Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

71. Визнавати й бути визнаним

Минув перший день.

Головна проблема зараз — запас моєї магічної сили.

Скільки магічної сили я можу витратити за день, було відомо, тож питання було в тому, скільки людей я встигну вилікувати за день.

Хвороба лінощів не з тих, де рахунок іде на хвилини, тож якщо зрештою вдасться вилікувати всіх, поспішати нема куди.

Але йдеться не лише про Істрію: якщо королева викличе мене до столиці раніше, ніж я вилікую всіх хворих в Істрії, відмовитися я навряд чи зможу.

Я хотів вилікувати всіх до того, як це станеться.

Але ці побоювання виявилися марними.

Бо на одну людину йшло не так уже й багато магічної сили.

На лікування сестри знадобилося 1500 магічної сили.

Але кожному потрібно різну кількість.

Здебільшого від 100 до 300, і ні в кого не перевищувало навіть 500, не кажучи вже про 1000.

Сестра, схоже, була винятком: іншим хворим потрібно було зовсім небагато.

Може, тому, що її магічної сили побільшало від тренувань із магією.

А ще була одна приємна несподіванка.

Моя магічна сила тепер відновлювалася надзвичайно швидко.

Раніше на повне відновлення йшов день, а якщо я виснажувався до дна — кілька днів відпочинку.

А тепер десятки тисяч магічної сили відновлюються за кілька годин.

Зараз у мене близько мільйона магічної сили. Це, звісно, лише приблизна оцінка.

Десятки тисяч за кілька годин — отже, навіть за цілий день відпочинку мільйон не відновиться.

Але ж раніше, коли всього в мене було лише десять тисяч, на відновлення йшов цілий день.

Тобто відновлюється тепер незрівнянно більше.

Лікування одного хворого займає щонайбільше хвилини дві.

Навіть лікуючи майже без перерв, я й близько не витрачав усього мільйона.

Звісно, витрачене теж треба відновлювати, тож повний запас у мене не завжди.

За перший день я вилікував триста людей.

І це — лікуючи майже без перерв.

Але вночі лікувати не годиться, та й якщо я не спатиму, магічна сила відновлюватиметься повільніше, а я сам звалюся з ніг.

Тоді все піде нанівець.

Працював я годин десять.

Десять годин, починаючи з полудня, — чимало.

Графік як у «чорній» компанії, але мені не було важко.

Таке, мабуть, пережило чимало працюючих людей.

До того ж, коли я бачив щасливі обличчя родин, чиїх рідних вилікував, утома зникала, і хотілося допомогти ще більше.

Коли настала ніч, солдати й медики таки мене зупинили, і лікарня до ранку припинила роботу.

Глупа ніч.

Надворі досі чути, як солдати сперечаються з родинами хворих.

Взагалі-то вони мали змінюватися щовісім годин, але, побачивши денну метушню, вирішили вартувати й уночі.

Бо люди, що просять лікування, ідуть і йдуть.

І вдень, і навіть уночі.

Мені їх шкода, але не лікувати ж без сну.

Тож я вирішив, що як піду додому, то завдам клопоту і сусідам, і рідним, — і залишився ночувати в тимчасовій лікарні.

Насправді мені хочеться додому, побачити сестру.

Але сестра щойно одужала, і я не хочу її зайве непокоїти.

Тато, мама й решта доглядають за нею, тож, мабуть, усе гаразд.

Мені трохи самотньо, і дуже хочеться її побачити.

Ми ж нарешті можемо розмовляти.

…Ох, ні, ні.

Тільки почну думати — одразу кортить додому.

Зате, ночуючи в лікарні, я зможу починати лікування зранку — тож годі, треба змиритися.

Медики теж викликали нічну зміну, а денна пішла додому відпочивати.

У закладі, крім великих залів, є кілька невеликих кімнат, тож спатиму я в одній із них.

Кімнат небагато, тож ми з Колом удвох.

Я повечеряв і вже приготувався до сну.

Утома таки дається взнаки.

Ляжу раніше, щоб набратися сил на завтра.

З цією думкою я вже йшов із приймальні до кімнати, коли мене гукнули.

— Перепрошую, пане Орнстайн… лікарю.

Я обернувся на грубий голос — то був медбрат, який удень висловлював мені свої зауваження.

Він стояв у звичайному одязі з насупленим обличчям.

Схоже, саме збирався додому.

— А, дякую за роботу. Дякую вам за сьогодні.

— Е-е, так… І вам дякую.

Сказавши це, він не пішов, а так і лишився стояти.

Може, хоче щось сказати?

— …Е-е, пробачте мені. Я вирішив, що ви просто дитина, та ще й назвав усе забавкою.

— Ми самі собі вирішили дивитися на вас зверхньо й зневажати.

— Ми, професіонали в медицині, нічого не могли вдіяти, і нас це страшенно дратувало.

— Люди страждали, а ми могли тільки дивитися.

— У той час як хворих на хворобу лінощів ставало дедалі більше, нас, медичних працівників, постійно принижувала власна безпорадність.

— І тут ми почули чутки про вас і, радіючи нагоді, втішали себе зверхністю.

— Ми ж стараємося. А результату нема.

— А тут якийсь хлопчисько, невідомо звідки взявся, — що він може?

— «Не смій глузувати з медицини, з родин хворих, з нас» — ось що ми думали.

— Тому, мабуть, я й зігнав злість на вас. Це було підло.

— Пробачте. Ми…

Схоже, йому забракло слів.

Він хотів сказати ще щось.

Про власну безпорадність.

Але що зміниться, якщо він скаже ще?

Ця внутрішня боротьба відбивалася в нього на обличчі.

Я ніяково всміхнувся.

І сказав:

— Ну звісно. Цілком природно так думати, і мене це зовсім не хвилює.

— Що? Н-ні, але ми повелися з вами грубо.

— І не лише цього разу. Ви, мабуть, і раніше натерпілися зневаги від лікарів і медиків?

— Ну, це правда.

— На мене явно дивилися зверхньо, і частенько глузували, бо я дитина.

— Але, як на мене, це неминуче.

— Усі живуть серйозно, тому так і думають, і це, гадаю, цілком природно.

— Тож, думаю, не варто перейматися.

— До того ж мета в усіх від самого початку одна, тож усе гаразд.

Чи то завдяки заходам герцога Балфа, але ні тиску з боку медичної спільноти, ні утисків я не зазнав.

Звісно, лікарі й медики, з якими я мав справу, косо на мене дивилися, але навряд чи лише через власну гордість.

Кожен із них, певно, щиро хотів допомогти хворим.

Мені не потрібна слава, і якщо хтось інший зможе вилікувати — то й добре.

Тож усе гаразд.

Хоча якби мені заважали, довелося б щось вигадувати.

Почувши мою відповідь, медбрат кілька разів кліпнув і втупився в мене.

Подив у нього був такий явний, що я не втримався від усмішки.

— Що ж, я піду спати. Ви теж як слід відпочиньте. На добраніч.

— …Так, лікарю. Дякую вам за роботу.

У прощальних словах уже не було колючок — лише тиха приязнь.

— Д-дякую! Лікарю, дякую вам!

Рідні хворого стискали мені руку й, плачучи, дякували знову й знову.

Вилікуваних хворих виписували з тимчасової лікарні, і вони поверталися до іншої лікарні чи додому.

Спостерігати за ними ще треба, але хворих надто багато, щоб доглядати всіх тут, тож я вирішив, що далі краще довірити це фахівцям.

Магічна сила повернулася до всіх.

Тож поки що все має бути гаразд.

Коли я вилікував останнього хворого, в лікарні запанувала неймовірна тиша.

Медики вже прибирали, наводили лад і завершували справи.

Скінчилося.

Нарешті скінчилося.

Минув тиждень, але я якось упорався.

Я з полегшенням і задоволенням глибоко зітхнув.

Ох, як же я втомився.

Але як добре.

Я вилікував усіх.

Не лише сестру — усіх хворих на хворобу лінощів.

Хай лише в Істрії, та все одно вилікувати стільки людей — велике досягнення.

— Ти молодець, Сіоне.

— Ага, ти теж, Коле.

Кол у сорочці поплескав мене по плечу.

Мене охопила знемога, і я ледь усміхнувся.

— Ну от, хворих в Істрії, здається, вилікували всіх.

— Ага. Принаймні поки що. Може, ще з’являться, але такого переполоху, як цього разу, вже не буде.

— Лікувати хворих тисячами мені б, чесно кажучи, більше не хотілося…

— Боюся, без цього не обійдеться.

Хворих на хворобу лінощів багато й поза Істрією.

Листа зі столиці поки немає, але щойно королева накаже, мені, мабуть, доведеться їхати до столиці.

Від Багряної ночі минуло десять днів.

А від початку лікування — лише тиждень.

Кажуть, якщо гінця послали першого ж дня, він повернеться десь за десять днів, тож лист, може, ось-ось надійде.

Отже, поки що встигли.

У лікарні рядами стоять ліжка й медичні інструменти — про всяк випадок.

Але там порожньо — жодного хворого.

— …Сіоне, ти справді неабиякий хлопець.

Кол сказав таке, що я щиро здивувався.

Він же ніколи не хвалить прямо.

— Це ти чого раптом?

— Нічого. Просто так подумав. Але май на увазі: це лише про цей випадок.

— Не зазнавайся, чуєш? У медицині я однаково кращий за тебе.

— Та я знаю…

Я відповів, не розуміючи, до чого він, і Кол, схаменувшись, почервонів і відвернувся.

Що з ним? Що він хоче сказати?

Я так і не зрозумів і лише здивовано схилив голову.

— К-коротше! Завдяки тобі… ми врятовані.

— Не лише хворі, а й лікарі. Дякую.

Перш ніж я встиг щось сказати, Кол пішов.

Хотів подякувати — то й сказав би просто.

Ото незграба.

Подумавши так, я не стримав усмішки.

«Дякую», кажеш.

А таки приємно, коли тобі таке кажуть.

Відчуваєш, що твоя праця й зусилля не пропали марно.

— Л-лікарю.

Я обернувся — усі медики зібралися й вишикувалися рядком.

Я на мить знітився: що сталося?

Що це вони?

Може, теж, як Кол, скажуть не зазнаватися?

— Д-дякуємо вам!

Усі враз схилили голови.

Я розгубився ще дужче.

— Га? З-за що?

— Завдяки вам, лікарю, врятовано багатьох хворих.

— А ще ви щиро нам відповідали навіть тоді, коли ми не вірили, що ви здатні лікувати.

— Ми поводилися зверхньо, а ви, лікарю, самовіддано лікували кожного хворого.

— М-ми захоплені вами! Ви — взірець лікаря!

Молоді медики дивилися на мене сяючими очима.

А досвідчені медики позаду дивилися тепло.

Стривайте, що?

Що це таке?

Я ж просто схиблений на магії, і лише випадково це знадобилося для лікування хвороби лінощів.

Чому на мене дивляться такими очима?

— Т-та нічого особливого…

— Ще й як особливе! Ви ж вилікували хворобу, якої не могли вилікувати інші лікарі!

— Це неймовірно! Справді неймовірно!

Але ж лише хворобу лінощів.

Інших хвороб я лікувати зовсім не вмію, тут від мене жодного пуття.

Коли тебе так вихваляють, не знаєш, куди подітися.

До речі, вони досі не знають, що я вмію користуватися магією.

Вони знають лише те, що я приклав руку до грудей, зробив щось — і хвороба минула.

Але, оскільки хворі таки одужали, їм, мабуть, не лишалося нічого, як повірити.

Здається, після подій Багряної ночі пішли чутки, що я користувався магією.

Хоча самого слова «магія» в них немає — кажуть, що я застосував якусь незбагненну силу.

Ще раніше ходили чутки, що я лікую якимись окультними чи сумнівними способами.

Мабуть, тепер ці чутки тільки зміцніли.

Свідків багато, тож нічого не вдієш.

Тато колись казав не розповідати нікому про магію, але…

Чи не буде з цього біди?

Утім, я й сам сумнівався, чи є сенс це тепер приховувати, а під час лікування хтось однаково бачив, що я роблю, тож рано чи пізно все випливло б.

Герцог Балф, певно, це розуміє, та й королева теж.

Мені ж ніхто не наказував приховувати.

Хай там як, думати про це тепер уже пізно.

До того ж, якщо це й створить проблеми, то не так мені, як королеві Рістії, на якій тримається вся країна.

А раз королева нічого не робить, значить, вона вважає, що проблеми немає… лишається тільки в це вірити.

Хай там як, багато чого вже не виправиш.

Розмірковуючи про це, я й далі ввічливо відмахувався від похвал медиків.