Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

8. Марон, Ред і Роуз

Звичний двір.

Я та Марі бігаємо по двору колами.

— Хух, хух! Оп! Оп-па!

— Я, я втомився! Сестро, ти надто швидка…!

Марі беззаперечно швидша за мене.

До того ж у неї більше витривалості.

Це не лише через різницю у два роки.

Також тому, що я мало займався спортом.

Взагалі-то я не дуже вправний у цьому.

Моє тіло теж не надто видатне.

Фізично Марі значно краща.

Але, думаю, варто тренуватися, з огляду на майбутнє.

До того ж, Марі стала більш енергійною, ніж раніше.

Після того мого псевдоосвідчення вона деякий час ніяковіла, але швидко стала такою, як завжди.

Навпаки, вона стала навіть жвавішою, ніж зазвичай.

Завдяки цьому я й мушу з нею ганятись.

Та нічого, коли бачу сестру щасливою, мені теж радісно.

Але сили скінчилися, і я впав просто на землю.

— Вже, вже не можу...

— Ну от! Який же ти млявий!

Марі сіла поруч зі мною, розпластаним на землі, і подивилася з легким докором.

Але в її очах була й радість.

Ми розмовляли про легкі речі, поки я приходив до тями.

— Ну що ж, пора йти.

— Ми ж до села?

— Так. Трохи допомогти. Може, й ти вже підеш, Сіоне?

Тато ж казав, що це наша справа.

Він дійсно так говорив.

Потрібно ходити до села і спілкуватися з підданими.

Чесно кажучи,

я сором’язливий.

Саме через це за шість років я майже ні з ким, крім родини, не розмовляв.

Сім’я — це інше. Бо це сім’я.

З ними легко порозумітися, це особливе.

Але з чужими складно: це вимагає зусиль, і якщо не знаходиш спільної мови, це виснажує.

Мене цікавлять лише сім’я і магія, тому я відклав це на потім.

— Гмммммм...

— Чому так хвилюєшся? Спілкування з підданими теж важливе.

— Чесно, мені не дуже хочеться.

— Хоча майбутнє невідоме, але... Сіон, ти ж, мабуть, успадкуєш дім.

— Я думаю, що зараз саме час навчитися роботі володаря земель... хоча б трохи.

— Чому в тебе обличчя червоне?

Я нахилив голову і подивився на сестру.

Раптом вона голосно вигукнула.

— Т-та годі тобі! Коротше! Йдемо! Ну, сюди!

— Почекай, сестро!

Марі різко схопила мене за руку і вивела через головні ворота.

Ох, як же я не хочу цього.

Перший день у новій школі, перший день у середній чи старшій школі, перший день після переходу в наступний клас, перший день на роботі — я справді це не люблю.

Чому я маю так нервуватися, вітатися і жити в цій незручній атмосфері?

Якби можна було, я б цього не переживав.

Вже досить. Хочу, щоб мене відпустили.

Але моя свавільна сестра цього не розуміє.

Вона впевнено йде вперед.

Батьки дозволили нам виходити надвір.

Нам заборонено ходити далеко і заходити в небезпечні місця.

З п’яти років мені дозволено пересуватися досить широко, якщо я з Марі.

Якщо йти дорогою від маєтку Орнстайнів, спершу натрапляєш на ліс.

Попереду розкинулося поле, на якому видно кілька городів.

Далі по дорозі розташоване село.

Ох, ось воно, вже видно.

— Ну ж бо, йди нормально!

— Ох, як же не хочеться.

— Ти завжди такий боязкий саме в такі моменти.

— Вибачте, я просто сором’язливий...

Марі зітхнула, але не зупинилася.

Схоже, сьогодні вона налаштована серйозно.

Село вже видно.

Занедбане село, обнесене дерев’яним частоколом.

Схоже, тут живуть піддані нашого роду.

Вони не розкидані по полях, а живуть компактно, відокремлюючи село від городів.

— Ой! Марічко!

Діти в селі одночасно повернулися до нас.

Їх було троє, приблизно від п’яти до десяти років.

Один хлопчик і дві дівчинки.

Всі вони були дуже жваві. Мені це трохи не до вподоби.

Вони тримали в руках мотики та інші сільськогосподарські інструменти.

Вони всі разом кинулися до нас.

Яка страшна звичка.

Я сховався за сестрину спину. І не кажіть, що це жалюгідно.

Погляди невинних і чистих дітей можуть лякати.

— Привіт усім! Ви йдете на роботу?

— Ага! Сьогодні працюватимемо на полі! Гм-м?!

А хто це в тебе за спиною?

Дівчинка з каштановим волоссям заглядає мені в обличчя.

— Ну, привітайся!

У такій ситуації вже нічого не поробиш.

Я сором’язливо вийшов з-за спини Марі й почав представлятися.

— Я — Сіон...

Мій голос був дуже тихим.

Який жах.

Навіть перед дітьми я проявив усю свою сором’язливість.

Та попри це, усі троє залишалися з усмішками на обличчях.

Мабуть, вони дуже добрі діти.

— Я Марон! Рада познайомитись!

Каштанову дівчинку, схоже, звуть Марон. Як каштан.

Хоча, мабуть, це просто збіг.

Вона має миле обличчя і вираз. Невисока, мабуть, приблизно мого віку.

— У тебе класне волосся! Заздрю!

— Я Ред, приємно познайомитись!

Хоча його ім’я Ред, волосся у нього темно-сіре.

Зате сам він такий запальний, що ім’я йому таки пасує.

Хлопчик з коротким волоссям стиснув кулак і показав білі зуби.

До речі, він заздрив моєму червоному волоссю і пильно дивився на мене.

— Я Роуз. Єдина квітка в цьому суворому селі.

Як для селянки, вона вбрана досить гарно.

Її довге волосся розвівається, що надає їй аристократичного вигляду.

— Вона звичайна селянка, не думай чого!

— Та годі вже! Не треба це казати!

Марон, Ред і Роуз. Запам’ятав.

І взагалі, їхні імена легко запам’ятати.

— П-приємно познайомитись.

Після представлення я знову сховався за спиною Марі.

— Ти сором’язливий, так?

— У нашому селі мало хлопців, тож ми раді тебе вітати!

— Можливо, ти допоможеш нам з роботою на полі?

Всі троє відреагували дуже дружньо.

Діти в селі, здається, хороші.

— Так, я прийшов, щоб допомогти.

— Дякую! Тоді дуже прошу!

Коли Марон сказала це з радістю, Марі теж усміхнулася і кивнула.

Ми пішли слідом за трьома, що попереду.

— Всі вони хороші діти, правда?

— Так. Я думав, вони будуть такі, як ти колись.

— Що це означає, Сіоне?

— Нічого, сестро.

Оскільки обличчя моєї сестри було суворим, я одразу вибачився.

Я став поруч із Марі і пішов разом із нею.

— Я думав, що тут буде більше ієрархії, а насправді все досить звичайно.

— Ну, донька володаря й піддані — тож не дивно, що ти так думав.

Але наш батько тримає близький зв’язок із підданими, тому між нами немає великої дистанції.

Звісно, ми поважаємо один одного, тому немає жодної зверхності.

— Ого... Тато справді вражає.

— Так, я дуже його поважаю. Але як жінка, я не зможу стати володаркою.

— Мені здається, ти підходиш більше за мене.

— Хто знає... Я не дуже розумна, тому думаю, що Сіон більше підходить.

Восьмирічна, а стільки вміє, говорить і знає — хіба це не розумно?

Здається, з кожним роком вона стає дедалі дорослішою.

— Я так не думаю.

Поки ми так розмовляли, дійшли до поля.

Воно велике. Можливо, не надто велике, але для мене, як для новачка, дуже просторе.

Але, здається, тут нічого не посаджено.

— Ну що ж! Почнемо!

Марон весело взяла мотигу і пішла на поле.

Інші двоє пішли за нею і почали копати землю.

— Що ви робите?

— Ми розпушуємо поле, яке відпочивало, і робимо гряди.

Взимку рослини ростуть погано, тому потрібно запастися їжею, тому ми плануємо збирати урожай заздалегідь.

Зрозуміло. Вони працюють, враховуючи багато речей.

Це світ, якого я не розумію.

— Давайте і ми допоможемо.

Діти володаря земель допомагають підданим у роботі.

Я розумію, що це не звичайно.

Але мені подобається цей спосіб.

Хоча я не дуже люблю спілкуватися з людьми.

— Сіоне, розпитуй у всіх сам. І не покладайся на мене!

— Е-е... Ні, не хочу.

— Робитимеш! Ось мотика!

Вона передала мені мотигу і залишила.

Сестра швидко пішла на поле і почала старанно копати землю.

Ох, як же це не хочеться.

Нічого не поробиш, але все одно не хочеться.

Залишається лише зробити це.

Я зібрався з духом і вирішив заговорити з Марон.

З нею, здавалося, заговорити найлегше.

— Пере… перепшую.

Я запнувся. Здавалось, що з першого кроку все пішло не так.

Але Марон, здається, не звернула на це уваги.

— Гм? Ти не розумієш, як працювати?

— Т-так. Навчиш?

— Звичайно! Отже, спочатку треба прямо звідси...

Марон старанно пояснювала роботу.

Хоча насправді треба було лише робити гряди рівно.

Я не зовсім розумів, як саме це робити, тож слухав уважно.

— Намагайся робити гряди з рівними проміжками і однаковою кількістю землі!

Інакше вода погано стікатиме, і рослини ростимуть дивно!

— Добре, зрозумів, спробую.

Я взяв мотигу і почав працювати, як сказала Марон.

Для шестирічного тіла це було важко й виснажливо.

Робота полягала лише в створенні гряд, але це було непросто.

Всі інші, крім мене, працювали швидко і вправно, бо були звиклі.

Хоча й вони були втомлені і задихалися.

Це була робота лише для дітей. Дорослі працювали на інших полях.

Я почув, що вони не лише працюють на полях, а й збирають дикі рослини в лісі, ловлять рибу в річках і озерах.

У наш час це було б неможливо, але в цьому світі діти — важлива робоча сила.

Проте податки тут невеликі, тож життя не виглядає бідним.

Земель багато, та й людей чимало, тож запасів вистачає й податки сплатити можуть.

Я дізнався, що звичайне життя володаря земель значно заможніше, ніж наше.

Можливо, у нас мало різноманітності в їжі саме через низькі податки.

Наш будинок досить просторий, бо без гарного вигляду володар земель втрачає свій авторитет.

Це потрібно також для прийому переселенців і переговорів з іншими землями.

Якщо хтось завітає, а дім занедбаний, — це клопіт.

У будь-якому разі, якщо тебе не поважають, це кінець, тому я розумію.

Це я чув від батька.

Працюючи, я й не помітив, як настав вечір.

Я був весь у поту, тіло втомлене.

Але почувався не погано.

— На сьогодні все! Дякую, Марічко, Сіончику!

Марон широко усміхнулася і подякувала.

Ред і Роуз теж радісно посміхнулися.

— Ох, ви нам добряче допомогли. Чесно. П’ятеро — не троє!

— Для першого разу ви впоралися чудово. Дякую вам обом.

Ой, раптом стало трохи соромно.

Може, тому, що допоміг я мало, а ще тому, що чужі мені ніколи не дякували.

Якби це була сім’я, я б не відчував такого сорому.

— Хи-хи, я ще прийду допомагати. Правда, Сіоне?

— Та-ак. Я ще прийду.

Ми помахали трьом і розійшлися.

Повертаючись додому, я відчув дивне почуття, бо навколо було інакше, ніж зазвичай.

— Як тобі?

— Мабуть, було весело.

— О, це добре. Я завжди приходжу сюди у вихідні від навчання.

— Сіоне, і ти приходь, коли захочеш.

— ...Гаразд.

Порівняно з початком, мені вже не було так некомфортно.

Марон, Ред і Роуз — хороші діти.

Піду ще раз їх навідати. Наступного разу ми станемо ще ближчими.

Можливо, мені варто краще розуміти справи володаря земель.

Хоча я не хочу цього. Не підходить мені бути над кимось.

Я люблю робити щось сам.

Але іноді, мабуть, це нормально.

Я розмірковував про своє майбутнє.

Чи стану я володарем земель, якщо так піде й далі?

Володарем земель? Я?

Як уявив — аж тоскно стало.