Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

76. До столиці

Наступного дня після того, як прибув гонець від герцога Балфа. Ранній ранок.

Схоже, по мене вже приїхали й чекають на подвір’ї.

Я стояв у вітальні з торбою за плечима перед родиною.

Тато й мама дивилися стурбовано.

Сестру тримав на руках тато.

— Нічого не забув? Усе гаразд?

— Угу. Я кілька разів перевірив, усе гаразд.

Мама місця собі не знаходила.

Хоча зазвичай вона радше спокійна.

Мабуть, хвилюється, бо я вперше житиму окремо.

Речей у мене небагато.

Кілька змін одягу, гроші та Громовий вогонь — от і все.

У столиці я все одно куплю все необхідне для життя.

А про їжу дбаю не я.

Схоже, ті, хто приїхав по мене, все привезли, і кінь мені теж не потрібен.

Тому я взяв лише найнеобхідніше.

До речі, гроші я назбирав сам.

Заробив за понад два роки обробки громового каменю й виконання замовлень гільдії авантюристів.

Я купив коня та ще дещо, тож грошей добряче поменшало, але ще лишилося близько трьохсот тисяч лірмів.

— До столиці возом їхати майже десять днів.

— Дорогою трапиться невеликий гірський край, там бувають монстри, тож будь обережний.

— Хоча за тебе, Сіоне, мабуть, можна не хвилюватися.

— Дякую, тату. Подбай про сестру, гаразд?

— …Ага, про це не хвилюйся. Я намагатимусь якомога менше відлучатися з дому.

Що саме спало татові на думку?

Напад ґоблінів, спалах хвороби лінощів чи нашестя демонів?

Жодного разу тата при цьому не було. В Істрію він устиг лише під самий кінець.

Можливо, це його досі гризе.

Поки мене не буде, захистити маму й сестру зможе лише тато.

Я довіряю татові, але все одно хвилююся.

Важко розлучатися.

Ця думка не відпускає.

У тата обов’язки володаря, а мама не може залишити тата самого, тож мусить лишитися. Звісно, і сестрі потрібен догляд, та й довгої дороги вона не витримає.

Тож до столиці неминуче їду я сам.

— Сі… оне…

Сестра ледь чутно покликала мене.

Я підійшов до сестри, яку тато тримав на спині.

— Сестро, я поїхав.

— …У… гу…

— «Книгу магії», яку я тобі віддав, почитай, коли буде час.

— Хтозна, чи не повернеться хвороба лінощів, тож, гадаю, краще вміти керувати магічною силою.

— І Роуз навчи. Їй теж не завадить уміти керувати магічною силою.

На зароблені гроші я купував пергамент і записував усе про магію.

Загальні відомості про магію, принципи кожного закляття, способи застосування.

Пергамент коштував дорого, тож на нього пішла чимала частина грошей за обробку громового каменю.

Але я вважав це потрібним і потроху все записував.

Схоже, це таки знадобиться.

— У… гу… з-зрозуміла…

Сестра більше нічого не сказала, лише дивилася на мене.

Я не хотів, щоб вона так на мене дивилася.

Коли вона дивиться так благально, коли в неї на обличчі написано, як їй самотньо, моя рішучість хитається.

Я теж хочу бути з сестрою.

Хочу жити вдома, весело й безтурботно.

Але так уже не можна.

Я — Луґре.

Єдиний, хто вміє користуватися магією й лікувати хворобу лінощів.

Якщо я не поїду до столиці, багато людей опиниться в біді.

Тому я їду.

Я торкнувся сестриної щоки.

Вона примружилася, наче від лоскоту, а тоді накрила мою руку своєю.

Якийсь час сестра не розплющувала очей, ніби відчуваючи тепло моєї руки.

Але її довгі вії ледь здригнулися — і покотилися сльози.

— Мені… сумно. Без Сіона… мені сумно… Пр-пробач.

— Я хотіла… стриматися… але…

— …………Пробач мені, сестро.

Серце болить. Плаче дорога мені людина.

Зупинити її сльози можу лише я, але не можу.

От би кинути все й лишитися біля сестри.

Мимоволі думаю про це.

Але не можна.

Людина не може жити сама.

Самотою не проживеш.

Якщо живеш серед людей і маєш із ними справу, є речі, які мусиш зробити.

Якщо ми житимемо егоїстично, дбаючи лише про себе, нещасними станемо ми ж самі.

Якщо жити, покинувши інших напризволяще, неодмінно пошкодуєш.

І я, і сестра, і вся родина — всі.

Тому я не можу залишитися.

Я витер сльози сестри.

А вона сором’язливо всміхнулася.

— Про… бач, Сіоне. Я… впораюся… Я впораюся.

— Швидко… одужаю… і теж… приїду… до столиці.

Реабілітація навряд чи буде легкою.

Може, вона затягнеться й не на кілька років.

Але вголос я цього не кажу.

— Ага. Чекатиму.

Сказавши це, я погладив сестру по голові.

Ми зараз наче старший брат і молодша сестра, подумалося мені.

Але часом ми знову старша сестра й молодший брат.

Ми так і жили.

Підтримували одне одного, визнавали одне одного, трималися одне за одного — так і жили.

Тому для нас це було звичною річчю.

Не кажучи ні слова, ми просто вийшли з дому.

Переді мною мав би простягтися знайомий двір — але ні.

Я мимоволі зупинився, приголомшений тим, що побачив.

— Віддати честь пану Сіону Орнстайну!

— Є!

Від цього крику аж повітря здригнулося.

Він пролунав водночас із сотень вуст.

Зелений двір заполонив тьмяний полиск сталі.

Сотня, ні — кілька сотень солдатів шикувалися рядами, а посередині стояло кілька карет.

За головною брамою вишикувалися ще солдати.

Від них віяло завзяттям.

Обличчя в них були серйозні, а погляди прикуті до мене.

Що це таке?

Я обернувся до тата — він, мабуть, уже бачив солдатів, що приїхали по мене.

Тато лише знизав плечима й не відповів.

Тоді суворий на вигляд солдат, що стояв попереду, ступив крок уперед.

Обладунки в нього були трохи пишніші. Мабуть, це командир загону.

— Я — командир охоронного загону Ґоут Фалс, і маю честь охороняти пана Сіона Орнстайна, що найбільше прислужився лікуванню хвороби лінощів і відбив демона під час нападу на Істрію!

— Загін складається з солдатів, що, захоплені вашими звершеннями й учинками, самі зголосилися до нього!

— Звісно, я й сам бачив ту битву. Ви билися блискуче!

— Охороняти таку видатну людину, як ви, — для мене честь!

Аж надто розлого він усе пояснює.

Він, мабуть, заздалегідь вивчив цю промову.

— Е, а, а-а, д-дуже вам дякую.

Я досі не міг повірити в те, що відбувається.

Я не знав, що робити, аж тут помітив знайоме обличчя в перших рядах загону.

Це Рафіна.

Вона стояла струнко, віддаючи честь, і ледве стримувала сміх.

Ах ти ж! Вона знала!

Помітивши мій погляд, Рафіна ледь показала язика.

— Хоч які перешкоди трапляться в дорозі, ми знищимо їх усі!

— Пане Сіоне Орнстайне, будьте спокійні й покладіться на нас!

— Ц-це обнадійливо. Р-розраховую на вас.

— Навіть ціною життя! Віддати честь!

— Є!

Це що, якась вистава?

Хотілося б так думати, але ні.

Коли командир закінчив, тепер уже Рафіна віддала честь і підійшла до мене.

— Тож прошу сюди. Сідайте в карету, «пане» Сіоне Орнстайне.

Слово «пане» вона виразно наголосила.

Я кинув на неї погляд, що означав: «Я тобі це пригадаю».

Але Рафіна лише пустотливо всміхнулася.

Я обернувся й востаннє попрощався з родиною.

— Ну, я поїхав.

— Так, бережи себе.

— Сіоне, хоч би як далеко ти був, ми завжди думатимемо про тебе.

— Сіончику, пиши листи, чуєш? Ми теж писатимемо!

— Х-хоч щодня! І вкривайся тепло, як спатимеш!

Тато й мама всміхалися з усіх сил.

Тільки сестра чомусь хвилювалася.

І чомусь дивилася на Рафіну.

— Я… я… н-неодмінно… одужаю… і приїду.

Від її відчайдушного вигляду я машинально кивнув.

— Д-добре. Чекатиму.

— І-і ще… о-ось.

Я подивився на те, що вона тримала в руці.

— Підвіска?

— У-угу… Сьогодні ж тобі тринадцять, так?

— А, справді. Я й забув. Он як, мені вже тринадцять.

Подумки мені вже за сорок.

А в такому віці до власних днів народження вже байдуже.

Сестра, схоже, це розуміла: тихенько всміхнулася й повела далі.

— Щоб… навіть… далеко… тобі… не було… самотньо…

— Щоб ти… згадував… нас… ми… втрьох… вибирали.

Я роздивився підвіску, яку дала мені сестра.

Ланцюжок із гарним червоним самоцвітом.

Схоже на рубін, але я не знаюся на самоцвітах цього світу, тож не знаю.

Вона невелика, тож на шиї не заважатиме.

Я наділ підвіску.

Вона зовсім легенька. Але я відчуваю, як думали про мене всі троє.

Вони завжди про мене дбають.

Я вередував, завдавав їм клопоту, а вони однаково мене любили.

Тато був суворий. Але завжди вів нас і захищав.

Мама, лагідна й спокійна, хоч часом і сварила, завжди дбала про нас із сестрою.

Сестра завжди мені допомагала.

Завжди була на моєму боці.

Була до мене добра.

І завжди була поруч.

Я й подумати не міг, що колись розлучуся з нею — вона ж завжди була поруч, як щось саме собою зрозуміле.

Я весь час стримувався.

Слухав розум і переконував себе.

Але насправді мені самотньо.

Я не хочу розлучатися з усіма, із сестрою.

Дорослий у мені нагадує, що я маю зробити.

Я розумію. Але й стримувати почуття можна лише до певної межі.

Я хочу бути з усіма.

Але казати цього я не збираюся.

Бо якщо скажу — вже не зможу рушити далі.

Я насварив себе, щоб не розплакатися, і всміхнувся рідним.

— Дякую. Тату, мамо, сестро. Я берегтиму її.

— Ну, я… поїхав.

— У-угу. Щ-щасливої… дороги, Сіоне… бережи себе.

— П-повертайся… будь-коли! Хоч і одразу, чуєш!

— Ха-ха, ага. Зрозумів. Неодмінно повернуся. Коли зроблю все, що маю.

Переборовши бажання озирнутися, я відвернувся від сестри й рідних.

Рафіна провела мене до карети.

Міцна карета — саме в таких їздять дворяни.

Але досить тісна.

Утрьох тут уже не повернешся.

Схоже, Рафіна теж їхатиме зі мною — вона сіла поруч.

— Я тепер, бачиш, твоя охоронниця. За недавні заслуги мене забрали з 75-го лицарського ордену імператорської гвардії.

— Щоправда, з командирки я знову стала рядовою.

— Он як. Вітаю.

— Мені, власне, байдуже. Але я рада, що охоронятиму тебе.

Вона так прямо на мене дивилася, що мені стало ніяково.

Добре мати друга, який так до тебе ставиться.

Чесно кажучи, мені було тривожно.

Не хотілося їхати туди, де я нікого не знаю.

Але з Рафіною мені буде спокійніше.

Карета рушила.

Я озирнувся й помахав рукою татові, мамі та сестрі.

Я махав, доки вони не зникли з очей.

Коли вони зникли з очей, рука безсило опустилася.

Я ще повернуся.

З цією думкою я рішуче повернувся обличчям уперед.

Попереду — столиця.

Що на мене там чекає, я тоді ще й гадки не мав.