Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
63. І ми побігли
Герцог Балф діяв швидко.
За якихось десять хвилин після мого повідомлення на тренувальному майданчику, що прилягав до герцогського маєтку, зібрався оборонний загін.
Біля величезної казарми розташований тренувальний майданчик.
Зазвичай там солдати наполегливо тренуються, і щодня лунають їхні вигуки.
Я теж пішов на цей майданчик.
Населення Істрії становить приблизно п’ятдесят тисяч.
Кількість істрійських солдатів, здається, близько п’яти-шести тисяч.
Їх досить багато, але фактично в місті перебуває лише половина.
Адже неможливо тримати всіх солдатів у місті постійно.
Причин тому кілька.
Наприклад, відпустки солдатів.
Довгу відпустку отримати важко, але все ж надають можливість повернутися додому.
Через ротацію кількість солдатів у місті завжди зменшується на кілька сотень.
А найбільша причина — експедиції для винищення монстрів і допомоги сусіднім селам.
Навколо Істрії є кілька маленьких сіл, і в королівстві Рістія, окрім столиці Санострії, Істрія — найбільше місто.
Усі інші поселення надто малі, щоб називатися містами, і налічують лише кілька тисяч жителів.
Тому з Істрії часто відправляють багато солдатів у навколишні регіони.
Особливо тепер, коли монстрів побільшало й загони винищення доводиться посилювати.
Через це кількість солдатів у самій Істрії зменшилася.
Тобто зараз оборона міста послаблена.
Зазвичай для оборони міста виділяють якомога більше солдатів.
Це потрібно, щоб стежити за можливим вторгненням інших країн чи організацій, а також підтримувати порядок у місті.
Але ситуація у цьому світі стабільна.
Останнім часом кількість монстрів зростає, і всі країни змушені реагувати на це — це також одна з причин.
Хтось із правителів, може, щось і замишляє, але спершу треба дати лад у себе.
Бо якщо під час вторгнення в іншу країну монстри вдарять у спину, то все буде марно.
З цих причин зараз в Істрії перебуває лише близько трьох тисяч солдатів.
З них півтори тисячі вже розставлені як вартові.
Тобто з решти півтори тисячі одразу до оборонного бою можуть долучитися лише тисяча двісті-триста.
Оце і є чисельність оборонного загону.
До речі, це лише кількість бойових солдатів; тих, хто вважається солдатами, але не може битися, не враховують.
Оборонний загін — це назва підрозділу, який формують у разі потреби, здається.
У мирний час люди, які виконують різні обов’язки, об’єднуються для оборони.
У мирний час приватні війська, надані герцогу Балфу, розставлені по різних місцях.
Приватні війська — це не солдати, яких найняв сам герцог Балф, а ті, що надані державою; зазвичай герцог може ними командувати, але належать вони до національної армії.
Зазвичай окремим правителям заборонено наймати власних солдатів.
Ймовірно, щоб запобігти заколотам. Звичайно, за потреби можна подати заяву й отримати повністю приватні війська, здається.
Але таке буває рідко. Принаймні зараз у Рістії.
Без наказів із Санострії чи королівського указу герцог Балф в Істрії є верховним головнокомандувачем, тому солдати не можуть не підкоритися.
Навіть якщо в них є невдоволення, за самостійні дії їх покарають.
Але це водночас означає: «хто виконує бодай мінімум наказів, того не покарають».
І тепер я бачив, що це означає на ділі.
Завдяки швидкій реакції герцога Балфа оборонний загін зібрався.
Однак це не означає, що солдати діють як слід.
Навіть якщо швидко роздавати накази, передавати інформацію та видавати вказівки, це не має сенсу, якщо сторона, яка їх отримує, не діє активно.
На тренувальному майданчику солдати зібралися. Ймовірно, зараз усі, хто міг зібратися.
Але тільки й того, що зібралися.
Лави зовсім не вишикувані, і на перший погляд це виглядало так, ніби натовп людей у обладунках просто зібрався подивитися на щось.
Про якусь злагодженість тут і мови немає.
— 3-й лицарський орден імператорської гвардії! Збирайтеся сюди!
— Ви там, не плентайтеся! Шикуйтеся!
Люди, схожі на командирів, кричать гнівно.
Однак рухи солдатів були повільними.
Для тренованих солдатів це було жалюгідно.
Розхлябаність.
Мабуть, звикли.
У місті Істрія бувають дрібні суперечки, але великі події трапляються рідко.
Немає вторгнень з інших країн, і через велику кількість монстрів розбійники та грабіжники також порівняно зменшилися.
Тому в основному ворогами людей є майже лише монстри.
Місто не атакують, бо немає монстрів, які нападають на місто, де багато людей.
Тому, мабуть, і розслабилися?
Якщо так, то й з рейфами все зрозуміло.
Вони, мабуть, не відчувають це як свою справу.
Для них це не по-справжньому.
Це подія, яка з часом мине.
Людям у мирному отупінні не збагнути жаху війни.
І найгірше, що солдати, які обороняють місто, в Істрії, мабуть, найгірші.
У них немає нагальності, бо вони не воюють з монстрами і не мають нагоди воювати.
Хто бував у загоні винищення чи в експедиційному загоні, той, певно, інший.
Схоже, таких людей мало.
Дехто вишикувався й мовчки чекає, але більшість бурчить або клює носом.
І це попри те, що наказ дав сам герцог. Та ще й попри те, що їм сказали про явну небезпеку.
— Та ну, чого це посеред ночі...
— Якийсь невидимий монстр? Кажуть, з'явився... фуу, сонно...
— Той, про якого чутки були рік тому? Це ж просто чутки.
— Знову герцог Балф бавиться.
— Кажуть, звелів зібрати громові ліхтарі. З тих же ніякого толку.
— Лампи вистачить. Лампи... дощ не йде, і смолоскип підійде.
— Хочу швидше додому.
Тривога шириться.
Не можу не думати, чи зможуть такі люди відбити раптовий напад рейфів.
Але без них, мабуть, рейфів не вигнати.
Хай там як, треба поговорити з командиром загону Рондом.
Я, відчуваючи погляди солдатів, оглядаюся навколо.
Ну, дитина сама в такому місці — це, звісно, підозріло.
Проте ніхто не звернувся.
Складається враження, що вони не знають обставин і просто не хочуть мороки.
Їх розбудили серед ночі, тож, мабуть, не хочуть вплутуватися в зайві неприємності.
Той чоловік стояв перед загоном.
Обладунки на ньому чомусь пишні, а обличчя нічим не примітне.
Він кривить обличчя і дивиться на бійців загону.
Гримнув би на них, чи що.
Уявляється постать вчителя фізкультури, який сердиться на учнів, що зібралися на майданчику.
Чому вчителі фізкультури такі пихаті?
Може, бути пихатим теж важливо.
Діти швидко сідають на голову.
Хоча, дивлячись на це, правильніше сказати — не лише діти, а люди взагалі.
Учитель фізкультури й командир злилися в моїй уяві, але я швидко повернувся до дійсності.
— Вибачте, будь ласка. Я Сіон Орнстайн.
— Герцог Балф велів мені приєднатися до загону.
Звертаюся до чоловіка, що, мабуть, і є командир загону Ронд.
Його надмірно розкішні обладунки, що відбивали місячне світло, привертали увагу.
Коли він ворушиться, метал неприємно скреготить.
Мені стало трохи гидко, але я й оком не змигнув.
— …Той хлопчисько, що досліджує хворобу лінощів?
Схоже, він знає про мене.
У медичній спільноті мене, кажуть, знають, але що мене знає командир Ронд — несподівано.
Хоча, це ж я порадив, щоб солдати носили громові ліхтарі, тож нічого дивного.
Для нього я цілком можу бути «синком аристократа, через якого стало більше мороки».
Моя здогадка виявилася не зовсім хибною, бо командир явно скривився.
— Знову наробив зайвого. Через тебе солдатів даремно зібрали.
— Заради неіснуючого «невидимого монстра».
Якщо його не видно, то як знати, що його не існує, — подумав я.
Але скажу так — наживу ворога, тож мовчу.
Не треба даремно сперечатися.
Я мовчки чекав наступних слів.
— …………Іди до 75-го лицарського ордену імператорської гвардії. Це крайній загін.
Я смикнув бровою.
75-й лицарський орден імператорської гвардії.
Це назва загону, до якого належить Рафіна.
І як я вже багато разів чув, цей загін займається господарськими справами.
Номінально вони належать до бойового підрозділу, але, схоже, тренувань у них немає.
Б'ються вони навіть менше за інші загони.
Рафіна завдяки самостійним тренуванням досягла значної майстерності, але вона особлива.
Заперечувати немає сенсу, чи не так?
— Слухаюся.
Не зважаючи на зневажливий погляд Ронда, я розвертаюся.
На краю загону кілька людей чомусь стояли трохи осторонь, вишикувавшись у ряд.
— Сіоне! Чому ти тут!?
Рафіна махає мені рукою.
Вона махала так радісно й завзято.
Схоже на те, як собака виляє хвостом перед господарем, і я ледь не засміявся.
Рафіна здивовано стрепенулася, швидко опустила руку й виправила вираз обличчя.
— Рафіно. Командир загону Ронд сказав, щоб я йшов до 75-го лицарського ордену імператорської гвардії.
— Що?! І тебе?! Але ж ти не військовий!
— Бо рейфи вразливі лише до магії. Я запропонував свою допомогу.
— До того ж… сама бачиш, що тут робиться.
Я лише показую поглядом на інших солдатів.
Рафіна скривилася.
— Крім загонів винищення, тут усі такі.
— Сам по собі цей терміновий збір уже рідкість, але все одно, схоже, вони досі розслаблені.
— Причину я теж розумію.
— Бо ніхто не вірить у невидимих монстрів, чи не так?
Рафіна киває.
— Так. Мабуть, причина в тому, що якось уже вжили заходів із громовими ліхтарями, а нічого не сталося.
— Люди, раз переконаються в чомусь, не так легко змінюють думку. Вірять у те, у що хочуть вірити.
— Для них нормально вважати, що рейфів не існує, і, мабуть, їхнє справжнє бажання — швидше заснути.
Я й так це передбачав, але від Рафіни це прозвучало особливо гнітюче.
Можливо, ситуація гірша, ніж я думав.
Але якщо я голосно торочитиму про небезпеку, на мене тільки скоса дивитимуться, а то й гірше зроблю.
Оскільки є наказ герцога Балфа, вони мають принаймні вжити мінімальних заходів.
У будь-якому разі, треба зрозуміти поточну ситуацію.
— А інші члени загону?
— Є. Он там.
Двоє солдатів стояли спиною до нас.
Коли вони обернулися, я побачив їхні обличчя.
— О? Ти той, що недавно...
— Хлопчик, що отак підстрибнув!
Це двоє патрульних, яких ми зустріли дорогою.
Високий худий чоловік і низький повний чоловік.
— Я Г'юї. Дякую, що врятував!
— Я Дейв. Усі звуть мене Товстуном, але я радий, коли звуть Дейвом.
— Завдяки тобі ми врятувалися! Дякую!
— Я Сіон... Радий познайомитися.
— Але чому дитина?
— Ми бачили, як ти здолав того монстра, тож ти, мабуть, сильний, але…
— Мене попросив герцог Балф. Цього разу я з вами.
— Рейфів — тих невидимих монстрів — звичайною зброєю не взяти, тож я подумав, що мені краще бути тут.
— Рейф, кажеш? Ти його торкнувся — і він згинув. Є якийсь секрет?
— Ну, це згодом...
— Хай там як, тепер доводиться вірити.
— Невидимі монстри справді існують.
Вони двоє бачили рейфа.
Тож якщо вони доповіли, інші солдати, може, й повірять?
— Е-е, ви доповіли про рейфа?
— Доповіли. Але нам не повірили.
— Нас, 75-й лицарський орден імператорської гвардії, зневажають.
— Кажуть навіть, що лицарських орденів лише сімдесят чотири…
— Бо ми різнороби.
Обидва скривилися, ніби гірку пігулку проковтнули.
Я дещо чув і раніше, але 75-й орден, схоже, справді в немилості.
Але щоб так нехтувати доповідями підлеглих…
Вони ж кажуть те саме, що й герцог Балф.
Не лише не вірять, а й не розслідують, не остерігаються.
Командир, може, й не мусить одразу вірити кожному слову, але це вже занадто.
На цей оборонний загін, схоже, сподіватися не варто.
Принаймні на цьому етапі.
— Ем, а інші члени загону?
— Нікого. Спочатку було десятеро, а тепер тільки ми троє.
— А нещодавно! Мене! Саме мене! Підвищили до командира!
— Га-ха-ха! Ну як, Сіоне? Здорово ж? Хвали мене, хвали!
Рафіна гордо сміялася, а в Г'юї й Дейва обличчя аж пересмикнуло.
Г'юї шепоче мені на вухо.
— Решта семеро пішли зі служби. Здебільшого — бо в такому загоні служити не схотіли.
— Командир зліг із виразкою й теж пішов. Ми з Дейвом командувати не схотіли, тож Рафіна сама зголосилася.
— Вона така щаслива, тож краще їй не кажи.
Нам трьом стало якось ніяково, і ми поблажливо подивилися на Рафіну.
Аж тут.
— Тихо! Зараз кожен загін отримає наказ!
Ронд гаркнув хрипким голосом.
Загалом стихло, але дехто ще шепотівся.
Ну чисто школярі.
— З першого по п'ятнадцятий лицарський орден імператорської гвардії — весь східний район. З шістнадцятого по тридцятий — центральний, з тридцять першого по сорок п'ятий — західний, з сорок шостого по п'ятдесятий — східний мур, з п'ятдесят першого по п'ятдесят п'ятий — північний мур, з п'ятдесят шостого по шістдесятий — західний мур, з шістдесят першого по шістдесят п'ятий — південний мур.
— З шістдесят шостого по сімдесят четвертий — отримайте на складах громові ліхтарі й роздайте загонам.
— Загони з громовими ліхтарями — на свої позиції, патрулювати; побачите ціль — негайно знищуйте.
— Усе. Рухайтеся швидко. Якщо за дві години нічого не станеться, розходимося!
Чулися зітхання, але останні слова їх, здається, трохи розворушили.
Мабуть, важило те, що не до ранку.
Поки загони неквапом рушали, Рафіна підбігла до Ронда.
— Командире Ронде! Куди прямувати нам, 75-му лицарському ордену імператорської гвардії?!
Ронд роздратовано зиркнув на Рафіну.
Але Рафіна, не зважаючи на це, впевнено всміхалася.
Ця дівчина справді має залізні нерви.
Це я хвалю, щиро.
— Робіть що хочете. Можете хоч додому йти спати.
— Ні! У такій ситуації ми не можемо відпочивати!
— Не шкодуючи сил, зробимо все, щоб упоратися!
Рафіна чітко віддала честь, а Ронд цмокнув язиком і пішов геть.
Невже він сказав це, щоб ми порушили наказ?
Якби ми повірили Ронду й пішли додому, це вважали б порушенням наказу й нехтуванням обов'язками — і нас, певно, вигнали б.
Скажемо, що так велів Ронд, — він нізащо не підтвердить, і нам ніхто не повірить.
Хоча Рафіна, мабуть, і не помітила.
— Гаразд! Тоді рушаймо! Ви троє!
— Е-е, командире. Рушити — то куди?
— Учотирьох ми мало що зробимо. Підемо комусь допомагати — тільки заважатимемо.
— Гм, і справді! Що ж робити?!
Рафіна задумливо схилила голову, ніби справді не знала.
Отже, нічого вона не продумала.
Ох, схоже, доведеться мені щось вигадати.
А відповідь у мене вже є — краще й не придумаєш.
Я з розумним виглядом сказав їм трьом.
— Отже, біжімо!
Рафіна схилила голову, а двоє інших дивилися так, ніби думали: «Що він верзе?»
— Бігти? Куди ти збираєшся?
— Поясню на бігу. Ви ж тренуєтеся як лицарі, тож маєте витривалість?
— Тож рушаємо! Часу немає!
— Он як! Гаразд! Зрозуміла! Тоді, хлопці, вперед!
— Га? Т-так?! Справді біжимо?!
— З-зрозумів! Бігати я не мастак, але постараюся!
І ми побігли.