Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

77. У дорозі

— Ех.

Я зітхнув.

Карету трусило на вибоїнах, і нас із Рафіною підкидало вгору-вниз.

Якби мене легко заколисувало, мені б точно стало зле.

Я думав, які ж чудові автомобілі в моєму колишньому світі і що це вперше я їду справжньою каретою цього світу, але не відчував ні захвату, ні невдоволення.

— Ех…

Я знову зітхнув.

Не відводячи очей від підвіски, я поринув у похмурі думки.

Рафіна поруч дивилася на мене з досадою.

— Сіоне, може, годі вже сумувати?

— Ти такий уже другий день.

Від того, як ми виїхали з села, минуло вже два дні.

Ще свіжий спогад, як ми з усмішками попрощалися з усіма й бадьоро вирушили в путь.

Але то одне, а це — інше.

Деякі речі усвідомлюєш, лише опинившись далеко.

— Я розумію, що тобі сумно без родини, але з таким настроєм ти до столиці не дотягнеш.

— Додому ти тепер повернешся ще не скоро.

— Та я знаю. Я й готувався до цього. Але все одно…

Ненадовго я з родиною вже розлучався.

Але щоб зовсім сам — уперше.

Звісно, з Рафіною не так самотньо, але родини вона не замінить.

Друг і родина — це все ж різне.

Хоча подумки мені вже за сорок.

Може, з віком люди стають чутливішими до самотності?

І не лише сум. Мабуть, я хвилююся.

А що, як з ними щось станеться, поки мене немає?

Мабуть, саме про це я й думаю.

Зазвичай я відмахнувся б від таких думок як від марних побоювань.

Але в цьому світі, у такі часи, це неможливо.

Існування демонів. Поява могутніх монстрів.

Це справжні загрози.

А в цьому світі найкраще протистояти їм можу я, бо володію магією.

І все ж мені доводиться їхати до столиці.

Тож і думаю: чи все гаразд із рідними?

Я довго вагався, перш ніж вирішити їхати, а тепер усе одно мучуся сумнівами.

Хоча похнюпився я не лише через це.

— …Та й магічних дослідів у дорозі особливо не поробиш.

— Отож-бо! Не можу!

Я мимоволі аж скрикнув.

Рафіна ніяково всміхнулася.

Вона хотіла щось сказати, але тут карета зупинилася.

Хтось, гучно брязкаючи обладунками, підбіг і відчинив дверцята карети.

— Пане Сіоне! З’явилися монстри! Прошу, не виходьте з карети!

— Д-добре.

Цей надміру завзятий суворий чолов’яга — командир охоронного загону Ґоут Фалс — серйозно втупився в мене.

Хоч мені це вже й набридло, я послухався командира Ґоута.

Рафіна поруч зітхнула, але, схоже, теж не збиралася нічого казати.

— Я, Ґоут Фалс, захищатиму пана Сіона ціною власного життя!

— Уперед, хоробрі воїни!

— Є!

Солдати відгукнулися на клич командира Ґоута.

Їх було близько двохсот.

Забагато для охорони однієї людини.

Я ж не член королівської родини — така охорона нечувана.

Але це реальність.

Мені виділили охорону, як для королівської особи.

Ну, якби тільки це — я був би вдячний.

Річ не в тім.

Зітхнувши, я глянув на Рафіну.

Вона прочинила дверцята, визирнула, роздратовано зітхнула й зачинила їх.

— …І що цього разу?

— Два ґобліни.

Мені лишалося тільки криво всміхнутися.

Ґобліни — небезпечні монстри.

Звичайна людина може від них і загинути.

Мене й самого колись ледь не вбили ґобліни.

Але це — коли людині нічим захиститися.

А тут — загартовані солдати.

Кожен — не пересічний вояк, а воїн, що явно бував у бувальцях.

І всі вони з усієї сили кидаються на двох ґоблінів.

Само по собі це ще нічого.

Обережність не завадить.

Битися з будь-яким супротивником на повну — це правильно.

Секунд за десять-п’ятнадцять знову наблизилося брязкання металу.

Дверцята відчинилися.

— Пане Сіоне! Монстрів знищено! Усе гаразд, можете не хвилюватися!

— Д-дякую.

— Що ви! Це наш обов’язок!

— До речі, саме слушна нагода, тож пообідаймо тут!

— А, тоді я вийду…

Сповнений надії, я як ні в чому не бувало рушив до дверцят.

Але командир Ґоут миттю заступив мені вихід.

— Не можна! Невідомо, звідки може напасти вбивця!

— Пане Сіоне, лишайтеся в кареті! Їжу та все інше ми принесемо!

Ось так.

І так уже два дні.

Мене не випускають назовні.

Їм, сплю, їду — усе в кареті.

Командир Ґоут ні за що не випускає мене, хіба що до вітру.

Та й тоді за мною йде майже вся охорона.

Справляти нужду доводиться під пильним наглядом охоронців, що стоять зовсім поруч.

Справжні тортури.

Але що б я не казав, командир Ґоут і слухати не хоче.

Він, схоже, людина серйозна, але вперта.

Я й сам можу себе захистити — маю магію, та й Щит діє сам собою, тож більшість атак мені не страшні.

Та коли я кажу, що все гаразд, командир Ґоут лише відповідає: «Втратите пильність — загинете! Я бачив таких безліч».

Воно, звісно, правда, але це вже занадто.

Я задихаюся.

Та й з магією не поекспериментуєш.

У кареті хіба що потренуєш викид магічної сили.

Магія — найкращі ліки від стресу, а тепер навіть цього не можна.

Ох, стрес накопичується.

Як подумаю, скільки це ще триватиме, — аж тоскно стає.

Побачивши мою реакцію, Рафіна співчутливо на мене подивилася.

— Командире Ґоуте, може, Сіонові хоч свіжим повітрям подихати?

— Бо так він занепаде духом ще до столиці.

— Дух можна загартувати силою волі! А тіло — ні!

— Потерпіть лишень днів десять — і я безпечно доправлю вас до столиці. Потерпіть до того!

Коли в хід ідуть розмови про силу духу, сперечатися вже марно.

З такими людьми не домовишся.

Хоч яка проблема — «вирішуй силою волі», «тобі бракує завзяття», і все.

Я надто добре пам’ятаю таких учителів і начальників, тож навчився просто махнути рукою.

Рафіна хотіла ще щось сказати, але я легенько поплескав її по плечу.

Вона обернулася, я втомлено кивнув, і Рафіна, повагавшись, замовкла.

— Отже, домовилися! Зачекайте трохи! Зараз принесу їжу!

Він рвучко зачинив дверцята, і брязкіт обладунків знову віддалився.

— Ех.

І я знову зітхаю.

Ну й тісна ж подорож.

А я думав, що буду вільнішим.

— …Нічого не вдієш. Сіон — єдина людина, яка може лікувати хворобу лінощів і протистояти демонам.

— Не дивно, що з тобою так панькаються.

— Може, це досі в тебе було забагато свободи.

— Мабуть, так.

Як подумати, вона, може, й має рацію.

Хвороба лінощів, що шириться світом.

Загроза демонів, яка рано чи пізно настане.

Протистояти цьому може лише магія.

Магією користуюся лише я, і якщо зі мною щось станеться — усьому кінець.

Та й не факт, що інші зможуть застосувати те, що я написав у «Книзі магії», яку віддав сестрі.

Тож без мене швидко нічого не розв’яжеш.

Виходить, я став важливою персоною.

Але ж таке поводження…

Невже так само поводяться й з членами королівської родини?

Якщо так, то королям та іншим вельможам теж несолодко.

Я мимоволі знову зітхнув.

— Сіоне. Я розумію, що в тебе на душі, але при людях так не поводься.

— Більшість людей, з якими ти тепер матимеш справу, тебе не знають.

— Перше враження важливе, а ще твій настрій позначиться і на хворих, і на тих, кого ти вчитимеш лікувати.

— Ага, знаю. Це я тільки при тобі розслабився, Рафіно.

— При інших я так не поводитимуся.

— Га? А, т-так. Т-так, звісно. Т-тільки при мені! Гі-гі, он як, он як!

Рафіна засміялася — радісно й ніяково водночас.

Вона наче розхвилювалася — що це з нею?

Я схилив голову, дивлячись на Рафіну, і вона геть зніяковіла.

— А-а-а! Т-точно! Близькі люди звуть мене Рафі.

— Сіоне, ти теж відтепер так мене клич!

— Добре. Тоді відтепер я зватиму тебе Рафі.

— Ох! А, т-так! Т-так і клич!

Рафі чомусь розплилася в усмішці.

У неї все на обличчі написано.

Як і сестра, Рафі зовсім не вміє брехати.

Як подумати, в них із сестрою, мабуть, чимало спільного.

Обидві простодушні.

Хоча сестра розважливіша.

Хай там як, добре, що Рафі зі мною.

Якби мені довелося провести так майже десять днів самому, я б, мабуть, з’їхав з глузду.

Тож я коротав час у кареті, розмовляючи з Рафі.

Це була моя єдина втіха.