Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

66. Демон Ейнцвельф

Ґраст сказав це так, щоб мене заспокоїти.

— Зібрав авантюристів! Допоможемо!

— Хлопці! Хай їх і не видно, хай це й невідомі монстри — не дрейфте!

— Сіон стільки для нас зробив — покажіть, на що здатні авантюристи!

— О-о-о-о-о-о!!!

Я озирнувся — дужі авантюристи ревли бойовий клич.

Вони з'являлися один за одним біля головної брами.

Тут зібралося кілька сотень авантюристів.

— Ч-чому ви тут?

— Такий галас — як не почути. Та ще й герцог Балф звістку прислав.

— Авантюристів скликали. А лицарі он по місту никають.

Ґраст усміхнувся своєю звичною простодушною усмішкою.

Усе було таке звичне, як завжди, що напруга спала — і ноги в мене підкосилися.

— Ой, ти як? Перестарався, мабуть.

— А-ахаха, трохи перестарався.

— …Тепер усе буде гаразд. Тепер ми тут.

— А-але без магії їх не подолати.

— Ну, дивись. Ми теж дещо вигадали.

— Дорогою зустріли хлопця-брамника, вислухали — і нас осяяло.

— Гей! Давайте, як домовлялися!

Авантюристи позаду водночас натягли луки.

І піднесли наконечники стріл до синього полум'я свічника.

На наконечники була намотана біла тканина.

— Ах!

Я зрозумів, що вони задумали цим.

— Сіоне, де рейфи?

— Ще трохи далі! За кілька секунд вони будуть на відстані пострілу, гадаю.

— Гаразд! ……………………Перший залп! Пли!

Авантюристи випустили стріли в небо.

Вогняні стріли, випущені в небо.

Деякі влучили в рейфів, інші промахнулися.

Але, здається, вони не цілилися в рейфів.

Від першого залпу на мить з'явилися силуети рейфів.

— Другий залп! Пли!

Одразу випустили другий залп.

Цілилися, схоже, в рейфів, яких на мить побачили при першому залпі.

Почулися крики монстрів.

Порівняно з першим, точність була значно вищою.

— Добре! Так тримати! Повторюємо так само, поки не переб'ємо!

— Третій залп, пли!

За командою Ґраста авантюристи стріляли.

Я здивовано дивився вгору на цю картину, схожу на феєрверк.

— Здається, якось обійдеться.

Рафіна, що непомітно опинилася поруч, тихо промовила з полегшенням.

Вона підтримувала мене за плече.

Миготливі кулі світла прикрашали небо.

Навіть у такій ситуації я подумав, що це гарно.

Магічна сила спалахує й гасне, а з нею гасне й полум'я.

І разом із ним покидають цей світ рейфи.

— Рухатися можеш?

— Так. Просто трохи втомився, бо надто витратив магічну силу.

— Якщо треба, то зможу.

— Он як. Ну й шибайголова. Не бери все на себе.

Рафіна сказала це і докірливо, і з досадою.

Зі смолоскипом у руці вона стежила за рейфами.

Здається, вона намагається мене захистити.

Вона здавалася справжнім лицарем.

Спочатку в мене склалося враження, що вона ненадійна, але, схоже, це було не так.

— Дякую, Рафіно.

— Пусте, лицар так і мусить. Мені ж наказано захищати Сіона.

— …Хоча користі з мене небагато.

— Нічого подібного.

На її обличчі проступило почуття провини.

Потім у її очах спалахнула рішучість, і вона підвелася.

— …Мало тренувалася. Треба стати сильнішою. Щоб і рейфів мечем рубати!

— Ні, це вже неможливо.

— Якщо ще до спроби казати «неможливо», то нічого й не вийде! А раптом вийде!

І справді, може й так.

Я й сам пишаюся тим, що робив те, що всі вважали неможливим.

Тож не варто заперечувати слова Рафіни.

— Ось як. Може, й так.

Рафіна всміхнулася.

Але пильності не втратила й, коли рейфи наближалися, піднімала смолоскип, відганяючи їх.

Завдяки авантюристам на чолі з Ґрастом усе швидко владналося.

І ось.

Рейфів, що мало не застеляли все небо, вигубили вогняними стрілами.

— Ура! Ми їх усіх знищили! Ми перемогли!

— О-о-о-о-о!

Авантюристи підняли переможний клич.

А що було б, якби ту орду рейфів не здолали?

Загинуло б безліч людей, а місто, може, стерли б з лиця землі.

Але цього не сталося.

Завдяки зусиллям усіх місто було врятовано.

Кілька легко поранених.

Загиблих — жодного.

Коли все скінчилося, це здалося навіть надто легким.

— Ну, ніби все. Дякую, Сіоне. Без тебе було б кепсько.

— Та що ви. Це все завдяки вам, Ґрасте, і всім авантюристам.

— Скромний, як завжди. Хай там як, небезпека минула — треба вимагати в герцога добрячу винагороду!

— Хлопці! Сьогодні святкуємо! Будемо пити до ранку!

Ґраст гучно засміявся, і інші авантюристи загорланили слідом.

Щойно закінчився бій, а вони вже про гулянку — ну й міцні ж люди.

Я всміхнувся, відчув, що на них можна покластися, і розслабився.

Скінчилося.

Напруга спала, лунав сміх — аж тут біля головної брами здійнявся галас.

— Що ви тут робите, негідники?!

Це був командир загону Ронд.

Верховний головнокомандувач оборонного загону міста.

Я дивувався, як така людина опинилася на чолі війська Істрії.

Але оборонний загін зібрали нашвидкуруч, а справжня влада над військом — у герцога Балфа.

Враховуючи відсутність загону винищення та відпустки інших солдатів, він, мабуть, тимчасово на цій посаді.

І от що він зробив.

— Підозрілі негідники! Чи не ви, прикинувшись невидимими монстрами, зчинили весь цей шарварок?!

Таких слів ніхто не чекав, і в усіх на обличчях було написано: «Що він верзе?»

І в мене, і в Рафіни, і в Ґраста теж.

З запасного входу один за одним виходили бійці оборонного загону.

Усі були неушкоджені.

Ронд, що йшов попереду, відійшов від брами й попрямував до нас.

Ми стояли на рівнині за кільканадцять метрів від брами — звідти разом з авантюристами й відбивали рейфів.

Ронд злісно зиркнув на нас і вихопив меч.

— Орнстайн. Шупер. Ви теж із цією зграєю?!

Серед авантюристів запала напружена тиша.

Рафіна підвелася і чітко відповіла, віддаючи честь.

— Вони авантюристи, які допомогли відбити невидимих монстрів — рейфів!

— Завдяки їхнім зусиллям ми щойно знищили кілька сотень рейфів!

Для неї Ронд — начальник.

Тож вона й поводилася як слід, але на обличчі в неї було явне невдоволення.

— Рейф? Дурепа! Тебе теж обвели довкола пальця! Таких монстрів не існує!

— Мало того, що підіграла дурній вигадці герцога Балфа, то ще й шарварок зчинила?!

— Чи не вони прикинулися тими рейфами й накоїли лиха?!

— Н-на якій підставі ви…

— На якій?! Сама не бачиш? Вони ж усюди вогняні стріли понастріляли!

— А тіл тих рейфів — жодного! Як це назвати, як не вигадкою?!

Усіх рейфів було знищено.

І це вийшло нам боком.

Справді, на рівнині тільки вогняні стріли з землі стирчать.

Рейфи зникли, тож доказів їхнього існування немає.

Для нього монстри — це ті, від яких лишається тіло.

Я ж звик до ігор та манґи, де тіла монстрів зникають.

Тому я й не сумнівався в існуванні рейфів.

Але для Ронда монстр — це щось, що існує, жива істота.

Якщо його вбили, то й тіло має лишитися?

Але ж не можуть стільки людей брехати.

Здається, він вважає будь-які свідчення про невидимих монстрів брехнею.

Побач він сам — було б інакше, але рейфів довкола вже немає.

— А-але ж у місті були рейфи!

— Не було. Ніяких рейфів не існувало!

Як це?

У місті було щонайменше кілька десятків рейфів.

Їх було небагато, але якийсь загін мусив на них натрапити.

— Може, рейфи рушили до нас...

— Ми ж і справді добряче нашуміли.

Можливо, Ґраст має рацію.

Невідомо, чи мають рейфи почуття товариства, але якщо вони звикли діяти зграями, то могли зібратися самі.

Невже через те, що ми кинулися до брами й відчайдушно билися, оборонний загін якимось дивом із рейфами так і не зустрівся?

Якщо так, то як ми виглядаємо збоку?

Юрба вночі зібралася біля головної брами, стріляла вогняними стрілами й зчинила шарварок?

Якщо надійшла звістка про невидимих монстрів, а шарварок зчинили ми, то нас цілком можуть вважати винуватцями.

Усе це лише здогади й натяжки.

Але людина з упередженнями сама собі все пояснить і сама ж людей знеславить.

У повітрі відчувається напруга.

Ронд явно вважає нас злочинцями.

Принаймні за шарварок точно потягне за ґрати.

— Ніхто не рухається! Усіх заарештувати!

— Г-гей! Це вже ні в які ворота! Брамник же доповідав!

— Хм, нічого не знаю. Мабуть, ви йому голову задурили.

— Ви ж, авантюристи, — розбишаки.

Він дивиться на нас із неприхованою зневагою.

Якщо так триватиме, нас справді можуть заарештувати.

Герцог Балф, звісно, заступиться й з'ясує правду, але ганьби не оминути, а сидіти за ґратами безвинно я не хочу.

Солдати почали рухатися, щоб оточити нас.

Вони вихопили мечі, в очах — явна ворожість.

І навіщо людям воювати між собою?

Стримуючи роздратування, я гарячково міркував.

Треба щось робити.

Але магією тут не зарадиш.

У цій ситуації я лише безсилий хлопчик.

— Хапайте! Нікого не відпускайте—

Це сталося раптово.

Усі мимоволі втупилися в те, що сталося.

Перед нашими очима.

— Кя, ка? Ого?

Ронд видав якісь незрозумілі звуки, і його шия неприродно повернулася.

Обличчя обернулося за годинниковою стрілкою, тім'ям донизу, і він обм'якнув і впав на землю.

У повітрі висіла рука.

Я одразу зрозумів, що саме ця рука зламала Рондові шию.

Та рука тягнулася з темряви, видно було лише до ліктя.

Усі заніміли, не зводячи очей із тієї руки.

Серед них лише я підняв погляд у небо.

Червоне.

Червоне небо густішало, наче наливалося кров'ю, чорне ставало червоним.

Усе було таке неймовірне, що мені навіть здалося, ніби це сон.

Але це була дійсність.

Наступної миті багряне небо раптом згасло.

Щось схоже на скупчення червоних частинок збиралося в ті дві руки переді мною.

Велетенська завіса стискалася, і руки її поглинали.

Зловісна барва, що розтягалася на кілометри, раптом знову стала чорнотою — її всотали руки.

А потім руки зі звуком вислизнули назовні.

Лікті, плечі, а потім обличчя.

Довге біле волосся.

Червоні очі.

Гострі ікла.

На ньому розкішна сорочка й плащ, як у аристократа.

Він схожий на людину, але не людина.

Вигляд ближчий до людини, ніж у рейфа.

Але точно не людина.

Чоловік, що вийшов просто з повітря.

Він обтрусив із себе пил і роззирнувся.

Потім глибоко вдихнув і розплився в усмішці.

— Давно я не був назовні. Нарешті вибрався.

Ніхто не міг вимовити жодного звуку.

Ронда вбито.

Убив цей чоловік, що з'явився нізвідки.

Хто він такий, звідки взявся?

Це питання крутилося в голові, і я ніяк не міг повірити в те, що бачу.

— О, мене зустрічають? Ото так, як на «людей», ви напрочуд тямущі.

— Щ-що ти таке?!

Ґраст закричав, ніби його щось підганяло.

Він утратив звичну незворушність, обличчя вкрилося потом.

Те саме було і зі мною.

І з Рафіною, і з іншими.

Усі розуміли.

Що ця істота перед нами — небезпечна.

І, мабуть, чому саме — краще за всіх розумів я.

Навколо нього клубочилися червоні частинки.

І цей густий запах, ця присутність — то, без сумніву, була «магічна сила».

Те червоне сяйво, що висіло в небі.

Усе воно «влилося в цього чоловіка».

Так, це була сама магічна сила.

Велетенська плівка магічної сили на кілька кілометрів — і вся вона тепер у тілі одного чоловіка.

Я навіть не міг уявити, скільки тої сили.

Зазвичай люди мають дуже мало магічної сили, і лише слабке сяйво, що ледь просочується з тіла, показує її обсяг.

Я ж серед них маю досить багато магічної сили.

Дивлячись у дзеркало, я приблизно розумію свій обсяг магічної сили.

Світло завтовшки десь сантиметр навколо тіла — не більше.

А з цього чоловіка магічна сила б'є ключем, вирує, і частинки її здіймаються в небо.

Якщо моя звичайна магічна сила — «близько десяти тисяч»,

то в чоловіка, мабуть... «понад десять мільйонів».

Хто він такий — не має значення.

Вже те, що він містить у собі стільки магічної сили, робить його загрозою.

Мати таку величезну магічну силу означає мати й таке ж могутнє тіло, і неймовірну живучість та силу духу.

Він — чудовисько.

— Хочеш, щоб я назвав своє ім’я? Добре. Я великодушний.

— Пробачу навіть такому нахабі, що, сам не назвавшись, питає чуже ім'я.

— Я — Ейнцвельф. Шляхетний демон.

Демон?

Слово «демон» я чув у Японії, але тут — ніколи.

Ніхто ніколи не казав, що існують такі істоти.

Може, це я один такий невіглас? Я глянув на Рафіну й Ґраста — вони теж нічого не розуміли.

— Демон… кажеш? Що це таке?

— Невігласи-люди. Хоча… може, про це вже й не пам'ятають?

— Хе-хе-хе, люди таки дурні. За «тисячу років» усе забули?

— Щ-що ти таке кажеш?

— Більше говорити нема про що. Я довго був ув'язнений. Тепер, на волі, мені чудово.

— Тож уб'ю вас лагідно.

Ейнцвельф осміхнувся — і всі, хто там був, водночас схопилися за зброю.

Це була рефлекторна дія.

Але марно.

Я закричав.

— Тікайте!

Червона магічна сила Ейнцвельфа звивалася, ніби жива істота.

Щойно вона заповнила все довкола, Ейнцвельф клацнув пальцями.

Вибухнуло полум'я.

Із гуркотом здійнявся жар і обпалив усе навколо.

Я підхопив Рафіну, миттю відскочив і ледве уникнув біди.

Тих, хто лишився на місці, охопило полум'я.

— А-а-а-а! Пече-е-е!

— Рятуйте, рятуйте-е-е!

За мить те місце перетворилося на пекло.

Солдати й авантюристи навколо горіли від атаки... ні, від магії Ейнцвельфа.

Я помилявся.

Я думав лише про те, що в Багряну ніч з'являються нові монстри.

Але насправді все було інакше.

То було лише передвістя появи цього чудовиська.

А ми впоралися всього-на-всього з передвістям.

Справжнє починалося тільки тепер.

— Гх!

Ми з Рафіною приземлилися подалі й покотилися.

Стрибнув я надто різко, тож приземлитися як слід не вдалося.

Не маючи часу навіть застогнати, я підвівся й потягнув Рафіну за руку.

— Т-треба тікати!

— А-але ж люди!

— Його не здолати! Вони ж його магії не бачать — як тут переможеш?! Він застосовує магію!

Лише зіткнувшись із нею як із ворожою, я зрозумів, яка вона страшна.

Невидима магія.

Справжня загроза.

Навіть якщо бачиш її, ухилитися важко, а битися, не знаючи, що за магія в супротивника, — надто небезпечно.

— Сіоне!

Ґраст підійшов до нас.

Схоже, він устиг ухилитися.

Я полегшено видихнув.

— Щ-що це за тип?! Він що, магію застосовує?!

— Н-не знаю. Не знаю, але щось схоже на магію — точно.

— Довкола нього повно магічної сили. У нього її в десятки, в сотні разів більше, ніж у мене!

— Оце так… Чорт, ви двоє — назад у місто!

— Я його затримаю!

— Ґрасте, це божевілля! Вас уб'ють!

— Може, й так, але пустити його в місто не можна!

Так.

Що буде, якщо він увійде в місто?

Усіх уб’ють.

І мама, і сестра, і всі.

Тікати звідси немає сенсу.

Значить, лишається тільки битися.

— Я теж буду битися. Його магічну силу ж бачу тільки я.

Якщо бачиш магічну силу, від його атак, можливо, вдасться ухилитися.

Магія витрачає магічну силу, і якщо бачиш її рух, можна передбачити дії супротивника.

Не гарантія, але краще, ніж нічого.

— …Чорт! Доведеться покластися на Сіона!

— Гей, дівчино. Відступай у місто й виводь людей!

— Інші в паніці! Треба, щоб хтось при тямі їх кликав, інакше біда.

— Я теж… ні, зрозуміла. Виводитиму людей. Схоже, тільки це я й можу зробити.

Рафіна скривила обличчя від досади, але кивнула.

Вона сильна, та все ж не дотягує до Ґраста.

Мабуть, вона зрозуміла, що буде тільки заважати.

Я теж не надто сильний, але володію магією й бачу магічну силу.

Мені доведеться лишитися.

— Сіоне, бережи себе.

Рафіна тихо промовила це й побігла геть.

— Ну що ж. Уперед, Сіоне.

— Так.

Ейнцвельф вибухами полум'я випалював усе довкола.

Від цього жахливого видовища в мене підкосилися ноги.

Та я силоміць підвівся й разом із Ґрастом вп’явся поглядом у Ейнцвельфа.