Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

72. Деякі речі усвідомлюєш, лише втративши їх

Коли роботу було скінчено, медики провели мене, і я разом із татом, що приїхав по мене, повернувся до будинку Ґраста, який став нам другою домівкою. Там мене зустріла мама.

— З поверненням, Сіончику. Як усе минуло?

— Я вдома, мамо. Так, я всіх вилікував.

— Он як, як добре… справді. Ти молодчина.

— Сіончику, ти зробив дуже добру справу. Можеш собою пишатися.

Мама ніжно обійняла мене.

У її обіймах відчувалася ніжна любов.

Тато й мама не змінилися відтоді.

Відтоді, як ми поговорили про те, що ми не рідні по крові.

Ми й далі такі самі, як і раніше.

Та й для мене кровна спорідненість ніколи не важила багато.

— Сестра нагорі?

— Так. У своїй кімнаті.

— Щодня допитувалася, коли ж Сіон повернеться, — ми з нею намучилися.

— Іди швидше, покажися їй.

Тато сказав це, ніяково всміхаючись.

Увесь тиждень я був зайнятий лікуванням і не міг вибратися додому.

А щоразу, як я виходив, вона сумно питала: «Сіоне, куди ти?»

Сестра ще не оговталася після хвороби, тож у перший день я нічого їй докладно не пояснював.

Але дорогою додому тато сказав, що вони з мамою, поки мене не було, все їй як слід пояснили.

Я відсторонився від мами й піднявся нагору.

Кімната сестри.

Я бував у цій кімнаті безліч разів.

Щоразу, як я відчиняв двері, сестра лежала в ліжку й мовчки дивилася в стелю.

Хоч я заговорював до неї, хоч торкався — вона не відповідала.

Ця картина досі стоїть у мене перед очима.

Ніби відганяючи той спогад, я відчинив двері.

— А, Сіоне. З по… вер… нен… ням.

Сестра, що лежала в ліжку, засяяла усмішкою.

Побачивши мене, вона вся розквітла, а щоки радісно зарум’янилися.

У душі мені відлягло.

Хоч я й знав, що сестра вже одужала, мене не полишав страх: а раптом усе повернеться?

Така думка не відпускала.

— Я вдома, сестро.

Я відповів усмішкою й сів на стілець біля ліжка.

— Я че… ка… ла… Сіоне… тебе так… довго… не було…

Я спокійно слухав уривчасті слова сестри.

Сестра довго лежала, тож їй потрібна була реабілітація.

Але лікар Альфонс сказав, що наслідків для тіла в неї порівняно небагато — менше, ніж зазвичай буває, коли людина дивом приходить до тями після коми.

Мабуть, тому, що вдень вона несвідомо розплющувала очі, а їжу хоч і повільно, та ковтала сама, — тобто повністю свідомості вона не втрачала.

Мабуть, тому, отямившись, вона одразу змогла заговорити.

Але голос, певно, захрип, бо вона так довго мовчала.

Проте сама перевертатися вона не могла, а від цього стягуються м’язи й суглоби, тож родина й медики постійно рухали їй руки й ноги.

Зазвичай після року коми — хоч у кожного по-різному — реабілітація триває кілька років.

Але хвороба лінощів, схоже, особлива — одужують від неї значно швидше.

Причина хвороби лінощів — втрата магічної сили.

Але чому магічна сила зникає, досі незрозуміло.

Я думаю, що, найімовірніше, через Багряну ніч.

Багряна ніч постачала мені надмір магічної сили, посилюючи її й прискорюючи циркуляцію.

Люди з магічною силою, які не витримали цього, не могли дати ради такій її кількості й, щоб повернутися до норми, несвідомо витрачали її понад міру.

Мабуть, це й є той «дивно добрий стан», що передує хворобі лінощів.

Ця реакція посилювалася, вичерпувала магічну силу в тілі — і людина впадала в млявість.

Зазвичай магічна сила відновлюється після відпочинку, але тіло так і лишається під впливом Багряної ночі, тож відновлена магічна сила одразу ж витрачається.

Тому млявість не минає, магічна сила сама не повертається, і людина не одужує.

Я вважаю, що це і є хвороба лінощів.

Ті, хто захворів ще до Багряної ночі, здебільшого мали мало магічної сили, тож, мабуть, і злягли раніше, ніж Багряна ніч настала.

Але сестра — випадок дещо особливий.

Інші хворі перед тим теж почувалися бадьоро, але сильнішими фізично не ставали.

А в сестри сила зросла аж неприродно — вона була дужа, як дорослий.

Гадаю, це й було передвістя хвороби лінощів.

Сестра тренувалася зі мною в магії, тож трохи вміла керувати магічною силою, і її магічної сили побільшало.

Мабуть, тому витрата магічної сили позначилася на її тілі помітніше, ніж в інших.

А якщо так, то… втім, про це поки що не будемо.

Хай там як, медичного обладнання в цьому світі мало, і медицина не надто розвинена, але про реабілітацію тут, схоже, знають.

Мабуть, завдяки цьому вже за тиждень після одужання вона трохи говорить.

Але самостійно рухати тілом вона ще не може.

Вона при тямі, тож постійно сидіти біля неї вже не треба, але ми все одно часто заходимо подивитися, як вона.

Сестра радіє, але говорити їй, видно, важко.

Краще, мабуть, щоб говорив здебільшого я.

— Тобі тато й решта розповіли?

— У… гу… Від… коли я… стала… така… минуло… півтора року… так?

Коли я чую голос сестри й бачу її обличчя, на серці стає тепло.

А водночас наче щось стискає серце.

І мимоволі хочеться її обійняти.

Ох, сестра справді повернулася.

Від цієї думки на очі навертаються сльози, і мені соромно, тож я стримуюся.

Щоб приховати свої почуття, я говорю далі.

— Так. Півтора року минуло відтоді, як ти раптом знепритомніла. Багато чого сталося.

Справді, багато чого сталося.

Справді.

І все ж ми це подолали — і ось ми тут.

Я думав, що цьому нещастю не буде кінця.

Думав, що це безглуздо й несправедливо.

Але ми не здавалися, йшли вперед — і подолали все.

Разом із радістю від того, що ми це здолали, мене переповнює щастя, і я відчуваю: усе довкола мене — не щось саме собою зрозуміле, а дороге й незамінне.

— Я… все… чула. І про те, як… Сіон… старався…

— І про те… що напали… небезпечні… монстри.

Почувши «все», я на мить подумав, чи не розповіли їй і про моє походження.

Але тут згадав.

Ми з татом і мамою вирішили, що сестрі поки не розповідатимемо, що я — Луґре і що ми не кровні родичі.

Сестра щойно одужала, а за ці півтора року сталося надто багато.

Якщо раптом розповісти все, вона розгубиться, тож вирішили, що не пізно буде розповісти, коли вона хоч трохи зміцніє.

Хоча причина не лише в цьому.

— Дякую, Сіоне. Ти стільки… часу… старався… для мене.

— Та нічого особливого. Я просто сам цього хотів.

— Ти ж знаєш, я завжди роблю те, що сам собі вирішив, правда?

— Як і з дослідженнями магії. Тож мені не було важко.

— …………Сіоне.

Сестра підвела на мене очі, повні сліз.

Я не відвів очей від цього дитячого, дівочого погляду.

Ми якийсь час дивилися одне на одного.

Тишу порушив голос сестри.

— Сіоне. Візьми мене за руку.

— Угу.

Сестрина рука була тепла.

Тепло повернулося.

І магічна сила теж.

Від цього дотику мені ставало спокійно.

І сестрі, схоже, теж.

Сестра, яка досі всміхалася, раптом опустила погляд.

— …Мені… було… трохи страшно.

— Я… майже… нічого… не пам’ятаю… але… дещо… пам’ятаю.

— Ніби я… сама… замкнена… в темряві… і нічого… не можу… зробити… Страшний… спогад.

— Але… я весь час… чула… твій голос, Сіоне… і голоси… мами й тата.

— Тому… я витримала… Може… це був… лише сон…

Що таке сни, не з’ясували навіть у моєму колишньому світі.

Є думка, що вони впорядковують спогади, але й це, наскільки пам’ятаю, не доведено.

Може, сестра бачила, як її мозок по-своєму тлумачив те, що доходило через органи чуття?

Від самої думки про такий сон мене пробирає дрож.

Сестра слабко, ледь-ледь стиснула мою руку у відповідь.

Із самого цього руху я зрозумів, як Марі за мене чіпляється.

Це цілком природно, але в цьому була й певна небезпека.

Та відштовхувати її почуття я не збираюся.

Я лише хочу берегти дорогу мені людину, щоб вона більше ніколи не зламалася.

Я обома руками взяв сестру за руку.

— Тепла…

Сестрині повіки раз у раз сонно злипалися.

Схоже, навіть коротка розмова її дуже виснажує.

— Не силуйся, спи.

— А… але…

Сестра тривожно озвалася.

— Я буду тут. Поки ти не прокинешся.

Почувши це, сестра заспокоєно всміхнулася й заплющила очі.

І невдовзі почулося її рівне дихання.

Я легенько провів рукою по сестриному волоссю.

Я мимоволі заплакав.

Мені так полегшало, що аж руки тремтять.

Я ж навмисно трохи вичекав, щоб до такого не дійшло.

Цілий тиждень я з головою пірнав у лікування, а однаково не допомогло.

Я стримувався, бо мої сльози перед сестрою тільки б її засмутили.

Але, схоже, таки не втримався.

Від другої Багряної ночі минуло десять днів.

Від того, як знайшовся спосіб лікування, — тиждень.

Скоро зі столиці надійде наказ прибути.

Тоді мені доведеться поїхати звідси й залишити сестру.

Той день неодмінно настане.

А відмовитися — означає покинути напризволяще багатьох людей.

Бо хвороба лінощів спалахнула по всьому світу, а лікувати її вмію тільки я.

Тож нехай я хоч сповна відчую цей короткий час.

Час із моєю любою й такою тендітною сестрою.

Я гладжу сестру по голові.

Вона — моя сестра.

Але ми не рідні по крові.

Дізнавшись про це, я розгубився й волів про це не думати.

Я думав про це не вперше.

Я навмисно уникав думати про це.

Вона родина, дорога мені людина, тож думати про таке легко не виходить.

Тому я ніколи всерйоз не питав себе, чи люблю сестру як рідну, чи як дівчину.

Що вона дорога мені як родина — безперечно.

Принаймні досі я так себе переконував.

Але коли я подумав, що сестра, може, вже ніколи не прокинеться, у мені зародився сумнів.

Чи справді я люблю Марі як сестру?

Тепер, коли я знаю, що ми не рідні по крові, ніщо мене не стримує.

Через це думки й не відпускають.

Серце гупає.

Щоразу, як я дивлюся на сестрине обличчя, серце мимоволі б’ється частіше.

Я ще не знав, що це за почуття.