Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

67. Родовід Луґре

Довкола Ейнцвельфа вирувало полум’я, живцем спалюючи лицарів і авантюристів.

Сморід долинав аж сюди.

Я вперше бачив, як гинуть люди.

Але чомусь майже не хвилювався.

Чи то тому, що я вже раз пережив смерть, чи то від жаху в мене заціпеніла голова.

Хай там як, думав я ясніше, ніж очікував.

— Що робимо? Кидаємося на нього?

План цілком у дусі Ґраста, але толку з нього мало.

Не змінюючи виразу обличчя, я лише ворухнув губами.

— Ні, ним займуся я. А ви, Ґрасте, обійдіть і вдарте ззаду, зненацька.

— Гей-гей, щоб я ховався? Та ще й зробив Сіона приманкою?

— Може, вам не до вподоби, але це дає найбільші шанси на перемогу.

— Ухилятися від його атак можу лише я, бо бачу магічну силу.

Ґраст уже багато разів бачив мою магію.

Тож мав би знати, на що вона здатна.

— …Гаразд. Іншого виходу нема. Чорт! Соромно, але, Сіоне, доведеться покластися на тебе.

— Тримайся, Сіоне. Не помри. Бо якщо загинеш, я не зможу дивитися в очі твоїй родині.

— Не хвилюйтеся. Я й не збираюся помирати.

Ґраст хотів ще щось сказати, але в останню мить, здається, передумав.

А тоді сказав інше.

— Переможемо.

— Так, неодмінно.

Із цими словами Ґраст, ховаючись за полум’ям, миттю кинувся вперед.

Я повернувся обличчям до Ейнцвельфа.

Він був далеко й нас не помітив.

Але демонові, що бачить магічну силу, знайти мене буде неважко.

Тож підкрадатися немає сенсу.

— Ха-ха-ха-ха! Весело, як же весело! Давно я не тішився, розчавлюючи комашню!

— Ще, ще! Дайте мені вбивати ще!

— Ґяааа!

Гинуть люди.

Баритися ніколи, але й кидатися наосліп — небезпечно.

Я побіг.

Петляючи між вогнями, я наблизився до Ейнцвельфа.

Я не ховався — підходив відкрито, просто в нього на очах.

Від мого тіла струменіла магічна сила.

До нього десять метрів.

Коли я підійшов так близько, Ейнцвельф перевів погляд на мене.

— О? Та в тебе є магічна сила.

Так і є — він бачить.

Він бачить мою магічну силу.

— Гм. Волосся й очі, червоні, як кров… ти з Родоводу Луґре?

— …Але інші люди були необдарованими.

— Що це означає? Чому інших немає? Відповідай, дитино.

Луґре?

Необдаровані?

Про що він?

Побачивши, як я відреагував, Ейнцвельф схилив голову набік.

— Не знаєш? Ні, стривай. Минула тисяча років. До того ж тоді вони…

— Тоді… хе-хе, ось воно що. Он як.

— Зухвальці. Зрадники вдалися до хитрощів… хе-хе! Але це цікаво.

— Та, схоже, тобі нічого не сказали!

— Дурні, дурні, дурні! Люди таки нерозумні! Нічого не навчилися з того часу!

— Жалюгідне дитя, іграшка в чужих руках. Ти помреш тут, так нічого й не дізнавшись.

— …Мені не можна вмирати. Не тут.

Я пригнувся й зібрав Блоу під ногами.

— Гм. «Чаклунство», бачу, ти знаєш. Хоч і невміло.

— Це магія. Не чаклунство.

— Яка різниця. Однаково помреш!

Червона магічна сила рине на мене.

Вона мчить прямо, мов жива, і тягнеться просто до мого обличчя.

Тієї ж миті Ейнцвельф клацнув пальцями.

І вибухнуло полум’я, ніби підпалили порох.

Але я це передбачив.

Я вже дію.

Вивільнивши магічну силу, я стрибнув із місця.

Ухиляючись від полум’я, я скинув Акву, зібрану в повітрі.

Приблизно посередині між мною та Ейнцвельфом упав водяний міхур.

Магічної сили вийшло більше, ніж я думав.

Досі він бував завбільшки з долоню, а тепер мав близько метра в діаметрі.

Вплив Багряної ночі?

Зараз ця сила мені на руку.

Вода залила все довкола й погасила полум’я.

Бризки гасили людей, що палали.

Земля розмокла.

— О! Цікаве в тебе чаклунство.

Посмішка Ейнцвельфа — чи то захоплена, чи то глузлива — змусила мене здригнутися.

Він тішиться.

Я розумію, що він набагато сильніший.

Можливо, я здатен лише виграти час.

Але я не збираюся ні тікати, ні здаватися.

Лишається викластися на повну.

Він користується лише вогняною магією.

Отже, проти нього може подіяти водяна магія.

Визначившись, я почав накопичувати магічну силу.

Плавний, теплий потік незбагненної сили, що здіймався зсередини.

Відчуваючи легке піднесення, я приземлився й Джампом рушив далі.

Я біжу, описуючи дугу навколо Ейнцвельфа.

Я накопичую магічну силу — і в моїх руках з’являються водяні кулі.

Миттю з'явилося десь двадцять водяних куль, кожна завбільшки з повітряну кульку з водою.

Приблизний обсяг магічної сили — близько 1000.

Стільки магічної сили мене добряче виснажить.

Я вже використав чимало магічної сили, і в тілі її помітно поменшало.

Не знаю, на скільки мене вистачить, але іншого виходу немає.

Я випускаю Аквакулю.

Мов стріли, вони помчали просто на Ейнцвельфа.

Влучили.

Кожна б’є, як залізне ядро.

Мала б завдати шкоди.

Так я думав, але наступної миті здійнялася хмара пари.

Нічого не видно.

Що сталося?

Не встиг я й подумати, як Ейнцвельф миттю опинився поруч.

Одним стрибком він здолав чималу відстань.

Фізичні можливості, недосяжні для людини.

Ось він який, демон.

Хоч мені й було страшно, я негайно застосував Джамп.

Відскочив убік і накопичив магічну силу в обох руках.

— Тікаєш? Як негостинно.

Ейнцвельф миттю кинувся за мною.

Яка швидкість.

Зблизька Ейнцвельф викликав інстинктивну огиду.

Він ударив мене просто в повітрі, і я полетів далеко назад.

Я в останню мить закрився сталевою частиною Громового вогню, але повністю погасити удар вона не змогла.

Тильний бік долоні пекельно болів.

Кістка точно зламана — я почув дзвінкий тріск.

Я огорнув усе тіло Блоу й застосував його в мить приземлення.

Удар якось вдалося пом'якшити.

Але Ейнцвельф уже насувався на мене.

Я чекав удару кулаком — і помилився.

В обох його руках зависли величезні вогняні кулі.

Скільки ж у нього магічної сили?

У них — десь по десять тисяч магічної сили.

Якщо таке влучить, мене розірве на шматки.

— А це як!?

Задоволено всміхаючись, Ейнцвельф випустив полум’я.

Я поспіхом почав накопичувати магічну силу.

Але втекти вже не встигну.

Навіть якщо накопичу зараз магічну силу, на Акву часу не вистачить.

Що робити?

Часу немає.

Я помру.

Кінець.

І всі теж загинуть.

Помру?

Ні, не помру.

Я маю захистити всіх.

Раптове осяяння.

Без жодних роздумів — суто рефлекс.

Але тіло таки відреагувало.

Я випустив магічну силу «в землю».

Земля враз набрала повітря й пухко здибилася, а мене затягло в неї.

— Що!?

Ейнцвельф отетерів.

Мабуть, йому й на думку не спадало, що можна пустити магічну силу в землю, розм’якшити ґрунт і заритися в нього.

Величезна вогняна куля пролетіла над тим місцем, де я щойно був, і вибухнула трохи позаду.

Пригнувшись, я перечекав ударну хвилю, що вдарила ззаду.

Не озираючись, я відштовхнувся від землі, підхоплений цією хвилею.

Просто переді мною, зовсім близько, був Ейнцвельф.

Він не накопичує магічну силу.

Схоже, щоб накопичити стільки магічної сили й застосувати магію, йому потрібен час.

Магічної сили в нього більше.

Але накопичую я швидше.

До того ж, застосовуючи магію, він щоразу клацає пальцями.

А зараз ще не клацнув.

Отже, до удару ще є трохи часу.

Кращої нагоди не буде.

Застосовую послідовну магію.

Магія, яку я негайно активував, — Аква-Болт.

Я випустив Акву, що зависла біля руки, і одразу ж — Болт.

Цього разу мало б влучити.

Тіло демона мало б промокнути наскрізь — але не промокло.

Перед ним зависли вогняні кулі.

Кілька їх легенько погойдувалися в повітрі, ніби захищаючи Ейнцвельфа.

Схоже, Аква влучила у вогняну кулю й випарувалася.

Але це було не все.

Болт, випущений слідом за Аквою, теж зник.

Він кинув у Болт згусток магічної сили.

Цього вистачило, щоб Болт зник.

Авжеж. Випущена магічна сила взаємодіє з повітрям і стає атмосферною магічною силою.

Якщо нею торкнутися Болта, струм зникає.

Тут працює ізоляційна властивість повітря.

Я це знав.

Але цей демон теж це знав.

Як так?

Здогадатися, що воду можна знищити вогнем, — ще зрозуміло.

Але блискавка, тобто електрика, спала на думку саме мені, бо я обробляв громовий камінь.

Людям цього світу таке, як Болт, не могло спасти на думку.

Я завмер від подиву, а Ейнцвельф ледь усміхнувся.

— Цікаве в тебе чаклунство. Але в кожного чаклунства неодмінно є протилежний атрибут.

— І в твоєї води, і в недавньої блискавки теж. Ти, певно, шукав їх самотужки.

— Але для нас це азбука.

Якщо подумати, нічого дивного.

Демони користуються магією.

На відміну від мене — як щось буденне.

Щоб створити вогонь, їм не потрібне щось на кшталт кресала.

Як це працює, я не знаю, але про магію він безперечно знає більше за мене.

— А блискавку ти, схоже, без того знаряддя не можеш. Недосвідчений.

Ейнцвельф звів докупи великий і вказівний пальці.

І між пальцями з тріском проскочив розряд.

Розряди пробігли долонею й розрослися довкола, наче колюче терня.

Мій Болт і поруч не стояв.

— Це просто. Якщо розумієш «закон елементів». Але тобі цього не збагнути.

— Видовище було цікаве, але досить.

У лівій руці Ейнцвельфа заіскрив величезний розряд, у правій з’явилася величезна вогняна куля.

Це був кінець усякої надії.

Ухилитися вже не вийде.

Магічної сили майже не лишилося.

Невже цього разу кінець?

Щойно я так подумав, як щось майнуло перед очима.

Ґраст мовчки кинувся на Ейнцвельфа ззаду з мечем.

Він підкрався непомітно й ударив блискавично.

Від такого не ухилишся.

Меч падав згори просто на шию Ейнцвельфа.

«Влучив!» — подумав я, але в ту мить тіло Ейнцвельфа затремтіло.

Наче відео, у якому випали кадри.

Тіло Ейнцвельфа миттю крутнулося, і він ударом ноги відкинув Ґраста, що був позаду.

— Ґух!

Ґраст не встиг ухилитися, і нога Ейнцвельфа вгрузла йому в бік.

Хоч напад був несподіваний, демон його передбачив.

Ґраст відлетів, а Ейнцвельф обернувся до мене.

Тепер моя черга.

Якщо вже помирати, то хоч поборюся наостанок.

Усю магічну силу — на нього.

Ейнцвельф хижо посміхнувся.

Його божевілля було спрямоване лише на мене.

Дзень!

Раптом пролунав дзвін металу.

Я пошукав очима, звідки він, і побачив.

Тато!

Не знаю, як він тут опинився, але тато прийшов.

Тато рубонув мечем Ейнцвельфа по шиї.

Так, меч уже опустився.

Але меч зупинився, ледь торкнувшись шиї Ейнцвельфа.

Певно, тато вдарив щосили.

Ейнцвельф прийняв удар прямо, але меч не зміг ні відтяти голову, ні навіть смертельно поранити.

— Що!?

Тато вигукнув — і тієї ж миті його відкинуло.

Навіть від раптового нападу Ґраста й тата Ейнцвельф не розгубився.

Спокійно, байдуже дав їм відсіч.

І знову повернувся до мене.

— Невже ти думав, що мене вб’є якийсь меч?

Ейнцвельф неквапливо наближався, анітрохи не втрачаючи самовпевненості.

Магія в обох його руках зникла, але це нічого не змінювало.

Варто йому застосувати її знову — і я загину.

Довкола авантюристи й солдати спостерігали здалеку.

Ніхто не захоче наближатися до такої потвори.

Ніхто не прийде на допомогу.

Більше нічого не вдієш.

Ноги затремтіли.

Навіть перед лицем смерті я боявся не її, а того, що не зможу захистити дорогих мені людей.

Хай я загину, хай що станеться — але його я мушу вбити.

Ейнцвельф зупинився переді мною й подивився згори вниз.

— Неабиякий хлопчисько. Навіть у такому становищі думає, як мене здолати.

— Придушує страх, а погляд — як у бійця. Що ж, родовід Луґре недарма.

— Хе-хе-хе, яка завзятість, який дух, яка сила. Непогано. Ти мені сподобався, хлопче.

— Я зроблю тебе своїм поплічником. Поплічником, який отримає довге життя й величезну силу.

— Натомість утратиш людську самосвідомість і станеш моєю маріонеткою. Та нічого — скоро забудеш. Усе.

— Тікай!

Послухавшись цього попередження, я миттю відштовхнувся від землі.

Але він це передбачив.

Утекти не вдалося — він схопив мене за шию.

— Гх!

— Не бійся. Зараз усе скінчиться. І без болю.

Ейнцвельф широко роззявив рота.

У роті виднілися гострі ікла.

Невже…

Він хоче мене вкусити?

Невже він щось на кшталт вампіра!?

Я щосили борсався, намагаючись вирватися.

Але Ейнцвельф не звертав на це жодної уваги.

Не стану я його поплічником!

— Гх, пу… сти…!

Опір був марний — шию пронизав біль.

Тієї ж миті я перестав відчувати тіло.

Я не міг поворухнутися, наче під загальним наркозом.

Марно.

Я більше нічого не можу зробити.

Кілька секунд забуття.

А тоді…

— Гаааааааааааа! Гах! Гіі! Гоє!

Скорчився від болю Ейнцвельф.

Він відкинув мене; з його губ капала кров.

Скривившись від муки, він схопився за горло.

— Це… гх, ця крилата мошкара!

— Ти! На тобі «благословення фей»!? Гх, гха!

— З-зрадники, знову ви мені заважаєте!

— Гх, кров! Нечиста кров! Вона проникає в мене!

Вени на обличчі Ейнцвельфа набрякли, а очі налилися кров’ю.

Розлючено глянувши на мене, він почав накопичувати магічну силу.

Тіло не слухається.

Але треба щось робити.

І голова не працює.

— Гх, здохни!

Ейнцвельф простягнув до мене тремтячу руку й випустив вогняну кулю.

Маленька вогняна куля.

Але якщо влучить, мене розірве.

За мить до влучання я відхилився вбік.

Але цього було замало, щоб ухилитися.

Влучить!

Щойно я це подумав, мене щось різко смикнуло.

Вибух розкидав землю й каміння.

Мене щось затулило, і я не відчув болю.

— Сіоне! Ти цілий?!

Схоже, мене захистила Рафіна.

Вона смикнула мене, перш ніж влучила вогняна куля, і затулила від каміння.

Я був їй безмежно вдячний.

Уже те, що вдалося уникнути цього удару, дало мені шанс.

— Руку... підніми...

Я не міг толком говорити.

Бо тіло не слухалося.

Але Рафіна, схоже, одразу зрозуміла, чого я хочу.

Вона схопила мою руку й повернула долоню до Ейнцвельфа.

— Т-так?!

Тіло заніміло, але накопичувати магічну силу я можу.

— Т-ти, Луґре!

Ейнцвельф, хитаючись, намагався випустити магію.

Магічна сила, що здіймалася з його тіла, була нестабільна й уже не огортала його.

Я зібрав магічну силу в долоні.

Але це забрало більше часу, ніж зазвичай.

Цього замало, щоб його здолати.

Ейнцвельф творить магію.

Магічної сили він випускає більше, ніж досі.

В обох руках з’явилися вогняні кулі завбільшки кілька десятків сантиметрів.

Ще.

Ще рано.

Так я не…

Ейнцвельф, перекошений від люті, вже збирався випустити вогняні кулі.

Невже кінець?

Нічого не лишається, як ризикнути.

Але сталося диво.

— Оааааа!

— Отримууууй!

Позаду Ейнцвельфа тато й Ґраст майже одночасно рубонули мечами згори.

Такий удар у стрибку лишає великі прогалини в захисті.

Зате якщо влучить — сила величезна.

Перший удар не влучив, а цей — влучив.

Ейнцвельф явно втратив холоднокровність і несамовито намагався мене вбити.

Це й зіграло нам на руку.

Меч Ґраста дістав ліву руку Ейнцвельфа.

Металевий брязкіт.

Тверда шкіра не піддавалася мечу.

Але з’явилася крихітна тріщина.

Удар явно не минув марно.

За якусь мить після цього.

Тато вдарив зверху — просто по мечу Ґраста.

І ось.

— Ґуооо!!

Ейнцвельфові відрубало ліву руку.

— Зараз! Сіоне!

Почувши татів крик, я випустив магічну силу.

Це була не магія.

Просто магічна сила.

— Та хіба таке на мене подіє!!

Ейнцвельф із ревом «випустив вогонь у мою магічну силу».

Він не знав.

Що буде, коли вогняна магія торкнеться магічної сили.

Тому він і наважився торкнутися Болта магічною силою.

І це тоді, коли навколо палав вогонь, який він сам і випустив.

Зазвичай це надто небезпечно, ніхто б так не зробив.

А він зробив це без вагань.

Отже, він цього не знав — так я й припустив.

І от…

Магічна сила, торкнувшись вогняної магії, вибухає.

У його вогняній магії — близько тридцяти тисяч магічної сили.

Моєї ж, хоч я вклав усю, — лише кілька сотень.

Разом вони породили потужний вибух.

— Ґуааааааа! Щ-що це!?

— Ґііі! Пече! Пече! Моє тіло розсипається-а-а-а!

Передсмертний крик.

Червоні очі Ейнцвельфа втупилися в мене.

Погляд, сповнений прокльонів.

У його очах палала люта ненависть.

— Будь ти проклятий! Будь ти проклятий, будь ти проклятиииий!

Із яскравим спалахом тіло Ейнцвельфа вибухнуло.

Його розірвало на друзки — не лишилося й сліду.

Демон підірвався на власній магії.

Щойно Ейнцвельф загинув, полум’я довкола згасло.

Настала тиша.

— Ми… перемогли?

Поруч прошепотіла Рафіна.

У її голосі чулася недовіра, та й я відчував те саме.

Тільки разом нам удалося його здолати.

Диво за дивом.

Я не раз думав, що помру.

Думав, що все, кінець.

Магічної сили зовсім не лишилося.

Ох, ні.

Зараз почнеться звичне.

— …Я, здається, помру. Ні, помираю. Я вже мертвий. Я мерте-е-ець…

— Усе, кінець. Пропало. Усьому кінець…

Спустошена магічна сила кинула розум у похмурість, а тіло було вимучене до краю.

Терпіти я вже не міг.

Я впав, де стояв.

— С-Сіоне!? Г-гей! Сіоне!

Чуючи голос Рафіни, я дивився, як до нас біжать тато й решта.

Скінчилося.

Схоже, наше життя ще триває.

Більше мені нічого знати й не треба.

Я не опирався сну й поринув у забуття.

З величезним полегшенням.