Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

68. Хто я такий?

Жарко.

Все тіло палає жаром.

Що я роблю?

Де я?

Навіть на такі думки не було сил.

Жарко. Жарко. Жарко.

Щось, що здіймалося зсередини, розтікалося всім моїм тілом.

Відбирало волю, відбирало навіть тіло.

Варто розслабитися — і тіло, здається, розірве.

Я був на межі.

Більше не можу терпіти.

Варто втратити пильність — і сила вирветься назовні.

Тоді я помру.

У цьому я був певен, хоч і без жодних підстав.

Нічого не бачу.

Зір застилала темрява, але в ній зародилося світло.

Світло мерехтіло десь далеко й наближалося.

Лише коли воно опинилося переді мною, я зрозумів, що це.

Фея.

Здається, це та сама фея, яку я врятував.

Вона пурхала перед моїми очима, осипаючи мене іскорками світла.

А тоді зупинилася просто переді мною й спалахнула особливо яскраво.

І темрява вмить стала білою.

Водночас жар відступив, а біль зник.

Фея радісно всміхнулася й знову зникла вдалині.

Після неї лишився тільки ледь відчутний аромат магічної сили.

Я прокинувся.

Я побачив стелю.

Думки ще не йшли, і я якийсь час дивився на неї, аж раптом до мене долинув голос.

— С-Сіоне!?

Слідом за голосом на мене щось налетіло.

Запах, що м’яко долетів до мене, був знайомий.

— Мамо…?

— Так. Це мама.

Мама обіймала мене.

Зрозумівши це, я збагнув, що тут безпечно.

Та крихта настороженості, що в мені ще була, миттю розвіялася.

Схоже, це клініка Альфонса.

Окрема дерев’яна кімната: трохи меблів і одне ліжко.

Мабуть, полудень: у вікно світило сонце.

Поки я відчував мамине тепло, відчинилися двері.

— Сіоне! Ти прокинувся!

Здивовано дивився на мене Кол.

Він одразу підійшов і почав мене оглядати.

Він поставив кілька запитань, я відповів.

Мама, хоч і тривожилася, відсторонилася й стежила, що буде далі.

— …Усе нормально. Здається, з тілом усе гаразд.

Мама полегшено зітхнула, і від виразу її обличчя в мене защеміло в грудях.

Схоже, я змусив її хвилюватися.

— Скільки я спав?

— Тиждень. Увесь цей час ти не прокидався.

— Так довго?

Як же так сталося?

Мабуть, через те, що мене вкусив Ейнцвельф.

Тоді він сказав дещо, що не давало мені спокою.

Щось про поплічника, про благословення фей.

Феї… Здається, щось було, але я не пам’ятаю.

— Твої батьки й друзі дуже хвилювалися.

— Он як… Вибач, мамо.

— Нічого. Не треба вибачатися.

На маминому обличчі разом із полегшенням проступала втома.

Скільки ж горя я завдав їй за цей тиждень?

Мало того, що сестра прикута до ліжка, — тепер і я. А що, як я взагалі ніколи не прокинуся?

Цілком природно було так подумати.

Мене гризло сумління, але я не зміг нічого сказати.

Я звернувся до Кола.

— Тато, Ґраст і Рафіна цілі?

— Так. На щастя, всі троє лише легко поранені. Уже живуть звичайним життям.

— Добре. То що було після того, як я знепритомнів?

— …Усіх монстрів перебили, але втрати величезні.

— Загиблих і тяжко поранених — близько ста двадцяти. Легко поранених — близько трьохсот.

— Зараз уже більш-менш улягло, але того дня тут коїлося казна-що.

— Он як… Стільки людей загинуло.

Якби я діяв краще, може, їх вдалося б урятувати.

Якби взявся до діла раніше.

Знаю, що марно шкодувати через усі ці «якби», але думки не відпускали.

— Це не твоя провина. Я чув, що, якби не ти, невідомо, що сталося б із містом.

— Не треба себе звинувачувати. Навпаки, можеш пишатися тим, що зробив, хіба ні?

Кол, певно, вгадав мої почуття й сказав кілька втішних слів.

Хоч і різкуватий, а добрий.

Я відчув, що в нього на душі.

— За цей тиждень щось сталося?

— Ні, нічого. Схоже, монстри, що з’явилися тієї ночі, більше не показувалися.

— І стан хворих на хворобу лінощів не покращився.

Схоже, Багряна ніч нічого лихого не накоїла.

Добре.

Після минулої Багряної ночі кількість хворих на хворобу лінощів різко зросла.

Удруге могло бути ще гірше.

Але, здається, це були марні побоювання.

Я раптом дещо згадав і подивився на свої руки.

Кілька разів стиснув кулаки.

Не болить.

Дивно.

Коли я заблокував удар Ейнцвельфа, то думав, що кістки зламано.

— Слухай, а хіба я не зламав руку?

— Перелом? Ні, не було.

— …Он як.

Мені здалося?

Ні, не може бути.

Той біль — це точно був перелом чи принаймні тріщина.

Але зараз нічого такого немає.

Зрослося, поки я спав?

Ні, якщо Кол нічого не помітив, то, виходить, кістки зрослися ще до того, як мене, непритомного, принесли й оглянули?

Поступово я почав розуміти.

Змінилося.

Моє тіло.

Безперечно змінилося.

Ах, ось воно що.

Нарешті голова почала працювати.

Що це за світло, яке заповнює все довкола?

Воно «виходило з мого тіла».

Це магічна сила.

Світло магічної сили.

Стільки магічної сили, що нею сповнена вся кімната.

І вона виливалася з мого тіла.

А ще я почувався напрочуд добре.

Усе тіло переповнювала бадьорість.

Чи це через магічну силу?

Зараз моя магічна сила, здавалося, сягала майже мільйона.

До Ейнцвельфа ще далеко, але магічної сили явно побільшало.

Чи то через Багряну ніч, чи то через укус Ейнцвельфа.

Не знаю, але відтоді загальний запас моєї магічної сили неймовірно зріс.

Приблизно в сто разів.

Я свідомо перестав зосереджуватися на магічній силі.

І світла магічної сили я більше не бачив.

Бачити магічну силу, відчувати її у власному тілі, впливати на магічну силу інших.

Цих трьох навичок я вчився довгі роки.

Магічна сила ворушилася в мені, мов дитя в утробі.

Ця сила була така велика, що мені навіть стало трохи моторошно.

— Що з тобою, Сіоне?

— Мамо, я хочу поговорити з татом і герцогом Балфом.

— …Зараз покличу.

Мама квапливо вийшла з кімнати.

Хоч поспішати було нікуди.

Мені теж потрібен час, щоб заспокоїтися.

Не можна гарячкувати.

Треба точно оцінити становище й ухвалити рішення.

Ми з Колом трохи почекали, і мама повернулася.

За мамою зайшли герцог Балф, тато й Ґраст.

Минуло лише кілька хвилин.

Отже, вони, мабуть, чекали в приймальні.

— Сіоне! Ти цілий!?

— Так, усе добре. З тілом теж усе гаразд.

Тато кілька разів оглянув мене й важко зітхнув.

— Слава богу, слава богу…

— Того дня, щойно я помітив, що з’явився рейф, одразу вирушив до Істрії.

— Добре, що встиг.

— Он як. То ось чому ти там опинився.

— Так. Хоча толку з мене було мало.

— Неправда!

— Ви з Ґрастом відрубали Ейнцвельфу руку, тому я й зміг його перемогти.

Тато ніяково всміхнувся, а Ґраст заговорив.

— Та ні, схоже, тіло в нього тоді помітно розм’якло.

— Мабуть, через те, що перед тим він мучився. Думаю, в цьому й причина.

— Перший удар, кажуть, пройшов як по маслу.

— Так, Ґраст має рацію. Схоже, саме завдяки Сіону наші удари взяли того демона.

— Але це випадковість. Наступного разу той самий прийом не спрацює.

Справді, після того як Ейнцвельф випив моєї крові, його магічна сила дуже розладналася.

Виходить, джерело його захисту — магічна сила.

Я знав, що ця здогадка недалека від істини.

Тепер я розумію це до болю ясно.

Герцог Балф, що стояв позаду, вийшов уперед.

— Сіоне. Схоже, найгірше позаду. А був час, коли ти марив у гарячці.

— Так, якось обійшлося. Але в цій історії стільки незрозумілого.

— Ейнцвельф назвав себе демоном.

— Якась тисяча років, якийсь Луґре — я нічого не розумію…

Від моїх слів у кімнаті запанувала дивна атмосфера.

Я сказав це, щоб помацати ґрунт.

Четверо, крім Кола, перезирнулися.

— Вибач, Коле. Можеш вийти?

— …Гаразд.

Кол, не змінивши виразу обличчя, вклонився й вийшов із кімнати.

Коли кроки затихли, герцог Балф повернувся до мене.

— Сіоне, в тебе, певно, багато запитань.

— Доки нічого не сталося — ні, доки не стало ясно, що станеться, — я вагався, чи варто розповідати. Але тепер вирішив, що мушу.

— Ти хлопець кмітливий, мабуть, дещо вже помітив? Тепер я відповім на твої запитання.

Герцог Балф, тато, мама, Ґраст.

Якщо вони всі четверо тут, отже, всі вони знають.

Я й так дещо підозрював.

Що всі знають те, чого не знаю я.

Але коли мені дозволили питати, я розгубився.

Питань було чимало.

Але якщо розбирати їх по черзі, це забере багато часу.

Я кілька секунд подумав і знайшов відповідь.

— Хто я такий?

Обличчя всіх чотирьох враз змінилися.

Тепер на них було здивування.

Я вів далі.

— Коли я зміг користуватися магією, тато спершу був проти, але зрештою підтримав мене.

— Мама теж. Я думав, ви так вирішили, бо дбаєте про мене.

— Звісно, так воно й є, але все-таки мені здалося…

— Що ви надто легко це прийняли.

— Якби тільки це, я б, мабуть, не надав цьому значення.

— Але Ґраст, хоч і здивувався моїй магії, сприйняв її якось надто спокійно, а часом говорив так, ніби щось знає.

— Щось зі мною не так. І не лише в тому, що я можу користуватися магією, — а в самій основі.

— Так я думав.

— Скільки тобі тоді було?

Герцог Балф, здавалося, все ще був спантеличений.

Я спокійно відповів на це питання.

— Десь у шість, здається. Можна, я продовжу?

Герцог Балф глибоко насупився.

Що в нього на думці, я не знав, але, схоже, нічого доброго.

Герцог статечно кивнув, даючи знак продовжувати.

— Сумніви посилилися того дня, коли я познайомився з герцогом Балфом.

— Тато розповів герцогові Балфу і про магію, і про мене.

— Це ще можна пояснити — скажімо, ви давні знайомі.

— Але герцог Балф повірив мені без жодних сумнівів.

— А найдивніше те, що він повірив, навіть не побачивши моєї магії.

— Так, наче знав, що магія існує.

— Він вважав особливою магію, якою можу користуватися лише я, — і водночас повірив моїм словам.

— Словам дитини, які легко було сприйняти за вигадки.

— Я був вдячний, але в житті так зручно не буває.

— Хіба що герцог Балф уже мав про мене особливу думку.

— Хіба що він був певен: я глибоко пов’язаний із хворобою лінощів і рейфами.

— Магія — особлива сила, і якби ви не знали, що вона таке, усе склалося б зовсім інакше.

— Тому я й питаю: хто я такий? Ви всі тут, мабуть, знаєте?

Я й раніше про це думав.

Магію я створив власною волею.

Безперечно, цю силу я знайшов сам — зусиллями, розробками й часом.

До того ж якось тато навіть велів мені покинути розробку магії.

Тож я опанував магію не з примусу й не з чиєїсь намови.

Але відтоді, як я опанував магію, вона стала надто вже корисною.

І всі — не знаю, чи щодо магії, чи щодо мене, — не мали жодних сумнівів.

Такої сили не мало б існувати, а її прийняли напрочуд легко.

Це було надто зручно.

Від мого запитання всі спохмурніли.

Важка атмосфера.

Та я не взяв своїх слів назад і чекав на відповідь.

Герцог Балф протяжно зітхнув, помовчав і заговорив.

— Шановний Гавейне, шановна Еммо. Ви згодні?

— …Так. Більше приховувати від Сіона ми не можемо.

— Я теж. Я готова.

Обличчя в них були урочисто-серйозні.

Аж мені стало тривожно.

Точної відповіді я не знав.

Дещо я здогадувався, але суті, мабуть, не вловив.

Тому мені було страшно.

Страшно почути, що мені скажуть.

Герцог Балф подивився мені просто в очі й сказав:

— Ти нащадок Луґре.

— Луґре — це назва раси, яка тисячу років тому вела жорстоку війну з демонами.

— Кажуть, у них були червоні волосся й очі, а користувалися вони дивовижною силою — «чаклунством».

— Тисячу років тому, у війні з демонами, Луґре їх запечатали, але демони наклали на них смертельне прокляття, і Луґре вимерли.

Я цього очікував.

Ейнцвельф називав мене Луґре, тож я й думав, що, мабуть, так воно і є.

Але я не знав, що Луґре — це раса і що вони володіли чаклунством, тобто магією.

Як не знав і того, що Луґре в назві Війни Луґре тисячолітньої давнини — це назва тієї раси.

— З-зачекайте. Тоді як я тут опинився?

— Я ж із раси Луґре, яка мала вимерти тисячу років тому?

— Так. Твоя зовнішність і твоя сила — безперечно, Луґре.

— Але як вижила раса, що мала зникнути, я не знаю.

— Я чув, що перед королевою Ракшуа в столиці Рістії раптом з’явилася жінка з тобою на руках.

— Вона сказала: «Це немовля — нащадок раси Луґре. Воно стане єдиним світлом, що врятує світ. Виростіть його й наставляйте. Інакше людство загине», — і зникла.

— Королева довго вагалася, а тоді віддала немовля чоловікові, якому довіряла.

— І це був тато?

— …Так, це був я.

Тато й мама спохмурніли.

Вони не дивилися на мене. Ні, не могли дивитися.

Таке в них було обличчя.

Я вже якийсь час смутно здогадувався.

Що я не рідний син тата й мами.

Тепер я розумію: мої перші спогади були не «одразу після народження».

Думаю, відтоді вже минув якийсь час.

Мабуть, мене принесли сюди ще до тих спогадів.

— Он воно як. А сестра? Здається, вона нічого не знала.

— Марі, схоже, не пам’ятає того часу. Та й ми навмисно нічого їй не казали.

— Ми хотіли виростити тебе як рідного сина.

— Вибач, Сіоне… що ми весь цей час мовчали.

— Та нічого. Я й сам щось таке підозрював.

— До того ж, хай ми й не рідні по крові, ви однаково мої тато й мама.

— Нічого не зміниться.

На обличчях тата й мами змішалися подив, радість і смуток.

Я сприйняв це спокійно, бо я перероджений.

Якби в мені була лише особистість дитини на ім’я Сіон, це був би удар.

Тож, гадаю, це татові з мамою важче впоратися зі своїми почуттями.

Хоча для мене це теж, звісно, було потрясінням.

— Продовжуйте, будь ласка.

— Е-е, так. Королівська родина мала певні відомості про Луґре.

— Королева хоч і не до кінця повірила, але подумала: якщо немовля справді Луґре, то, можливо, насувається небезпека.

— Тож вирішила виростити дитину. Але виховувати її відкрито не могла.

— Тому й доручила тебе Гавейнові, який тоді якраз мав одружитися з Еммою.

— Тобто тато й мама знали, що я… нащадок Луґре?

— Саме так.

— Але, хоч ти й нащадок Луґре, виховували тебе не для того, щоб ти рятував світ.

— Та якби не ця біда, ми б і не подумали, що твоя сила знадобиться.

— Але, як і казала жінка, що принесла тебе, без тебе загинуло б багато людей.

— Тому ми й переконалися, що її слова — правда.

— Навіть у те, що ти Луґре, ми досі вірили лише наполовину.

Я обмірковував кожне слово герцога й запам’ятовував.

Хто ж та жінка, яка мене принесла?

Питання є, та тут відповіді, схоже, не знайти.

Запитаю про інше.

— Мене давно цікавить: герцогу Балф, ви звете тата «шановний Гавейн». Це звичайно?

— Дивно, що герцог так звертається до когось із нижчого дворянства.

До дворянина можна було б звертатися «лорд», а «шановний» — це, здається, вже надто шанобливо.

До рівного чи старшого за становищем — тоді зрозуміло.

— Гм. Ото спостережливий ти, Сіоне.

— Ми з Гавейном давні знайомі.

— Іще понад десять років тому Гавейн був відомим командиром лицарського ордену в королівстві Рістія.

— Казали, що він мовчун, а одним помахом меча кладе десяток ворогів.

— Він завжди ходив у шоломі, тож його обличчя знали лише деякі в замку.

— Ох і тримався ж він тоді свого лицарського кодексу — чи то суворий, чи то похмурий, а від нього аж віяло: «Не підходь до мене».

Тобто він був такий…

Ніби той підліток, що вдає з себе темного героя.

Хоча ні.

У таких підлітків за пафосом нічого немає, а за татом — було.

Та й за станом він, мабуть, був лицарем.

Я краєм ока глянув на тата — обличчя в нього почервоніло.

— Г-герцогу Балф, змилуйтеся, досить!

— Т-так от! Ось чому ми з герцогом давно знайомі.

— Ґраст теж сяк-так служив у війську, тож і він знає герцога.

— Я з тими вельможами майже не знався.

Ґраст лише знизав плечима.

Сказав він це з якимсь натяком, але, мабуть, не варто зважати.

Отже, герцог Балф і тато давно знайомі.

І тато колись був відомим командиром лицарського ордену в королівстві Рістія.

Цікаво, наскільки це круто — бути командиром ордену?

Але так ми відхилимося від теми, краще не питати.

Татові, схоже, не дуже хочеться про це говорити.

Я розумію.

Про свої колишні ганебні витівки нікому не хочеться розповідати.

За татовою спиною мама тихенько хихотіла.

Схоже, мама теж знає про татове минуле.

— Тато колись був командиром лицарського ордену. А тепер належиш до нижчого дворянства?

— Ти ж увійшов у мамин рід, рід Орнстайн?

— …Про це ми з Еммою самі розповімо.

— Дозволите, герцогу Балф?

— Дозволяю. Я й сам усього не знаю.

— Дякую. Сіоне, насправді ми не дворяни.

— Не дворяни? Як це?

— Точніше, ми не звичайні дворяни. Ми — почесні дворяни, особливий різновид без титулу.

— Зазвичай дворянином тебе робить титул, але почесні дворяни офіційного титулу не мають. Натомість їх висвячує сама королева й стає їхньою покровителькою — такий от особливий статус.

— Без титулу представлятися досить морочливо, тож ми здебільшого кажемо, що належимо до нижчого дворянства.

— Почесних дворян і так небагато, а ми ще й живемо в глушині й не мусимо їздити на прийоми та зустрічі, тож про нас майже ніхто з дворян не знає.

— То ось чому ми з сестрою ніколи не спілкувалися з іншими дворянами.

— Так. Звичайні дворяни мусять бувати на всіх урочистостях, а ще неодмінно відвідувати чаювання й бенкети, які влаштовують регулярно, — а насправді це змагання, хто ким похизується.

— Але нас ці пута не стосуються.

— Титулу немає, політичною діяльністю займатися не можна, тож заводити зв’язки все одно безглуздо.

— Та й заводити їх ми не збиралися — надто клопітно. Мені так навіть зручніше.

— Почесним дворянам зазвичай не дають земель, але мені як виняток дозволили бути володарем.

— Фактично володар — я, але формально — ні.

— Ця земля — під владою володаря регіону Еттен, тобто герцога Балфа. Мені доручили нею правити, але такої твердої влади, як в інших місцевих володарів, у мене немає.

— Простіше кажучи, я прямий підлеглий герцога Балфа: у його володіннях виконую роботу володаря, тож я радше службовець, ніж справжній володар.

— Тому наша земля й лишається «місцем, про яке мало хто знає».

— Не всі, але чимало людей у тому селі мають незвичайне минуле.

— І доглядати за ними доручили нам, бо ми майже не маємо справ із зовнішнім світом.

— Незвичайне — це яке?

— Усяке.

Схоже, подробиць він не розповість.

Їх поселили в глушині, щоб не доводилося показуватися людям, — якщо копнути глибше, нічого доброго не чекай.

Навіть тепер, коли мені відкривають таємниці, про це мовчать — отже, це справді не можна розголошувати?

А може, це просто чужі таємниці, тож розповідати їх не так легко.

— Хай там як, саме через таку складну ситуацію «село не має назви».

— Ти, Сіоне, мабуть, і сам помітив.

Тато серйозно подивився на мене.

Ці слова захопили мене зненацька.

А й справді.

Наше село «не має назви».

Я досі не звертав уваги, але завжди називав своє село просто «село».

А в кожної місцини мала б бути назва.

Проте мене це ніколи не цікавило.

Скажу чесно: крім магії, мене мало що цікавило.

Знань я набрався чимало.

Але мені не було цікаво, тож я, мабуть, і не помічав суперечностей.

— Т-т-так, я п-п-помітив! У-угу!

Розгубившись і не наважуючись зізнатися, я відповів тремтячим голосом.

Хай там як, ця тема небезпечна.

Треба змінити тему.

— Е-е-ем, то, виходить, ні тато, ні мама спершу в тому селі не жили?

— Так. Я взяв прізвище Орнстайн, тобто увійшов у рід Емми.

— Але будинок у тому селі не належить родові Орнстайн. Я його купив.

— А ще коли ми з Еммою одружувалися, наших батьків уже не було.

— Моя родина була дворянською, але вже занепала.

— А тоді мій батько захворів і помер, а мати невдовзі пішла за ним — горе її підкосило.

— Титул лишився тільки на папері, та й того ось-ось мали позбавити. Сама я нічого не могла вдіяти.

— Ох і важко тоді було. Якби не ваш тато, мені довелося б зовсім скрутно.

— Але тато весь час був поруч зі мною.

— Не те що ті дворяни — чесний, сумлінний, добрий, незграбний… Він був чудовий.

— Г-гей, Еммо. Н-навіщо згадувати минуле?

— Ой, хіба? Хі-хі, ти й тоді був чудовий, і тепер.

Тато кашлянув, щоб приховати усмішку.

Так само викручується й сестра.

Точніше, це сестра вдалася в тата.

Я ледве стримав сміх і попросив розповідати далі.

— А мене доручили татові, бо він мав стати володарем землі, яка майже не має справ із зовнішнім світом?

— Так, і через це теж. Якби про Сіона дізналися, могли б виникнути проблеми.

— Про расу Луґре знає небагато людей, але все ж такі є.

— Якщо Сіон справді з раси Луґре, то зможе користуватися чаклунством… магією.

— Ми припускали, що знайдуться ті, хто захоче цим скористатися.

— А обробку громового каменю ви ж не зупинили?

Ґраст ніяково всміхнувся й пояснив.

— Ага. Ну, насправді це була ще й перевірка для Сіона.

— Хотів дізнатися, чи Сіон справді Луґре.

— Кажуть, Луґре свого часу славилися не лише чаклунством, а й знаннями.

— От я й подумав: Сіон знає про такі речі, як ізолятори, тож, може, щось і запропонує.

— Те, що він уміє користуватися магією, ми знали, але я подумав — може, він здатен і на щось більше.

— Сіон же знав купу всього.

— …А я думав, ти просто захотів забагато й прибіг до Сіона по допомогу?

Ґраст квапливо замотав головою.

— Гей-гей, та хіба я на таке здатен!?

— Ну, трішки, зовсім трішки я про це думав, звісно.

Тато кинув на нього косий погляд, і Ґраст відвів очі.

Схоже, власний інтерес у нього таки був.

— Чесно кажучи, я вагався. Але ніхто не знає, як дії Сіона вплинуть на світ.

— Якщо, як казала та жінка, Сіон — рятівник світу, то в чомусь ми не маємо права його зупиняти.

— Звісно, ми заздалегідь повідомили королеву. Отримали дозвіл і залучили тебе до обробки руди.

— Але ж, тату, ти колись хотів заборонити мені досліджувати магію?

— Хотів… Мабуть, я просто не хотів вірити, що Сіон — Луґре.

— Я виховував Сіона не тому, що він Луґре. Я виховував його як рідного сина.

— Тому я не дуже вірив тій жінці й сподівався, що вона помиляється.

— Але Сіон справді виявився Луґре. Він таки зміг користуватися магією.

— Я хотів, щоб він жив звичайним життям, але зрозумів, що Сіон сам обрав інший шлях.

— Тому я не зміг його зупинити. Тоді я ще не знав, чи Сіон, навіть якщо він Луґре, справді рятівник світу. А якщо так, то зупиняти його могло бути небезпечно.

— Та й коли бачиш серйозне, щасливе обличчя дитини — як батько, я не міг її зупинити.

Зрозуміло.

Ось чому тато тоді так сказав.

Я просто вперто вимагав свого, а тато все зважив і відмовив.

Ця різниця мене приголомшила, і мені стало соромно за свій егоїзм.

Хоч я й не знав, але навіть не подумав, як тато переживає.

Я мимоволі опустив голову.

— Тобі нема чого переживати, Сіоне.

— Навпаки, ти маєш право нам дорікнути.

— Та за що ж вам дорікати? Я вдячний і тобі, тату, і мамі, і всім.

— Мені навіть на думку не спадало сердитися чи ненавидіти.

— ………………Он як. Дякую.

Тато й мама всміхнулися, хоч на обличчях у них відбивалися змішані почуття.

Я дізнався лише зараз, а вони, мабуть, знали все давно й переживали.

Добре, якщо вони хоч трохи виговорилися й на душі полегшало.

— …Слухай, Сіоне. Мене давно одне цікавить.

— Якщо ти Луґре, то зрозуміло, чому ти вмієш магію, але звідки ти стільки всього знав?

Почувши слова Ґраста, я завагався.

Я переродився.

У мене є спогади дорослої людини.

Спогади з іншого світу.

Світу, де наука розвинена куди більше, ніж тут.

Звідти й мої знання.

Чи варто про це розповідати?

Здавалося, всі говорили зі мною, майже нічого не приховуючи.

Можливо, й мені варто розповісти.

Брехати мені не хотілося.

І все ж…

Це лише моє почуття провини за те, що я мовчу.

Чи справді про таке можна розповідати?

Хай і не рідні по крові, але кого б не збентежило, що твоя дитина старша за тебе чи твоя ровесниця?

Якби я був на місці тата й мами…

Думаю, мені було б важко з цим змиритися.

Хоч що кажи, хоч що роби — ця дитина така сама доросла, як і ти.

Ця думка не давала б спокою.

Я кілька секунд думав, а тоді відповів.

— Е-е, я й сам не дуже розумію, але такі знання просто є в моїй пам’яті.

— Може, та жінка, що мене принесла, щось про це знає.

Це була втеча від відповіді.

Але, здавалося, іншого виходу не було.

Утім, можливо, та жінка справді знає, чому я переродився.

Вона ж принесла нащадка раси Луґре, яка вимерла тисячу років тому.

Можливо, вона знає й про переродження.

Почувши мою відповідь, тато, мама й Ґраст спохмурніли.

Невже вони зрозуміли, що я брешу?

Навіть якщо так, я вирішив прикидатися, що нічого не знаю.

Буває, брехня рятує людей.

Я вирішив у це вірити.

— Е-е… а можна дізнатися більше про расу Луґре?

— Угу. Нині ім’я Луґре майже ніхто не знає.

— І про Війну Луґре майже нічого не дійшло до наших днів.

— Тому в переказах Війна Луґре — це коли «країни світу об’єдналися й відбили величезну армію монстрів».

— А насправді ворогом були демони й монстри тисячолітньої давнини.

— До того ж звичайна зброя на демонів не діяла, і завдати їм шкоди можна було лише силою раси Луґре.

— Завдяки зусиллям Луґре демонів було запечатано.

— А тодішні королі це приховали. Ось як було насправді.

— Хоча армії всіх країн ледве давали раду навіть слабшим монстрам.

— Але тодішній король Рістії, схоже, записав правду про цю війну.

— Може, його мучило сумління, але про його справжні думки вже ніхто не дізнається.

— …Чому ж цю історію забули? Невже її треба було аж так приховувати?

— Бо Луґре… це напівкровки, нащадки демонів і людей.

Демони й люди?

Виходить, у мені тече та сама демонська кров, що й в Ейнцвельфа?

Мені не стало гидко.

Я прийняв це навіть дивно легко.

Може, в глибині душі я це знав?

— Тисячу років тому демони були з людьми в запеклій ворожнечі.

— А Луґре, напівкровок демонів і людей, переслідували.

— Ужитися з людьми вони не могли й жили потай. Але коли демони вдерлися всерйоз, Луґре першими стали на бік людей і воювали.

— Люди про людське око прийняли допомогу Луґре, скористалися нею, а коли Луґре ціною життя запечатали демонів, «стерли саму пам’ять про Луґре з історії».

— А заслугу приписали собі й переписали історію.

— Мабуть, не хотіли, щоб лишилася правда: світ урятували напівкровки демонів і людей.

Звична історія.

Відрізнити правду від вигадки в переказах не так просто.

Навіть історики часто помиляються.

Чи правдива історія тисячолітньої давнини — цього не знає ніхто.

А простий люд — і поготів.

Людина — істота, яка забуває.

Забуває і давній біль, і зроблене їй добро, і вже думає, ніби нічого й не було.

Такі вже люди.

Але водночас є й ті, хто до самої смерті все пам’ятає й живе з вдячністю.

І це теж люди.

— Не надто приємна історія.

— Так. Але ти міг би обуритися й більше.

Я колись був дорослим.

На відміну від дитини, я добре знаю, наскільки брудними можуть бути люди.

Людина не може прожити з чистими руками.

І саме тому, що я це знаю, я не можу так просто засуджувати.

— Окрім мене, Ґраста, шановного Гавейна й шановної Емми, про Сіона знає лише кілька людей у столиці.

— Ми таємно листувалися, та досі не вірили ані в твоє походження, ані в загрозу світу.

— Але обставини змінилися. Ми дізналися, що твоя магія й ти сам — ключ до порятунку цього світу.

— Демон не один. Щоразу, як спадатиме печатка, з’являтимуться дедалі сильніші монстри.

— Провісницею цього стала Багряна ніч, а монстри тисячолітньої давнини вже почали шаленіти.

— З’являються не лише демони, а й могутні монстри. Хвороба лінощів, мабуть, теж наслідок ослаблення печатки.

— Якщо перекази правдиві, то більшість цих загроз не подолати без чаклунства, а точніше — без магії. Демонів можна перемогти лише магією.

— І ніби навмисно з’явився ти, створив магію й урятував це місто.

— Інакше як долею це не назвеш.

— Мушу визнати, що саме ти — той Луґре, що врятує світ.

— Але ж магічна сила є й в інших? У всіх хворих на хворобу лінощів вона була.

— До того ж сестра теж могла користуватися магією, хоч і слабкою.

— Щодо цього: є записи, що тисячу років тому жодна людина не вміла користуватися магією.

— Якщо це правда, то, можливо, за тисячу років з якоїсь причини людська природа змінилася, і людей із магічною силою побільшало.

— Може, в них домішка крові Луґре, але таких людей забагато, тож пояснення слабке.

— До того ж людей з яскраво-червоним волоссям і очима, крім Сіона, ми не знайшли.

— Люди з червонуватим відтінком трапляються, тож ти не надто впадаєш у вічі.

Я бачив багато людей і помітив: у декого магічної сили замало, щоб користуватися магією.

Ба більше, людей, яким магічної сили вистачає, щоб чарувати, мабуть, зовсім мало.

Принаймні в Істрії.

— Тобто зараз магією можемо користуватися лише ми з сестрою?

— Саме так.

Отже, моє волосся, очі й те, що я вмію користуватися магією, — це доказ, що я Луґре.

Власне, підозра, що я Луґре, з’явилася ще тоді, коли та загадкова жінка мене принесла.

Тисячу років тому лише Луґре могли користуватися магією.

Але за ці тисячу років і серед людей з’явилися ті, хто має магічну силу.

— Хочу уточнити… Чи не лишилося якихось докладних записів про магію?

Судячи з усього, що сталося, і з того, як вони реагували, відповідь я передбачав, але про всяк випадок перепитав.

— Лишилися тільки відомості, що демонів запечатали чаклунством Луґре.

— Власне, лише коли Сіон відкрив магію, я вперше збагнув, що це те, що колись звали чаклунством.

— Якби я знав, то, певно, зміг би допомогти трохи більше…

Інакше не вийшло б так, що про лікування хвороби лінощів немає жодної інформації.

Дивно й те, що, навіть не лікуючи самі, вони не дали мені ні відомостей, ні допомоги.

Тобто про магію, яку я розробив, «ніхто не знав».

— Але ось що мене непокоїть. Магія Сіона, здається, не запечатує демонів, а радше перемагає їх.

— Щось вона не зовсім збігається з тим, що переказують про здібності Луґре.

— Мене теж це непокоїть. Моя магія не вміє запечатувати.

Ейнцвельф же розлетівся на шматки. Називати це запечатуванням — якось натягнуто.

До того ж демон Ейнцвельф назвав мою магію чаклунством, але мій спосіб, схоже, здався йому незвичним.

Може, чаклунство Ейнцвельфа й моя магія схожі, але все ж різні речі?

Моя магія, чаклунство Луґре та чаклунство демонів.

Чи це все одне й те саме, чи…

Цікаво. Але зараз, схоже, цього не з’ясувати.

Герцогові Балфу й татові тепер уже нема чого приховувати, тож якщо вони не знають — значить, справді не знають.

Доведеться розбиратися самому.

Що більше я думав, то більше все плуталося в голові.

Світ, демони, історія, Луґре — чую про це, а відчуття реальності немає.

Це виходило за межі мого розуміння.

Правда далеко перевершила мої здогадки, і голова відмовлялася її сприймати.

Однак я силоміць усе проковтнув.

Бо тато, мама й Ґраст не заперечили жодного слова.

Якщо троє людей, яким я довіряю, не заперечують, то це правда.

Я — нащадок раси Луґре, напівкровок демонів і людей, що вимерла тисячу років тому.

Зараз магією можемо користуватися лише ми з сестрою.

Сестрина магія слабка, для бою вона не годиться.

Тобто якби я не переміг того демона, ці потвори безкарно вбивали б людей.

Тоді удари тата й Ґраста досягли мети лише тому, що магічна сила демона розладналася.

А розладналася вона випадково.

Невже мені доведеться битися з демонами такого ж рівня, а то й сильнішими?

Якщо не битимуся я…

…всі загинуть?

— Усе сталося раптово. Звісно, ти розгублений. На щастя, до наступної Багряної ночі ще мусить минути чимало часу.

— Точно не скажу, але кілька років у нас, мабуть, є.

— Герцогу Балф, ви знали, коли настане Багряна ніч?

— Ні, не знав. Та й про те, наскільки Багряна ніч небезпечна, я знав небагато.

— Але знаю, що Багряна ніч не настає знову так швидко.

— Чи за кілька років, чи за кілька десятиліть — не знаю… Я вважав це байками, але тепер вірю.

Схоже, не просто зараз.

У мене трохи відлягло від серця.

Битися з такими чудовиськами без підготовки — і дев’яти життів не вистачить.

— Ось усе, що ми знаємо про Луґре. Ще щось хочеш спитати?

— Одне. Що мені тепер робити?

— …Мабуть, надійде лист від королеви із запрошенням до столиці.

— Гадаю, тобі доведеться вчинити так, як там буде сказано.

— Про винагороду тоді ж і дізнаєшся.

— Я вже доповів і про Сіона, і про те, що сталося в Істрії, і про те, що, найпевніше, станеться далі.

— Звісно, до твоєї думки дослухаються. Я постараюся, щоб твої побажання по змозі виконали.

— Але… відмовитися ти навряд чи зможеш.

— Он як. Ну, чесно кажучи, винагорода мені не дуже й потрібна.

— Але що буде далі, я зрозумів.

Адже користуватися магією — ключем до порятунку світу — можу лише я.

Для правителя це цілком природно.

Герцог Балф здивувався.

— І це все? Ти справді не проти? Ми ж щойно тобі все розповіли.

— А ти вже з цим змирився? Хіба це не здається тобі несправедливим?

— Ти ще дитина, а вже пережив таку небезпеку, і попереду в тебе ще ризикованіші випробування.

— Але якщо я цього не зроблю, всі загинуть, так? Я цього не хочу.

— Я не збираюся бундючно заявляти, що врятую весь світ, але якщо ніхто, крім мене, не може — я візьмуся.

Сказав — і сам відчув, що прозвучало легковажно.

Треба було сказати серйозніше.

Та шкодувати було пізно: всі розгубилися.

— Н-ні, ви не подумайте, мені теж не подобається, коли страшно, боляче чи морочливо.

— Але ж тато, мама, сестра, Ґраст…

— Друзі, товариші, знайомі, усі, кого я зустрів, — якщо я можу їм допомогти, то хочу постаратися.

— Хоча, правду кажучи, мені все це досі здається не надто реальним.

— …Он як. Вибач, Сіоне. Що нам доводиться покладатися на тебе, дитину.

— Хоч мені, хто й так уже в багатьому на тебе покладається, не личить таке казати.

— Що ви. Ще ж навіть невідомо, як усе буде.

— І, хоч по мені й не скажеш, мені це не прикро. Мені подобається, що моя магія допомагає людям.

— Хоч спершу я й не думав, що сила, яку я створив для себе, просто бо мені це подобалося, обернеться отаким.

— …Розмовляючи з тобою, почуваюся так, ніби говорю зі старшим.

А й справді: психологічно ми з герцогом Балфом, мабуть, майже однолітки.

Дивно уявляти, що ми ровесники.

— Але якщо тебе викличуть до столиці, то Марі…

Герцог Балф ледве видушив ці слова.

У його голосі чулася глибока гіркота.

— Щодо цього… можливо, я зможу дещо зробити.

— Сіоне, що ти маєш на увазі? Ти можеш вилікувати Марі?

Тато, що досі мовчки слухав, схвильовано заговорив.

Я одразу кивнув.

— Напевно не знаю, але, мабуть, так.

Моє тіло аж переповнює магічна сила.

З такою кількістю магічної сили, можливо…

Одразу після пробудження магічна сила була не надто стабільна.

А тепер, може, тому, що я остаточно прокинувся, вона рівно циркулює в тілі.

Тоді, може…

…мені вдасться постачання магічної сили.

Я зліз із ліжка й перевірив, як почувається тіло.

Усе гаразд. Навпаки, почуваюся чудово.

— Сіончику, ти як? Не перенапружуйся.

— Так, усе добре. Почуваюся чудово. Хто доглядає сестру?

— Рафіна, Бріджит, Роуз і решта по черзі за нею доглядають.

— Он як, усі разом.

Батьки стали обабіч мене.

Я ж їм стільки хвилювань завдав.

Пробачте мені, обоє.

І всі інші теж.

— Я повертаюся додому. Справи чекають… От би прогуляти… у-у, як усе набридло.

— Ох… Сіоне, вибач, але далі покладаюся на тебе. Якщо щось вийде, будь ласка, потім повідом.

— Молюся за одужання Марі.

— Дякую вам.

Герцог Балф, похнюпившись, пішов.

Я переодягнувся з піжами у звичайний одяг.

А тоді ми вчотирьох — я, тато, мама й Ґраст — вирушили до Ґрастового дому, де на нас чекала сестра.