Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

70. Ті, кого можна врятувати

Після лікування сестри минуло кілька годин.

Звістка, що хворобу лінощів можна вилікувати, завдяки герцогові Балфу миттю облетіла всю Істрію.

Хворих на хворобу лінощів вирішили приймати й лікувати в закладі, який підготував герцог Балф.

Заклад із кількома великими залами, схоже, був чимось на кшталт будинку культури, де зазвичай влаштовують заходи, тож місця там вистачало.

І все ж лише в Істрії хворих на хворобу лінощів було майже три тисячі, тож перевести всіх сюди не вийде.

Герцог Балф відібрав кілька сотень найтяжчих хворих — першими тих, хто найдовше пролежав, — і їх перевозять до лікарні, що спеціалізується на хворобі лінощів.

А далі, в міру того як я лікуватиму, прийматимуть наступних.

Спершу ніхто не знав, як швидко вдасться лікувати, тож поки вирішили діяти так.

За входом — приймальня посередині, кілька невеликих кімнат і шість великих залів ліворуч і праворуч.

Спершу хворих розміщують у великих залах і вкладають на ліжка.

А тоді ми обходимо їх і лікуємо.

Ми вирішили, що так лікування піде гладше.

Хворих ще не привезли.

Але невдовзі тут закипить робота.

Ми стояли в приймальні посеред будівлі.

Лише я був у білому халаті.

Лікувати можу лише я, тож у цій тимчасовій лікарні лікар — тільки я.

Ми з Колом і десь десятеро медиків-помічників стояли рядком, і я коротко пояснював, що до чого.

— …Для лікування хвороби лінощів особливих інструментів не треба, лікувати можна будь-де.

— Тож від вас я прошу доглядати не того хворого, якого саме лікують, а інших, і пояснювати все після лікування.

— Із перевезенням допомагає герцог Балф, тож вам треба лише вказувати, куди кого везти.

— А ще, мабуть, попрошу вас супроводжувати тяжкохворих і пояснювати все легкохворим.

— І ще: коли люди снують туди-сюди, часто виникають проблеми — прошу в таких випадках залагоджувати їх.

Колу пояснювати не треба.

Він мій помічник і чудово розуміє всі мої задуми.

На нього можна покластися, а от решта медиків, чесно кажучи, ставиться до мене без жодної симпатії.

І це зрозуміло.

Якщо раптом з’являється дитина й заявляє, що вміє лікувати хворобу лінощів, від якої люди так довго потерпали, — звісно, їй не повірять, а професіоналам від медицини такий вискочка тільки муляє очі.

Найбільше це помітно серед лікарів, але й медбрати з медсестрами, мабуть, думають так само.

Медсестри й медбрати в цьому світі — радше помічники лікарів.

Здебільшого це чоловіки; до лікарів їм далеко, але знань і досвіду вистачає, щоб самостійно робити чимало процедур.

Мабуть, тому вони й дивляться на мене з неабиякою підозрою.

Та мені й не треба, щоб я їм подобався, тож нехай.

— Якщо є запитання, питайте зараз. Коли почнемо лікувати, часу вже не буде.

У приймальні знявся легкий гомін.

Тоді один чоловік підняв руку.

— Перепрошую, але ви ж явно ще дитина.

— Ні знань лікаря, ні досвіду.

— До нас доходили чутки, що останній рік ви робите в клініці лікаря Альфонса якісь дивні процедури.

— Скажу прямо: ми вам не довіряємо.

— Ми не зважали, думали, це забавка якогось дворянчика, але тепер, коли справа набрала такого розголосу, «насправді вилікувати не вийшло» — так просто не відбудешся.

Ніхто його вголос не підтримав.

Але, мабуть, лише тому, що вони професіонали.

Гадаю, вони просто не бачили сенсу сперечатися, коли хворих ось-ось мали привезти.

Бо погляди в більшості медиків були колючі.

Це досвідчені медики, зібрані з різних клінік.

Вони бачили, як працюють лікарі в їхніх клініках, і пишаються тим, що самі працюють у медицині.

Їхні сумніви цілком слушні, і я відчував до них радше повагу, аніж образу.

— Так, звісно. Я тут теж для того, щоб лікувати хворих на хворобу лінощів.

— Якби це була показуха чи примха, мене цілком справедливо могли б стратити.

— Принаймні я вже вилікував власну сестру. А в неї теж була тяжка форма хвороби лінощів.

— Якщо не вилікую — робіть зі мною що завгодно, хоч варіть, хоч смажте.

Кол схрестив руки й слухав, але, здавалося, ледве стримував роздратування.

— Самі навіть не цікавилися, скільки Сіон натерпівся…!

Сказав він це стиха.

З обличчя видно, що йому кортить закричати, але він розсудливий.

Мабуть, подумав, що коли от-от лікуватимемо стільки хворих, не варто гаяти час на суперечки.

Я вдячний йому за цю холоднокровність.

У кімнаті знову загомоніли.

І тоді Кол тихо цокнув язиком і сказав уже так, щоб чули всі:

— Дитина, як ви кажете, вже стільки пообіцяла.

— Хіба ж годиться таким поважним дорослим і далі бурчати?

Сказано було явно з колючкою, але ніхто не заперечив.

Хоч уголос ніхто нічого не сказав, у повітрі зависло якесь «що ж, нічого не вдієш».

Схоже, ніхто нічого додавати не збирався, тож я вирішив, що поки питання закрите.

— Тоді прошу всіх готуватися.

Після моїх слів медики, хай там як, узялися до роботи.

Щойно привезли першого хворого, лікарня перетворилася на поле бою.

Родини довго доглядали хворих, тож, звісно, кожен, почувши, що їх можуть вилікувати, хотів бути першим.

Перевозити мали солдати, яких виділив герцог Балф, але чимало родин, почувши чутки, привозили хворих самі.

Широка вулиця перед лікарнею. Там, де снувало безліч людей, зібрався натовп.

— М-ми перші! Ц-ця дівчина тяжко хвора! Лікуйте її першою!

— Ти що, жартуєш?! Ми пройшли все як належить! Назад!

— Благаю! Я вже стільки часу не чула голосу сина! Допоможіть!

— Я дворянин! Чому я мушу стояти в черзі з простолюдом? Пропустіть мене першим!

— Назад! Заспокойтеся!

— Не буяньте, це небезпечно! Відійдіть!

Справжнє пекло: зойки й лемент.

Зрештою, вилікують усіх — це вже вирішено.

Не знаю, чи вони про це чули, але навіть якщо чули — цілком природно, що кожен хоче вилікувати рідних якнайшвидше.

Хочуть, щоб їхніх рідних, дорогих людей вилікували якнайшвидше.

Я розумію їх до болю.

Становище хворих значення не має.

За рішенням герцога Балфа черговість визначає те, як довго людина хворіє, — і це справедливо.

Старі й малі, чоловіки й жінки, простолюдини й дворяни, бідні й багаті — ніщо з цього не враховується.

Серед дворян теж є хворі на хворобу лінощів, але небагато.

Бо простолюдинів просто більше.

Можливо, для герцога Балфа це певною мірою на щастя — тих, хто розмахує владою, мало.

Лайка від входу долинає аж усередину лікарні.

Лиходіїв тут немає.

Кожен щиро дбає про свою родину.

Але так дбають усі — тому й спалахують сварки.

Розв’язати це можна лише одним способом.

Мені треба якнайшвидше вилікувати всіх.

— Коле! Починаю лікувати з дальнього кінця, допомагай!

— Зрозумів. Ти зосередься на лікуванні.

Спокійний голос Кола допоміг мені опанувати себе.

До першого великого залу один за одним вносять хворих.

Медики вправно вкладають хворих на ліжка й роздають вказівки.

Біля входу ось-ось спалахне бунт, але солдати, яких прислав герцог, сяк-так стримують натовп.

Я став біля хлопчика, якого принесли найближче.

Його обличчя, поки він лежав у ліжку, було мов у ляльки.

— Б-благаю! Д-допоможіть! Мого сина, прошу!

Мати знову й знову кланяється мені.

Їй, мабуть, байдуже, що я дитина.

Аби лише хтось допоміг.

З її рухів і обличчя було видно, у якому вона відчаї.

— Відійдіть, будь ласка, ви заважаєте лікуванню.

Кол сказав це спокійно й твердо, і мати, ледь не плачучи, відступила.

Мені шкода, але вислуховувати й відповідати кожному ми не маємо часу.

До того ж для родин краще, щоб ми лікували хворих, ніж заспокоювали рідних.

Швидше лікувати.

Я прикладаю руку до грудей хлопчика й постачаю магічну силу.

Поступово збільшую обсяг магічної сили.

100, 105.

Обережно, стежачи за реакцією.

Мати, схоже, не розуміла, що я роблю, але дивилася з надією.

І коли магічної сили стало 150…

…хлопчик ледь здригнувся.

Помітивши це, мати хрипко видихнула.

— А… ах… в-ворухнувся…

Коли магічної сили стало 200, хлопчик кліпнув і поворухнув рукою.

А щойно вона досягла 300, магічна сила в грудях спалахнула, і до його тіла повернулася власна магічна сила.

300. П’ята частина того, що знадобилося сестрі.

Як я й думав, різним людям потрібно різну кількість магічної сили.

— Тепер усе гаразд.

— Щоб жити як раніше, знадобиться час, але, якщо він як слід відпочине, гадаю, все минеться.

— П-правда? В-він одужав?

— Стверджувати, що він цілком одужав, я не можу. Але він безперечно на шляху до одужання.

— Що робити далі, пояснять медики.

— Якщо щось трапиться, одразу приходьте сюди. А тепер, будь ласка, поговоріть із ним.

Сказавши заздалегідь підготовлені слова, я запропонував матері заговорити до сина.

Мати несміливо підійшла, і хлопчик подивився на неї.

— М-ма… мо…?

— А… а… ах, з-заговорив… у-у, мій хлопчику…

Мати, плачучи, обійняла сина.

Уже з цього було видно, як вона хвилювалася.

Хлопчик, хоч і розгублений, пригорнувся до матері.

— Що… ста… лося?

— Нічого, нічого.

Вона усміхнулася.

Напевно, це була її перша щира усмішка з того часу, як син захворів.

Я до болю добре розумів її почуття.

— Далі доручаю вам.

— Га? Т-так, д-добре.

Медики довкола не зводили з нас очей.

Усім, мабуть, було цікаво, як проходить лікування.

Дехто, побачивши, як відреагувала дитина, від подиву завмер і стояв приголомшений.

Я збирався перейти до наступного пацієнта.

— Е-е! Д-дякую вам, пане лікарю!

Мати знову й знову кланялася.

— Хай одужує.

Сказавши це, я обернувся й пішов.

Лікарі черстві, не зважають на почуття хворих, думають лише про себе.

Я чув таке не раз.

Але тепер я сумніваюся, чи це правда.

Я думаю, що й довго бути з одним хворим, і скорочувати час на кожного, щоб вилікувати багатьох, — обидва шляхи слушні.

Принаймні зараз я обираю рятувати якомога більше людей.

Серед пронизливих зойків і гнівних вигуків я тримаюся своєї твердої волі.

До наступного хворого.

З цією думкою я рушив далі.