але саме тому я й хочу вилікувати їх швидше.

Якщо часу обмаль, лишається тільки віддати лікуванню якомога більше часу.

Хоч я трохи й набив руку, швидше лікувати не став.

Лікування однаково забирає час.

Я й не думав, що мене так обмежать у часі.

Думав, що дадуть вилікувати всіх.

Я був надто наївний.

— І ще: клич мене просто Сіоном, а не «паном Орнстайном», добре?

— У мене вся родина Орнстайни, тож потім можна заплутатися.

— С-слухаюся. П-пане Сіоне.

Поки що скуто, але з часом звикне.

Хай там як, треба поспішати.

З цією думкою я відчинив двері.

— Ого-го, та невже сам маркіз Орнстайн вийшов нас зустрічати?

Голос, звернений до мене, аж сочився отрутою.

Біля входу стояв смазливий чоловік.

При боці — меч. Поверх чепурного вбрання — обладунки.

На плечі — королівський герб, тож безперечно лицар.

Опущені куточки очей, глузливий вираз, якось задовге волосся.

Кажуть, людину здебільшого судять із першого враження, і перше враження від цього чоловіка в мене було не надто приємне.

На вигляд йому десь трохи за двадцять.

Позаду нього вишикувалося з десяток лицарів.

Схоже, це й була моя охорона.

Чоловік церемонно вклонився й відрекомендувався.

— Я Фріц Емеріх, заступник командира дванадцятого загону Столичної королівської гвардії.

— Отримав наказ охороняти лорда Сіона Орнстайна й прибув.

— То ви і є лорд Орнстайн?

— ...Так, я Сіон Орнстайн.

— Ой лишенько, ви ще дитина… тобто, менший на зріст, ніж я думав.

— Попереджаю: ми лицарі, а не няньки.

— Тож майте це на увазі, гаразд?

Сарказм був такий віртуозний, що я подумки аж захопився.

Охороняти якогось невідомо звідки взятого хлопчиська — йому, певно, зовсім не до душі.

Але це не означає, що мені подобається, як він поводиться.

Решта лицарів теж дивилися на мене зневажливо.

Як на лицарів — надто по-дитячому.

Могли б і змиритися.

Мабуть, молоді ще, що з них візьмеш.

Я навмисно не звернув уваги на шпильки Фріца.

— Так, усе гаразд.

— Гадаю, крім охорони, я вам жодного клопоту не завдам.

Насправді мені й охорона не потрібна.

Але кинути мене напризволяще, коли я прибув за наказом королеви, вони не можуть.

Тож і мені, і Фріцові доведеться миритися.

Почувши мою відповідь, Фріц і далі всміхався, але куточок ока в нього сіпнувся.

Схоже, я його чимось зачепив.

Утім, що про мене думає той, хто й так налаштований вороже, мені байдуже.

— Он як. Це нам на руку.

— Бо зухвалий хлопчисько, що вдає з себе дорослого, все ж кращий за малого, за яким треба доглядати.

— Тож ходімо, лорде Орнстайне.

З удаваною чемністю Фріц пропустив мене до воріт.

Не подаючи вигляду, що мене це зачепило, я пішов до воріт.

Вінона несміливо рушила за нами.

Схоже, вона теж іде з нами.

Мабуть, так і має бути — вона ж покоївка.

І так проблем по горло, а клопоту, здається, тільки більшає.

Я подумки тяжко зітхнув і пішов далі, намагаючись відволіктися.