Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

79. Аудієнція

Дорога до замку петляє.

Так зроблено для того, щоб у разі нападу ворог якомога довше не міг дістатися замку.

До того ж через натовп ми ледве посувалися.

Тож до замку ми дісталися майже за годину.

— Ось він, замок Санострія…

Я визирнув у вікно й побачив фортечні мури.

Підйомний міст був опущений, і лише тих, хто його охороняв, видно було кілька десятків.

Мури такі високі, що навіть із Бустом і Джампом я, мабуть, не дострибнув би.

Замок виявився неприступнішим, ніж я думав.

І розміри чималі, а дерев’яна брама, безперечно, страшенно товста.

Ззовні видно лише частину веж, а весь замок не розгледіти.

Замок я бачив уперше, тож не знаю, чи всі вони в цьому світі такі.

Але враження він справив приголомшливе.

Карета зупинилася.

Попереду хтось заговорив.

Схоже, командир Ґоут пояснював ситуацію брамникам.

Мабуть, знову показує листа, як і в місті.

Але щось це затягувалося.

Карета стояла вже хвилин десять.

— Щось сталося?

— Хтозна. Наказ прибути, звісно, є, але навряд чи вони чекали, що ми з’явимося саме сьогодні й саме зараз.

— Може, не встигли приготуватися… Таке часто буває.

— А коли йдеться про високих осіб — тим паче.

Це прозвучало з іронією, але я не став допитуватися.

Мабуть, у дворян свої клопоти й свої думки.

Я жив не так, як звичайні дворяни, тож що в Рафі на душі, мені не збагнути.

Але ж і довго.

Можна й далі чекати, але хотілося б хоч трохи роздивитися місто.

З вікна видно лише клаптик, і це дратує.

Хіба трішки можна?

Подумавши так, я раптом відчинив дверцята карети.

Перше, що я побачив, — людський натовп.

А тоді — безліч будинків.

Солодкі пахощі, карети й вози туди-сюди.

Людський гомін. Товкотнеча.

Тут вирувало життя ще більше, ніж в Істрії, і від цього жару я аж розгубився.

У королівстві Рістія радше прохолодно.

Але тут було так спекотно, що я вмить спітнів.

Мабуть, гріла не погода, а сама людська жвавість.

Мені страшенно закортіло вийти з карети й пройтися містом.

Але цьому не судилося збутися.

— Пане Сіоне! Схоже, карету в замок не пропустять.

— Перепрошую, але прошу вийти тут і пройти до замку пішки.

Командир Ґоут, що про щось сперечався з вартовими, підбіг до карети.

Хоч це й солдати з Істрії, але їх кілька сотень, тож, мабуть, так просто впустити їх у замок не можуть.

Мені це не зовсім до вподоби, але що вдієш.

— Гаразд.

— Тож ходімо. До замку вас супроводжуватимемо я і ще кілька людей.

— Лише кілька?

— Перепрошую. Схоже, решту солдатів до замку не пускають.

— Я ледве домовився, що вони чекатимуть неподалік, поки все не скінчиться.

Звісно, всіх не впустять, але кілька — якось замало.

Адже в замку, певно, є й казарми.

— Суворо ж тут із солдатами з Істрії.

— Так, і я так думаю. Але час такий, тож нічого дивного.

— Кажуть, до Санострії з’їжджаються державні мужі, високі сановники й дворяни з усіх країн.

— Нас, мабуть, після перевірки особи ненадовго залишать у столиці…

«Обрані», значить.

Люди, яких різні країни відібрали й прислали «на курси лікування хвороби лінощів».

А заодно, мабуть, обговорюватимуть і напади демонів.

Самі королі не приїжджають, але, кажуть, прибувають люди досить високого становища.

Як це розуміти?

На цьому континенті п’ять держав.

Маленька Рістія, де живемо ми.

Країна медицини й технологій — Медіф.

Лицарська імперія Роккенд.

Залізна країна Пруца.

І найбільша військова держава континенту — Велика імперія Адон.

А ще, кажуть, далеко на сході, за морем, є країна То з незвичною культурою.

З усіх цих країн Рістія, схоже, найменша — і за силою, і за населенням, і за територією.

Чому королі не з’їжджаються, незрозуміло, але, мабуть, вони не вважають становище аж таким серйозним.

Офіційно курси лікування хвороби лінощів почнуться десь за двадцять днів, але далеко не всі приїдуть до столиці саме того дня.

Певно, декого з іноземців уже приймають.

Хай там як, мабуть, через це солдати й нервові.

Не дивно, що пильність вища, ніж зазвичай.

Навіть свої солдати можуть виявитися вбивцями, що перевдяглися солдатами, аби вбити високих гостей з інших країн.

Якщо в Рістії вб’ють високого гостя з іншої країни, відповідатиме королева Рістії.

Зрозуміло, чому до столиці стягнули стільки своїх солдатів.

Для цього до столиці відрядили й частину солдатів з Істрії.

Серед них і ті, хто мене охороняв.

Королева Мільхія, значить.

Яка ж вона?

— Хай там як, ходімо. Часу, мабуть, обмаль.

— Так. Тоді сюди.

Слідом за командиром Ґоутом ми з Рафі й кількома солдатами рушили до замкової брами.

Ми пройшли довгим підйомним мостом до масивної брами, і з низьким гуркотом та брязкотом ланцюгів шлях відкрився.

Замкова брама повільно підіймалася.

Зібравшись із духом, ми слідом за вартовими ступили до замку.

Нас провели до однієї з кімнат замку, де ми чекали хвилин десять-п’ятнадцять.

Потім кілька покоївок повели до тронної зали лише мене.

Рафі стурбовано дивилася мені вслід, а я сам пройшов червоним килимом і зупинився перед величезними дверима.

Безперечно, це тронна зала.

Якщо одним словом, то замок Санострія — це суцільні коридори.

Коридор, а обабіч — двері.

Крім довжелезних коридорів і дверей, і описувати нічого.

Хоча, звісно, всюди повно розкішних меблів і всяких дрібничок.

— Тут на вас чекає королева.

Покоївки відступили вбік від дверей і схилили голови.

Схоже, заходити мені треба самому.

Я хвилювався.

Хвилювався, як ніколи в житті.

Так, що аж тіло дрібно тремтіло.

Але тупцяти на місці марно.

Не можна ж змушувати королеву чекати.

Доведеться наважитися.

Я став перед дверима, глибоко вдихнув і глянув на вартових обабіч.

І вартові відчинили двері до тронної зали.

Переді мною відкрився простір.

Попереду простягався килим — найрозкішніший у всьому замку.

Я відчув на собі погляди солдатів, вишикуваних обабіч.

Попереду — трон.

Не дивлячись прямо на ту, що на ньому сиділа, я трохи опустив очі й повільно рушив уперед.

Як поводитися на аудієнції, я розпитав у тата.

Це знадобилося, але робити все доводилося одразу набіло.

Хвилюючись до нестями, я відчайдушно прокручував у голові, що за чим робити.

Іти повільно.

Очі трохи долу.

Не можна дивитися на королеву, доки не дозволять.

Зупинитися кроків за десять від королеви й опуститися на одне коліно.

Не підводячи очей, я чекав, поки до мене заговорять.

Мовчанка, тиша.

Повітря так напружилося, що я вже подумав: невже я щось зробив не так?

Але сказати я нічого не міг і мовчки чекав.

— Отже, ти — Сіон Орнстайн?

Наді мною пролунав чистий голос.

Молодший, ніж я думав.

Але я чув, що вона старша за тата.

Подумки я, мабуть, старший за неї, але від величі в її голосі про вік і не згадаєш.

Я відповів майже рефлекторно.

— Так. Я Сіон Орнстайн.

— Добре, що ти прибув до столиці. Насамперед підведи голову.

Як було велено, я підвів очі.

Попереду, трохи віддалік, було невисоке підвищення сходинок на десять.

На ньому стояв трон, і жінка, що на ньому сиділа, дивилася на мене згори вниз.

Королева Ракшуа Л. Мільхія.

Я не міг відвести від неї очей.

Вона була неймовірно вродлива.

Срібні пасма, що спадали на плечі, виблискували у світлі.

На білосніжній шкірі — ледь помітний рожевий рум’янець.

Від таких бездоганних рис кожен не міг відвести очей.

Але дивитися на неї прямо довго не можна.

Більшість людей, певно, звернули б увагу на її вроду, але не я.

Бо «королеву огортала магічна сила».

Люди з магічною силою, які не хворіли на хворобу лінощів, траплялися, хоч і вкрай рідко.

Як-от Роуз, та й інші.

Хоча їх можна було перелічити на пальцях.

Помітивши, що мимоволі втупився в неї, я квапливо трохи опустив очі.

— Я — Ракшуа Л. Мільхія.

— Дякую тобі за лікування хвороби лінощів і за те, що відбив демона.

— Я чула, ти бився, мов лев.

— Ви надто щедрі на похвалу. Але все склалося завдяки збігу обставин і зусиллям багатьох людей.

— Це не лише моя заслуга.

— Який скромний. Я вже знаю, що ти зробив.

— Надмірна скромність скидається на шпильку. Тож прийми похвалу як належне.

— За цю справу я мушу тебе нагородити.

— Нагороду вже приготовано, тож прийми її.

Королева ледь кивнула огрядному чоловікові, що стояв поруч.

Мабуть, хтось у ранзі міністра.

Волосся на голові вже трохи порідшало, зате поважна борода, здавалося, свідчила про його самовпевненість.

На вигляд — товстий дядько, але погляд гострий.

Нагорода, кажеш.

Мене про неї попередили, але яка вона, я не знав.

Гроші? Чи якась річ?

Якщо річ, то буде морока.

Подарунок від королеви ж треба берегти як зіницю ока.

Із завмиранням серця я чекав, що скаже королева.

Чоловік, схожий на міністра, дістав з-за пазухи пергамент.

Розгорнув і пробіг очима.

— За розробку способу лікування хвороби лінощів і лікування хворих у місті Істрія королівства Рістія, а також за дії під час нападу демонів і відбиття демона Сіонові Орнстайну дарується «маєток у столиці Санострії» та «титул маркіза».

— Заперечення не приймаються. Така воля її величності Ракшуа, королеви Рістії.

У залі ледь чутно загомоніли.

Крім солдатів, у тронній залі стояли й якісь пихаті на вигляд люди.

Мабуть, це урядовці?

Більшість урядовців, схоже, були збентежені.

Тобто королева вирішила це одноосібно?

І аж до цієї миті тримала все в таємниці?

Але навіщо?

Ні, головне — до чого тут маєток і титул?

Ну так. Це дивно.

Як не крути, дивно.

Чому мені, синові почесного дворянина, раптом дають титул маркіза?

Маркіз — титул на щабель нижчий за герцога; кажуть, їхні назви тут звучать однаково, тож, аби не плутати, до маркізького додають ще й слово «другий».

Маркіз — уже солідна вища знать.

Знизу вгору: барон, віконт, граф, маркіз, герцог, великий герцог; маркізом мав би бути хіба що хтось із найзнатніших родів країни.

Такого титулу не дають синові провінційного, та ще й почесного дворянина.

Як для роду, що здобуває становище за одне покоління, це неймовірно високо.

Очевидно, це виняток.

Майже всі, крім королеви й того, схожого на міністра, розгубилися.

Як і я.

— Тихо! Ви перед королевою!

Від громового окрику міністра в залі вмить запала тиша.

Що він за чоловік, аж страшно.

Я подумки зіщулився, але не показав цього й мовчав.

Хай там як, схоже, це вирішено остаточно.

Якщо я заперечу, буде тільки гірше.

— Сіоне Орнстайне. Це слово королеви. Ти, звісно, приймеш?

Сказав міністр, свердлячи мене поглядом.

У його голосі відчувався неприхований тиск.

Такого я не чекав.

Чесно кажучи, я ще не встиг усе осмислити, але розумів, що відмовитися не можу.

Міркувати, що задумала королева, даючи таку нагороду, ніколи.

Я, вагаючись, кивнув,

— З вдячністю приймаю.

…і більше нічого не міг відповісти.

Я крадькома глянув на королеву й міністра.

Мені здалося, що вони ніби полегшено зітхнули.

— Відтепер Сіон Орнстайн стає маркізом.

— Хоч він і стає маркізом, земель йому не надається. Надаються лише титул, будинок і покоївки.

— Крім того, права брати участь у прийомах і міжрегіональних радах він не має, як і права голосу.

Знову прокотився гомін.

Схоже, я опинюся в тому самому становищі, що й тато.

Тобто я безперечно маркіз, але щось на зразок почесного.

Хоча прямо цього не сказали.

Обличчя урядовців довкола трохи пом’якшали.

Мабуть, вони боялися, що такий новачок, як я, увійшовши до кола знаті, порушить розстановку сил.

А я нічого такого не збираюся, та й не цікаво мені це.

Хай там як, у клопітне становище я, схоже, не потраплю, тож поки можна видихнути.

Хоча надто тішитися не варто.

— На цьому з нагородою все. Тепер про завдання, яке я тобі доручаю.

— Насамперед візьмися лікувати хворих на хворобу лінощів у столиці. Подробиці дізнаєшся від покоївки. Зрозумів?

— Так. Негайно візьмуся.

Та я, власне, для цього й приїхав.

Я й сам вважав, що спершу треба лікувати хворих у столиці.

Почувши мою відповідь, королева задоволено кивнула.

— Тоді, лорде Орнстайне, підійди ближче.

Хоч і здивувався, я одразу ж послухався.

Якщо треба щось сказати, можна ж і звідси.

Що там таке?

З цією думкою я зробив кілька кроків уперед.

Ніхто не зупиняє.

Мабуть, ще далі.

Я зробив іще кілька кроків.

До неї — п’ять кроків.

Близько.

Тато казав про зовсім іншу відстань.

Так близько підпускають лише тих, кому безмежно довіряють.

Але й тут королева мовчить.

Ще один крок.

Мовчить.

Ще один крок.

— Досить.

Голос пролунав зовсім поруч.

Я стою на колінах на сходовому майданчику, дивлюся в підлогу, а просто переді мною — ноги королеви.

До неї якихось три кроки.

Якби я був убивцею, вона загинула б за мить.

І все ж королева підпустила мене так близько.

Довіряти мені вона не може.

Ми ж бачимося вперше… чи ні?

— Те немовля таки виросло.

Почувши це, я мимоволі підвів очі.

Королева, лагідно всміхаючись, дивилася просто на мене.

У її очах світилася якась материнська ніжність.

Я мимоволі задивився на неї й не міг вимовити ні слова.

Ну звісно.

Колись мене віддали саме королеві.

А вже потім тато й мама взялися виховувати мене як рідного.

Вона знає моє минуле.

Я прислухався до голосу королеви, що лунав зовсім поруч.

Лагідний вираз зник, і обличчя стало суворим.

— Сіоне. Поки що не користуйся магією.

Сказавши це так, щоб чув лише я, королева вмить знову стала не привітною жінкою, а величною й незворушною королевою.

Не користуватися магією?

Що це означає?

Для лікування хвороби лінощів потрібна магічна сила, тож навряд чи йдеться про лікувальну магію.

Тоді про іншу магію?

Я запитально глянув на королеву, але вона, схоже, відповідати не збиралася.

Поки що мені це особливо не шкодить, тож послухаюся… але що вона задумала?

— Можеш іти.

Я низько вклонився й повільно підвівся.

Щойно я відчув, що все скінчилося, ноги самі понесли мене геть.

Вийшовши з тронної зали, я відчув, як на мене навалилася втома.

Щойно двері зачинилися, я шумно видихнув.

Скінчилося.

Як же я хвилювався. Хай це буде вперше й востаннє.

Не люблю я всіх цих церемоній.

Я якось упорався — і від цієї думки аж ноги підкосилися.

— Тоді сюди.

Покоївки, що, видно, чекали на мене, повели мене далі.

Мабуть, назад до кімнати.

Швидше б поговорити з Рафі й перевести дух.

Ця думка так мене захопила, що слова королеви геть вилетіли з голови.

Я не усвідомлював як слід, що вона мені дає — точніше, що нав’язує.

Не помічаючи навіть цього, я, тішачись свободою, рушив за покоївками.