Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

64. Оборона Істрії

Дап-дап-дап.

Гучний звук ударів об землю лунає по всьому місту.

Точна площа Істрії невідома, але від західного муру до східного бігти — приблизно годину.

Я бігаю щодня, але я ще дитина.

Навіть при значній швидкості за годину я долаю десь шість-сім кілометрів.

Якщо площа становить сім квадратних кілометрів, то це доволі велике місто.

Якщо не визначити чітку мету, можна так нічого й не встигнути.

Чи не станеться нічого, чи я просто не зможу допомогти — невідомо.

У будь-якому разі треба робити те, що можу.

Від нас, схоже, нічого не чекають.

Герцог Балф, може, й інакшої думки, але тут усе вирішує командир на місці.

Тепер уже немає часу йти скаржитися герцогу, та я й не збирався.

Ми вже тримаємо в руках Громові ліхтарі.

Ми завчасно забрали їх зі складу неподалік.

— Тож!? Куди ми прямуємо!?

Поруч зі мною легко біжить Рафіна.

Ми вже біжимо понад десяток хвилин.

Той, хто не звик, уже б уповільнився й задихався.

Але Рафіна лише злегка спітніла.

Її фехтування вже показує, що вона щодня тренується.

Хоча часом вона одягає дивовижно важкі обладунки й робить недоладні вчинки.

— Усі загони отримують Громові ліхтарі й лише потім вирушають на місце, тож на пересування йде час.

— Тож ми, хто рухається найшвидше, підемо найдалі, туди, де найнебезпечніше, і будемо там першими.

— Куди!? Кажи чітко!

— До головної брами. З оборонного муру можна озирнути місто.

— Лише я можу побачити рейфів здалеку, тож будемо рухатися, перевіряючи, і якщо знайдемо — знищимо.

— Але тільки тих, що трапляться на шляху. Бо інакше лише зайвий гак зробимо.

— Спочатку піднімемося на мур і рушимо до головної брами!

— Ясно! Нічого не зрозуміла, але зрозуміла!

— Сторожова вежа неподалік! Рушаймо туди!

— Г'юї! Дейве! Почули!? За мною!

— З-розуміло!

— Я… я зараз помру…!

Ми поспішаємо до вежі на мурі, ведучи за собою двох явно нетренованих.

На мурі через рівні проміжки стоять сторожові вежі, і ми підніматимемося саме ними.

Стороннім туди не можна, але замків немає.

На мурі були дерев’яні двері.

Ми одразу відчинили двері й піднялися гвинтовими сходами.

На мурі з обох боків теж були такі самі двері.

Ми відчинили двері в бік головної брами й одразу вийшли назовні.

Оборонний мур сягав заввишки приблизно десяти метрів.

Біжучи, ми оглядали місто згори, і всюди мерехтіло тьмяне світло.

— Є! Три поряд і п’ять далеко!

— Що!? Що робитимемо!? Знову спустимося!?

— Ні, навіть якщо підемо до ворогів, вони теж рухаються, тож не встигнемо!

— Прямуймо до головної брами!

— Зрозуміла!

Голосів ззаду не чути.

Г'юї та Дейв сильно виснажені.

Мабуть, далося взнаки, що вони в обладунках одним духом вибігли сходами.

Але чекати на них ніколи.

Сподіваючись, що вони хоч громові ліхтарі не впустять, ми з Рафіною бігли муром.

Рейфів видно не лише в місті, а й поза Істрією.

Невже в Багряну ніч з'являється стільки рейфів?

Але минулого разу рейфів було не так багато.

Чому ж так багато?

Невже цього разу все інакше?

Хоч і охопила тривога, часу на це не було.

Тоді ми зустріли вартового солдата.

— Гм!? Що ви робите!?

— Я Рафіна Шупер, командир 75-го лицарського ордену імператорської гвардії!

— У місто проникли невидимі монстри — рейфи!

— Ми формуємо оборонний загін для їхнього винищення!

— Невидимі монстри? Мені казали, що їх не існує.

— Детальні пояснення отримаєш від того, хто позаду! Гей, Дейве, далі за тобою!

— Як поясниш, наздоганяй!

— Фу-фу, е? З-зрозумів!

Дейв зробив обличчя, ніби радий, але водночас і роздратований.

Ми втрьох — я, Рафіна та Г'юї — рушили далі.

Коли зустрічали вартових, цього разу залишали Г'юї для пояснень і поспішали далі.

Морочливо, але якщо пошкодувати на це часу, нам можуть завадити, а потім буде ще більше мороки.

Оборонний загін точно сформовано і діє.

Навіть якщо це через наказ герцога і вимушено, доводиться шукати рейфів.

Рейфів бачу лише я.

Хоч без Громового ліхтаря їх не видно, але з такою кількістю в місті якийсь загін має зіткнутися з рейфами.

Тоді їм доведеться повірити моїм словам і взятися за справу серйозно.

До того часу треба мінімізувати збитки.

Хоч ми й пояснювали якомога стисліше, солдати сприймали це без ентузіазму.

Усі були здивовані, але мусили прийняти наказ як факт і неохоче виконувати.

Люди не вірять у те, чого не бачили.

Дорослих, які повірять, що з'явилися привиди, і спробують їх знищити, гадаю, зовсім небагато.

Ми добиралися десь п'ятдесят хвилин, поки нарешті не дісталися до місця, звідки видно головну браму.

У місті вже починають з'являтися вогні Громових ліхтарів.

Світло рейфів теж ніби м'яко пливло й переміщувалося.

Громові ліхтарі поширені — ними користуються вдома.

Не в кожній оселі, гадаю, але туди рейфи навряд чи нападуть.

Найбільша небезпека — для вартових.

У них лише смолоскипи чи лампи, тож саме на них найімовірніше нападуть.

Герцогський маєток розташований неподалік центру Істрії.

Ми звідти й вирушили, тож оборонному загону знадобиться час, щоб дістатися оборонного муру.

Якщо по дорозі вони зіткнуться з рейфами, то прибудуть до головної брами ще пізніше.

А вночі найбільше солдатів перебуває саме біля головної брами.

Через це я й поспішаю спершу туди.

Головна брама все ближче.

Бачу.

Я кричу.

— Рейфів п'ять! Погано! Я йду вперед!

Коротко пояснивши ситуацію, я прискорююся за допомогою Джампу.

Магію не хочеться витрачати даремно, бо швидко вичерпається, тож для пересування я нею майже не користувався, але тут уже нікуди.

Адже зовні до головної брами рухалася ціла група рейфів.

Рейфи вміють літати, тож їм не обов'язково заходити через браму.

Мабуть, рейфи, що вже в місті, перелетіли через мур там, де не було солдатів.

Ті п'ять рейфів, здається, помітили брамника й рушили в атаку.

На щастя, солдати поки що були цілі.

Однак, звісно, рейфів вони не бачать.

Якби Громові ліхтарі залишилися, то могли б побачити, та їх уже прибрали.

Їх, мабуть, тримають лише в приміщенні — у казармі, на посту.

Вони не помітять рейфів.

Навіть у мить смерті не зрозуміють, чому гинуть.

Підхоплений вітром, я мчу.

Бігти по оборонному муру — надто довгий шлях.

Я спускаюся з муру й опиняюся на дахах будинків.

Використовую Джамп, щоб поглинути удар.

Зберігаючи швидкість і стрибаючи, я помчав дахами до головної брами.

Усе ж таки дивно.

Я давно не тренував магію.

То чому ж магічна сила так легко й вільно виходить?

У Джампі важко керувати вітром, і з кількох спроб одна виходила невдалою — мене відносило казна-куди.

Та й на активацію йшов час.

А тепер і коливання вітру, і рух відбуваються миттєво.

Вітер рухається одночасно з волею та викидом магічної сили.

Але тепер я можу використовувати силу вітру як хочу.

Тіло легке.

Використовуючи послідовну магію, постійно активую Джамп і підтримую швидкість руху.

Чому магія мені так добре вдається?

Загальний обсяг магічної сили, мабуть, не збільшився.

Скільки магічної сили я постачаю хворим, теж не змінилося.

Якби обсяг магічної сили зріс, лікування було б можливим.

Але цього не сталося.

Тобто тільки керування магічною силою стало дивно вправним?

Можливо, через щоденне регулювання та постачання магічної сили я звик до керування нею.

Можливо, це ненавмисно стало тренуванням магії.

Я перестрибую дахи і досягаю головної брами.

Перестрибнувши мур, я приземлився перед головною брамою ззовні.

— Хто там!?

Я раптом звалився з неба, тож брамники насторожилися.

Цілком зрозуміло, але я на них навіть не дивлюся.

— Назад! Монстри!

— Ніяких монстрів немає! Не бреши, підозрілий типе!

У мене немає Громового ліхтаря.

Я не взяв його, передбачаючи, що рух буде інтенсивним.

До того ж було дещо, що я хотів випробувати.

Ігноруючи брамників, я вп'явся поглядом у рейфів, які наближалися спереду.

При ближчому розгляді їхні постаті дещо відрізняються.

Довжина волосся, форма обличчя, дизайн одягу.

Справді, виглядають більше як колишні люди, ніж монстри.

Але нежить вони чи ні — думати про це зараз ніколи.

Треба подолати їх до того, як вони досягнуть брами.

Я відштовхуюся від землі.

Прискорююся, активуючи Джамп для підвищення швидкості руху.

Одягаю Громовий вогонь і збираю магічну силу в руках.

І тоді.

Створюю Флер у кожній руці.

І тримаю його в руках.

Збоку має виглядати так, ніби руки охоплені полум'ям.

— Що це таке!?

— Руки горять!?

Голоси брамників чутно здалеку.

Добре, що вони не підходять ближче.

Я жбурляю Флер у рейфів.

Щойно кинувши, одразу знову створюю Флер, і руки знову горять.

Флер, на відміну від магічної сили, освітлює довкола синім полум’ям.

Я пильно стежу, куди летить Флер.

Флер долетів до рейфів.

— М-монстр!?

Разом із вигуком здивування брамника я в думках зробив жест перемоги.

Схоже, «рейфа, якого торкнулося світло Флера, побачили навіть люди без магічної сили».

Як і очікувалося.

Я так і думав, що тут щось не те.

Чому зі смолоскипами чи лампами рейфів не видно, а з громовим ліхтарем — видно?

Спочатку подумав, що це через громовий камінь, але відкинув цю можливість.

Адже рейф — це згусток магічної сили або щось на зразок того.

Громовий камінь сам по собі — природний мінерал, без жодного зв’язку з магічною силою.

То чому ж у світлі громового ліхтаря рейфа видно?

Чи то рейфам не подобається світло громового ліхтаря?

Бо Громовий ліхтар зроблено з матеріалу, отриманого за допомогою магії з громового каменю.

Тому він і впливає на рейфа — через матеріал, що зазнав дії магічної сили.

Якщо так міркувати, висновок напрошується сам.

Що має діяти магія на кшталт Флера.

Того дня, на жаль, налетіла буря, і я не міг використати ані Флер, ані Болт.

Тож лишалося тільки торкатися й «очищати».

А сьогодні небо чисте, тож магію можна застосовувати скільки завгодно.

Рейф ухиляється від Флера й різко змінює напрямок.

Він сахається його куди сильніше, ніж я думав.

Схоже, магічне світло йому дуже не до вподоби.

Я безперервно випускаю Флер.

Я можу застосовувати його щосекунди.

Тож якщо кидати магію по черзі з кожної руки й одразу знову збирати магічну силу, можна атакувати майже без перерви.

Не надто цілячись, я кидаю Флер.

Рейфи віддаляються від мене й кружляють у небі.

Літають вони досить швидко, тож прицільно влучити важко.

Але це й очікувалося.

Флер я кидав, щоб було видно й щоб перевірити, чи він їм шкодить.

А ще — щоб підготувати ґрунт.

Я зосереджую магічну силу й тепер випускаю «Болт».

Червоні розряди з обох витягнутих рук летять просто в рейфів.

— Кяааааа!

Рейф видає неприємний крик і зникає.

Є!

Болт теж діє.

Якщо діє громовий ліхтар, то й Болт, я думав, має діяти.

А Флер — щоб рейфи втратили пильність.

Два рейфи, яких зачепив Болт, загинули.

Я негайно двічі застосував Болт і знищив решту рейфів.

Знаючи їхню слабкість, це просто дрібнота.

А не знаючи — дуже небезпечний ворог.

Але.

Вдалині до нас наближалися ще рейфи.

— …Ідуть і йдуть. Це точно ненормально.

Не кілька.

Понад десяток.

Навіть один — небезпечний супротивник, а якщо нападуть стільки — солдатів переб'ють.

Рейфи ще далеко.

Я розвернувся і попрямував до головної брами.

Брамники, схоже, стали менше мене остерігатися, бо я знищив монстрів.

Вони опустили списи й геть розгубилися.

— Щ-що це було? Щойно? Хто ти такий?

— Я Сіон Орнстайн. За наказом герцога Балфа беру участь в оборонному загоні.

— Ті монстри, рейфи, проникли в місто, тож для боротьби з ними зібрали загін.

— Щ-що?! Через цю браму монстри пройти не могли…

— Хоча, якщо вони невидимі, як щойно, то цілком могли й пройти.

Брамник досить спокійно зрозумів, що діється.

Мабуть, бо бачив, як я бився з монстрами.

— Так. Проти них діє магія, як-от та, що я щойно застосовував, або громовий ліхтар.

— Але магією володію тільки я.

Це надзвичайна ситуація.

Якщо приховувати магію, розмова тільки заплутається.

Повірять чи ні — а розповісти краще.

— Магія…? Г-громовий ліхтар колись був, а тепер нема…

Це була очікувана відповідь.

Але це, звісно, не привід опускати руки.

Я підійшов до величезного свічника, що стояв біля брами.

У ньому палало полум'я, у ньому лежало багато дров.

Ним світять для варти.

Поруч у ящику були дрова для палива та тонкі палиці для смолоскипів.

Я кинув у свічник магічну силу.

І полум'я свічника вмить посиніло.

— Щ-що це? Це і є та… магія?

— Так. Цей вогонь, найімовірніше, діє на рейфів.

— Він діє так само, як щойно моя магія. Запаліть від нього смолоскипи й захищайтеся.

— А зброя їх не бере?

— Нічого, крім магії, їх не бере. Думаю, діють тільки цей вогонь і громовий ліхтар.

— З-зрозумів. Зробимо, як ти кажеш.

Добре, що вони виявилися поступливішими, ніж я думав.

Хоча, побачивши такий бій на власні очі, будь-хто стане поступливим.

— Сіоне! Ти цілий?!

— Хух-хух, я… помру. Зараз помру.

— Бу-е! Мене зараз знудить! Зараз знудить!

Схоже, Рафіна та інші теж прибули.

У їхніх руках немає Громових ліхтарів.

Ймовірно, передали їх вартовим на шляху.

Думаю, вони знали, що я володію магією і поруч зі мною їм нічого не загрожує.

Хоча чи подумала про це Рафіна — не знаю.

— А рейфи?! Ти їх здолав?!

— Так. П'ятьох. Але, схоже, їде ще багато.

— Скільки їх?

Я вдивляюся вперед і рахую рейфів.

Ближче — понад десяток.

Гм? І здалеку теж летять.

…Їх дедалі більше.

— Десяток? Чи двадцять? Ні, не може ж бути аж тридцять?

— ... Їх близько сотні.

Г'юї, Дейв і брамники роззявили роти.

— Що ти сказав?

— Сотня. А може й більше.

Світло рейфів застеляє все довкола.

Я не показую, що мені тривожно.

Бо я розумів.

Лише я можу перемогти рейфів, і без мене збитки будуть величезними.

Це не надмірна самовпевненість.

Слова сестри були правдою.

Є люди, яких не врятувати без мене.

І під час нападу ґоблінів, і при лікуванні хворих на хворобу лінощів, і під час цього нападу рейфів.

Усе вдається лише тому, що я є.

Це випадковість? Чи неминучість?

Невже я переродився, щоб створити магію й рятувати людей?

Хай який у цьому задум, хай навіть це випадковість — неважливо.

Я вирішив битися.

Тоді немає потреби сумніватися чи боятися.

Навіть Рафіна впала у відчай.

А я обернувся до них і сказав.

— Не бійтеся. Я з цим упораюся.

Сказав упевнено, ніби інакше й бути не може.

Хай вважають це зухвалістю.

Аби лише мої тверді слова розвіяли їхню тривогу.

Побачивши, як я всміхаюся, усі трохи заспокоїлися.

Я хоч і дитина, але тут, здається, на це вже ніхто не зважає.

Це був добрий знак.

— Я піду першим і битимуся. А ви тримайте смолоскипи із синім полум'ям і стежте довкола!

— І хтось нехай покличе підкріплення! Оборонний загін патрулює місто, тож повідомте їм!

— Я с-сповіщу! І зміну приведу, тож тримайтеся!

Один із брамників зголосився.

Ми четверо вже виснажені від дороги сюди, тож він підійде краще.

Я погодився, і брамник зі смолоскипом у руці побіг у місто.

— Будь ласка! А ми захищаймо браму!

— Зрозуміла! Покладайся на мене, Сіоне!

— Я ще покажу! Я теж можу, якщо захочу!

— Аби тільки не бігати — на все згоден.

Кожен із власними думками — так почалася оборона головної брами Істрії.

Інші не знають.

Того, що бачу я.

Я сказав, що рейфів сотня.

Але насправді їх було більше.

І ставало дедалі більше.

Ніби настав кінець світу.

Якщо я їх не переможу, місто може загинути.

І полум'ям Флера багато не зробиш.

Та навіть побачивши цю безнадійну картину, я зовсім не збирався здаватися.

Захистити всіх.

Тата, маму, сестру.

Усіх, кого я зустрів, хто мені допомагав, кого я знаю.

Я тут, щоб допомогти всім.

Я не падаю духом.

Я вп’явся поглядом уперед.

— Не недооцінюйте того, хто вже раз помер.

Я вже раз пережив смерть і знаю цей страх.

Тому щось я витримати не можу, а щось — можу.

Страх смерті — це дрібниця.

Я боюся іншого: нічого не зробити й утратити те, що дороге.

Я знаю, як страшно померти, нічого не зробивши.

Тому я борюся.

Не втечу.

Не здамся.

Я впертий.

Монстри наближаються.

Я зібрав магічну силу в руках.

— Уперед!

Я крикнув, і всі відгукнулися.

Вони взяли смолоскипи.

Я відштовхнувся від землі.

Я йшов на смертельну битву легким кроком, сповнений запалу.