Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

78. Чутки завжди обростають подробицями

Десять днів по тому.

Подолавши суворий гірський край і відбившись від монстрів, ми нарешті прибули до столиці — Санострії.

Ох і довго ж.

Не так уже й довго, як подумати, але кожен день тягнувся вічність.

Бо майже весь час я просидів у кареті.

Тож я був геть виснажений морально.

— Дивись, Сіоне! Уже видно столицю! Ну ж бо, веселіше!

— Б-бачу... так, бачу...

Я дивився у вікно — туди, де попереду збоку виднілася столиця.

Знемоги як не бувало — на серці враз повеселішало.

Поруч Рафі радісно поплескала мене по плечу.

— От і добре! Нарешті звільнишся від такого життя! Еге ж!?

— У-угу… Добре.

Я й справді так думав.

Командир Ґоут і його люди були хорошими людьми, але такими негнучкими, що мені довелося жити мов у клітці.

Я, схоже, важлива персона, тож під приводом охорони жив майже під домашнім арештом.

Я розумів, що злого наміру тут немає і що в них свої причини, тож обережно пропонував дати мені трохи свободи, але мені відмовляли, і доводилося коритися.

Тож ці десять днів були важкими. Бо нічого не відбувалося.

Ах, столицю видно. Вона аж сяє.

Ось воно — місто моєї надії.

Я дивився на столицю чи не з захватом.

— Пане Сіоне, видно столицю! Ще трохи — і прибудемо!

Трохи згодом командир Ґоут постукав у дверцята й гукнув.

Коли я чув цей грубий голос, завжди чекав чогось недоброго, але сьогодні новина була приємна.

Зазвичай він починав «Пане Сіоне! Надворі небезпечно!», а закінчував «Не виходьте з карети!».

Сьогодні цієї лихої звички… себто традиції не було.

Не хочу більше карет. Назад поїду сам.

Уголос я цього не сказав і просто милувався, як столиця поступово наближається.

І ось ми прибули.

Велика брама.

Вона височіла перед очима.

Довкола — суцільне людське море.

Скільки ж їх!

Тільки тут, мабуть, з тисячу людей.

Вони входять і виходять крізь велику браму, а вартові їх перевіряють.

Людей сила-силенна, але й вартових понад сотню.

Перевірка йде швидко й злагоджено.

Я думав, ми теж станемо в чергу, але карета, не зупиняючись, обганяла людей.

— О? Ми не станемо в чергу?

— Звісно, ні. Це карета, в якій дозволено їздити лише знаті.

— Ставити нас нарівні з простолюдом не можна. Якби ми стали в чергу, командира б покарали.

— …Але ж я не знать.

— Значить, тебе вважають не менш важливою особою.

— А раз це наказ королеви, ніхто й не заперечить.

Наказ королеви, кажеш.

Герцог Балф казав, що королева звеліла відправити мене до столиці.

Схоже, вона хоче, щоб я навчив лікування людей з інших країн.

Звісно, про це я знав заздалегідь.

Ну, думки з цього приводу в мене різні, але про це згодом.

Я й сам більш-менш розумію своє становище.

Наразі тільки я вмію як слід користуватися магією і тільки я можу лікувати хворобу лінощів.

Демонів не перемогти без магії, і хворобу лінощів не вилікувати без магії.

Тобто якщо я загину чи зі мною щось станеться, демонів не переможуть і хворобу лінощів не вилікують.

Мені це повторювали вже не раз.

Тож нічого дивного, що мене мають за важливу персону й ось так викликають до столиці.

Хоча що мені робити далі, я уявляю лише приблизно.

Ну, за ці десять із гаком днів я дещо передбачив і трохи підготувався.

Питання в тому, «чи вийде так, як я задумав».

Лишається тільки взятися до діла.

— Г-гей, це ж…

— А, ага, вперше бачу. Це ж той, про якого чутки.

— …То ті чутки — правда?

— Це ж той, з Істрії? То він у цій кареті?

Ззовні почулися голоси.

Що таке?

«З Істрії»?

Чутки?

Про мене вже ходять чутки?

Хоча стривай. Нічого дивного.

Що я вилікував хворобу лінощів і відбив демона, в Істрії знає кожен.

Хоча для тих, хто сам не бачив, це, певно, лише чутки.

Відтоді минуло чимало часу.

Досить, щоб звістка з Істрії дійшла до столиці.

Не знаю, чи точні відомості дійшли до інших країн, але в столиці, мабуть, уже всі знають.

Довкола не вщухав гомін, а я тим часом…

— Що з тобою, Сіоне? Ти аж зблід.

Я, ніби щось згадавши, затремтів.

Руки й ноги дрібно трусилися.

Ох, біда.

Я забув.

А тепер згадав.

Я ж «соромлюся незнайомих людей».

Коли я досліджував лікування хвороби лінощів, на мене звертали увагу й лікарі, й багато хто ще, всяке казали, але мене це не надто зачіпало.

Бо вони мене недолюблювали.

Я й не прагну подобатися тим, кому я не до вподоби, тож що вони про мене думають, мені байдуже.

Бо ці люди мені байдужі.

До того ж моя голова була зайнята лікуванням — заради сестри й хворих.

Тож перейматися такими дрібницями було ніколи.

Потім, у Багряну ніч, на мене звернули ще більше уваги.

Але тоді я боровся за життя.

Тож мені було не до того, що тепер.

А потім, коли лікував, бажання вилікувати всіх, почуття обов’язку й поспіх були сильніші, тож соромитися не було ні часу, ні сил.

Послухавши це, ви, мабуть, подумаєте, що ніякий я не сором’язливий.

А от і ні.

Сором’язливі бувають двох видів: ті, що соромляться завжди й усюди, і ті, що соромляться лише за певних умов.

Залежно від часу, обставин і людей.

Мене сором’язливість здебільшого накриває, «коли до мене ставляться приязно» і «коли я думаю, що мушу комусь сподобатися».

А що тепер?

Довкола — зовсім чужі люди.

Але мені не байдуже, якщо вони мене не злюблять; навпаки, на новому місці треба справити якомога краще враження.

Адже відтепер мені доведеться мати справу з багатьма людьми.

І через цей незрозумілий тиск…

…у підсумку…

…моя сором’язливість увімкнулася на повну, сильніше, ніж будь-коли.

— Сіоне!? Т-ти весь трусишся!?

— Т-т-та ну, Р-Рафі. Щ-щоб я т-тремтів…

— Т-т-такого н-не може б-б-б-бути…

— У т-тебе очі налилися кров'ю!? Т-ти помираєш!? Сіоне! Ти помираєш!?

Та не помираю я.

Але Рафі розхвилювалася, побачивши, який я, а я розхвилювався, бо на мене всі дивилися.

У кареті зчинився переполох.

Рафі схопила мене за плечі й щосили затрусила.

Мене зараз знудить.

Таж знудить!

— Р-рядуйде…

— Не помирай! Сіоне!

Та я помираю якраз через тебе!

— П-пусди!

— Ой!? В-вибач. Т-ти як!?

Я глибоко вдихнув, намагаючись хоч якось заспокоїтися.

— Сяк-так.

— П-пробач. Я трохи розхвилювалася…

— Т-та нічого. Не переймайся. Тільки відсунься трохи, добре? Хоч зараз.

Завдяки Щиту удари мені не страшні, але хто ж знав, що мене так легко розтрусити.

А втім, нічого дивного.

Магічна сила — не якась чарівна сила, що сама захищає мене від усього.

Треба бути обережнішим.

Хай там як, треба заспокоїтися.

Хіба раніше на мене не дивилося стільки людей?

На мене косо дивилися, пліткували за спиною, а я жив собі й не зважав.

А тепер…

— Т-то це в ній їде герой, що врятував Істрію?

— Ага, точно. Я чув.

— Кажуть, високий і неймовірно вродливий.

— Там їде герой, що, кажуть, переміг якихось страшних монстрів і вилікував хворих на хворобу лінощів!

— І я чув. Кажуть, дуже вродливий.

— А я чув, що це жінка.

— Га? Та ні. Я чув, що це кремезний, м’язистий воїн.

— Кажуть, за кілька хвилин порішив тисячі монстрів.

Ох, чутки вже геть перекрутилися.

Нехай розповідають — це добре.

Але хоч би розповідали правду!

Відчуваючи, як зростають очікування, я ще більше нервував.

Поруч Рафі стурбовано на мене поглядала.

Що в мене на душі, вона, схоже, не розуміла, але бачила, що зі мною щось не те.

Якщо я надто розхвилююся, то й Рафі змушу хвилюватися, тож треба взяти себе в руки.

Поки я так думав, карета зупинилася.

— Я — Ґоут Фалс, колишній командир Другого гвардійського лицарського ордену Істрії, а нині командир охоронного загону Істрії!

— За наказом королеви Мільхії я супроводжую одну особу й прибув сюди.

— Ось лист. Прошу дозволу в’їхати до столиці.

Я визирнув у вікно: командир Ґоут дістав з-за пазухи папір і показував вартовому.

Здається, справа набирає дедалі більших обертів.

Хоча, може, вона з самого початку була великою.

Просто я цього не відчував.

Ох, мені аж страшно стало.

Але назад дороги вже немає.

— Є! М-ми на вас чекали! Прошу, проїжджайте.

Карета рушила далі.

Ми проїхали крізь велику браму, лишивши позаду людей у черзі.

Переді мною розгорнулося місто.

Вулиці столиці нічим не відрізнялися від Істрії.

Країна та сама, культура та сама, тож нічого дивного.

Але людей — тьма.

Їх незрівнянно більше.

Вулиці запруджені людьми, карета ледве протискалася.

Рядами тягнулися ятки, і всюди було тісно від перехожих.

Населення Істрії — близько п'ятдесяти тисяч.

А в столиці, Санострії, — утричі більше, десь сто п’ятдесят тисяч.

Кажуть, у королівстві Рістія близько чотирьохсот тисяч людей, тож чи не половина з них живе в Санострії.

А ще ж мандрівники й купці з інших країн.

Натовпи не поступаються тим, що в моєму колишньому світі.

Карета котилася вулицею.

Я ступив на нову землю, але хвилювання чомусь тільки наростало.

Я й сам не розумів, чому так нервую, — мабуть, від тривоги.

Нове місто, нові знайомства, а ще аудієнція в королеви власної країни.

Це, мабуть, перше випробування.

Якби вона була такою невимушеною, як герцог Балф, я б і не нервував.

Навряд чи.

Вона ж правителька цілої країни.

Досі я намагався про це не думати, але хвилювання таки бере своє.

Хай там як, треба бути насторожі.

Бо невідомо, що на мене чекає.

І якщо мої здогадки правильні,

то легкого майбутнього не буде.

— Ти як? Полегшало?

— Так. Уже все добре.

Я хвилювався.

І тривога не минала.

Мій сором’язливий двійник раз у раз визирав десь у закутку свідомості.

Та все ж…

Серце потроху заспокоювалося.

Що ближче була та мить, то рішучішим я ставав.

Карета прямувала до замку, що здіймався попереду.

Звивиста дорога нагадувала шлях, яким мені, певно, доведеться йти.

Та й нехай.

Бо немає нічого нуднішого за легке й передбачуване майбутнє.

Та головне… аби лише вибратися з цієї карети — а там будь-що!

Подумки волаючи, я терпляче чекав на ту мить.