Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

73. Друзі

Наступного дня ми мали виїхати з Істрії.

Бо ми з сестрою сказали, що хочемо додому.

Ми й так надто довго сиділи на шиї в Ґраста, та й причин лишатися в Істрії вже не було.

Хотілося відпочити вдома, де все рідне й знайоме.

Цей спокій не триватиме довго, тож мені дуже хотілося провести його хоча б удома.

Тож уранці ми зібралися в дорогу й чекали у вітальні Ґрастового дому.

Там були Ґраст, Рафіна, Кол, Бріджит, тато, мама, сестра і я.

Сестра не могла ходити сама, тому тато ніс її на спині.

— Нічого не забули?

— Так. Довго ми в тебе гостювали. Ґрасте, ти нас справді виручив. Дякую.

— Хе. Та це ж само собою. Як на мене, ви могли б жити тут скільки завгодно.

Здавалося, Ґраст говорив щиро.

Він засмутився — здавалося, якби ми сказали, що лишаємося, він би зрадів.

— Хм, дякую на доброму слові. Ми ще приїдемо. Тоді й розраховуватиму на тебе.

— Ага. Ну, тоді я цей дім, мабуть, уже продам, тож приходь до нової крамниці.

Ґраст широко всміхнувся й додав: «Гарна крамниця вийшла».

До речі, я ніколи не був у новій крамниці Ґраста.

Усі були зайняті, тож нагоди не випадало.

Наступного разу підемо туди всі разом.

Рафіна, Кол і Бріджит підійшли до мене.

Рафіна сумувала, Кол зберігав суворий вигляд, а Бріджит, хоч і ховала обличчя, зовсім похнюпилася.

— Без Сіона буде сумно.

— Еге ж. Мені теж сумно, Рафіно. Але ми ще побачимося.

— …Як раніше вже не буде, але так. Ми ще побачимося.

— Коли ми вперше зустрілися, я бачила в тобі лише дворянського хлопчика, але тепер знаю, що помилялася.

— Сіоне, ти найкращий і найдостойніший чоловік із усіх, кого я зустрічала.

— Ти перебільшуєш, Рафіно.

— Н-нічого подібного! Ох і Сіон, ти надто низько себе цінуєш.

— Тримайся гордовитіше. Дворянинові треба вміти показати гідність.

— Це й є обов’язок того, хто стоїть над іншими.

То ось чому Рафіна часом поводиться зверхньо?

Справді, якщо дворянин надто скромний, простолюдини, мабуть, почнуть дивитися на нього зверхньо.

А тоді зневажатимуть і його родину, а якщо він володар земель, то й підданих.

Виходить, іноді треба навмисно триматися гордовито.

Варто, мабуть, це запам’ятати.

— Дякую за мудру пораду.

— Так! Роби так! І, і ще, н-наступного разу приїжджай до Дзеппенласту.

— Я познайомлю тебе з моїм батьком.

Дзеппенласт, схоже, неабияка глушина.

Ще більша, ніж наш край.

Зате земель там багато, і, кажуть, вони дуже цінні як хліборобський край.

Я люблю сільську тишу, тож, може, й варто.

— Ага. Якщо випаде нагода, з радістю.

— Т-так! Будь-коли! Хоч зараз, я завжди рада! Га-га-га!

Дивлячись на Рафіну, яка голосно сміялася, я мимоволі теж усміхнувся.

І тут я відчув на спині чийсь пильний погляд і обернувся.

Сестра дивилася на мене з-під лоба.

Але щойно наші погляди зустрілися, вона демонстративно відвернулася.

Що це з нею?

Поки я над цим сушив голову, Кол зітхнув і промовив:

— Ох і недогадливий ти.

— Е? Що саме?

— …Нічого. Може, тобі й краще бути недогадливим.

— Інакше ти б не зміг зробити все те, що зробив.

— Звичайна людина здалася б на півдорозі. Ні, вона б із самого початку здалася.

— Е-е, це ти хвалиш? Чи лаєш?

— Хвалю. Ну, принаймні так.

Чи справді?

Подивишся на Колове обличчя — і вже непевно.

Він же жартує з цілком серйозною міною.

— Як знову будеш в Істрії, заходь. Навіть без діла — показатися ж можна.

— Ага, коли буду в Істрії, неодмінно зайду. Хоч і не знаю, коли це буде.

Усі знають, що я їду до столиці.

Сестра теж.

Вона буває вередлива, але й розсудлива водночас.

Їй не до вподоби, що я їду до столиці, але не їхати вона не просить.

Бо розуміє, що я маю лікувати хворих на хворобу лінощів.

До речі, герцог Балф уже приходив попрощатися.

Він сказав, що одразу повідомить, щойно буде звістка від королеви.

— Коли завгодно. Бачитися часто зовсім не обов’язково.

— Якщо стосунки тримаються лише на тому, що ви весь час разом, — це не справжня дружба.

— Це щось несправжнє, лише поверхове знайомство.

— Ми — інші. Правда?

Я здивовано витріщився на нього.

Я й уявити не міг, що Кол скаже таке.

А коли ми тільки познайомилися, він був куди різкіший.

Кол ніяково відвів очі.

Мабуть, йому було соромно — кінчики вух трохи почервоніли.

Мені було дуже приємно це чути.

Тому, отямившись, я одразу відповів.

— Ага. Так і є. Ми ж друзі. Хоч ми й будемо далеко, хоч мине час — цього не змінить.

Коли я це сказав, Кол радісно всміхнувся.

Але одразу ж узяв себе в руки й відвернувся.

Ми всі ледве стримували сміх.

Аж тут хтось смикнув мене за рукав.

— …Сіоне…

Та сама маленька дівчинка.

Відросле волосся затуляє обличчя, але, як на мене, вона досить гарненька.

Щоправда, вона сутулиться й здебільшого тримає голову опущеною, тож обличчя однаково не видно.

— Бріджит, дякую, що й ти прийшла.

Бріджит похитала головою.

— Ми з Сіоном… друзі… Кол і Рафіна… теж друзі… тож це… само собою.

— Сіоне…………тримайся…

Бріджит міцно стиснула кулак.

Я відчув, скільки всього в цих словах, і рішуче кивнув.

— Ага, старатимусь.

Бріджит усміхнулася.

З усіх її усмішок, які я бачив, ця була найсяйнистіша й найбільше запам’яталася.

— Ходімо, Сіоне. Повертаємося.

На татове слово вся родина кивнула.

Ми вийшли з дому Ґраста.

Із сумом і тугою в серці ми покинули Істрію.