Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

62. Настає Багряна ніч

Кілька днів потому, вночі.

У кімнаті сестри я доглядав за нею.

Сьогодні замість мами я мав доглядати за нею вночі.

Місячна ніч.

Місячне світло осявало профіль сестри.

Хоч сестра й не рухається, її тіло росте.

За понад рік вона дуже схудла.

Не до хворобливої худорби.

Але здоровою, як колись, вона вже не виглядала.

Навіть якби лікування вдалося, вона ще довго не зможе нормально рухатися.

Я погладив щоку сестри.

Вона була холодною.

Я вже передавав сестрі магічну силу.

Тоді я віддав усю магічну силу, та реакція майже не з’явилася.

Однак тепло тіла трохи лишилося.

Порівняно з легкими хворими реакція була слабшою, проте магічна сила справді вплинула на тіло сестри.

Магічної сили все одно катастрофічно бракує.

Якби її було значно більше, дослідження б просунулися.

Проблема в способі.

Треба щось придумати.

— Все гаразд. Я не здаюся.

Дивлячись на спляче обличчя сестри, я прошепотів.

Хочу, щоб сестра швидше знову стала такою, як була, — здоровою.

З цією думкою я мимохідь глянув у вікно, на небо.

Небо, де виблискують зорі.

У темному нічному небі щось змінилося.

— …Що це?

Колір, що народився в чорноті.

Червоний.

Темне, застояне небо почало зловісно світитися.

Червоно. Багряно, яскраво-червоно.

Завіса світла повзла небом.

Багряна ніч.

Без сумніву.

Це те саме, що я бачив тієї ночі.

Неможливо.

Воно не з’являлося понад рік.

Чому саме тепер?

Я силоміць упорядкував розгублені думки й підвівся.

Залишатися тут небезпечно.

Солдати, люди без Громових ліхтарів,

Я взяв один Громовий ліхтар, що стояв на полиці, і поставив його біля сестри.

— Я скоро, сестро.

Я взяв другий Громовий ліхтар і вийшов з кімнати, щоб розбудити маму, яка спала в сусідній кімнаті.

Я постукав у двері маминої кімнати, і вони одразу відчинилися.

— Щ-що сталося?

— Мамо. Вибач, подбай про сестру!

Я кинув це і одразу побіг.

— Сіоне, куди ти?!

— Небо червоне! Треба повідомити герцога Балфа!

— Мамо, не виходь надвір і залиш Громовий ліхтар увімкненим!

Я вискочив надвір.

Цього неба ніхто не бачить.

Його можуть побачити лише люди з магічною силою.

Якщо я не повідомлю, ніхто не помітить.

Аж поки на них не нападе невидимий монстр — рейф.

Сьогодні тато в селі.

Мені треба йти.

Я побіг до маєтку герцога Балфа.

Навіть якщо небо червоне, воно нічого не освітлює.

Це світло, як і магічна сила, лише заявляє про себе, а нічого не освітлює.

Я біг.

З Громовим ліхтарем у руці я відштовхувався від землі.

Треба якнайшвидше повідомити про цю ситуацію.

Інакше хтось постраждає.

Через пізню ніч на вулицях майже нікого немає.

У тиші лунають лише мої кроки.

Вдалині блиснув вогник.

Це...

Придивившись, я зрозумів, що це патрульні.

Двоє солдатів в обладунках ішли мені назустріч.

Один був худорлявим і високим, інший — низьким і товстим.

У них були не Громові ліхтарі, а лампи.

Слабкі, щоб розігнати темряву.

Може, мене й окликнуть, але мені не до того.

Не зважаю — і бігом до герцога.

Але цю думку довелося негайно виправити.

Те, що я побачив за їхньою спиною.

Я прискорився.

Нахилившись вперед, я зібрав магічну силу під ногами.

Як у послідовній магії, з кожним стрибком застосовую Джамп.

З кожним кроком швидкість зростала.

Усе довкола миготить.

Я перевершив людську швидкість, і відстань одного кроку перевищувала три метри.

Щоб тіло не відкидало назад, я нахилився вперед.

Тепер я їх добре бачу.

Патрульні теж помітили мене й явно здивувалися.

Але я, не зважаючи, крикнув.

— Позаду!

Почувши це, один з патрульних одразу обернувся назад.

Але нічого не помітив і знову обернувся до мене.

Чорт!

А він там!

Прямо там, рейф!

Так і є, вони його не бачать.

У них немає магічної сили.

І громового ліхтаря в них немає.

Для рейфа це ідеальна здобич.

— Стійте! Що ви робите посеред ночі!

Здається, мій крик викликав у них недовіру.

Але відповідати мені ніколи.

Я — просто перед солдатами.

А рейф — просто за ними.

Встигну?!

Я вибухнув під ногами більшою порцією магічної сили й застосував Джамп.

І сам трохи здивувався.

Водночас від солдатів теж пролунали голоси.

— Уо!?

— Що таке!?

Я й сам почувався так само.

Я «перестрибнув через солдатів».

Джамп — це магія лише для переміщення вперед, назад і вбік.

Здебільшого — щоб ухилятися, і вгору нею можна підскочити хіба що метри на два.

Досі це було межею, але тепер я «стрибнув майже на п'ять метрів».

Га?

Е?

Чому?

Дивуючись власній силі, я все ж не випускаю рейфа з поля зору.

— Кяаааааа!

Вереску монстра солдати теж не чують.

Кігті примари тягнуться до мене.

Я планерую назустріч рейфу.

Зосереджую магічну силу.

Тепер я можу повторювати магію щосекунди, тож проміжки малі.

Послідовна магія.

В обох руках зібралася густа магічна сила.

Стан зібраної магії.

В повітрі неможливо змінити напрямок.

Рейф — чи знає він це, чи ні — простягає руку просто до мене.

Зібравши решту магічної сили під ногами, я трохи прискорююся, одночасно змінюючи кут падіння.

Пряма лінія раптом зламалася.

Ухилившись від удару рейфа, я торкнувся рукою його голови.

— Ґяааа, аааа!

Очищення.

Рейф корчився й намагався вирватися, але сил у нього вже не було.

— Що, що це за чудовисько!?

— І-ік?! К-коли він тут узявся?!

Чи то через світло громового ліхтаря, але обидва, здається, бачили рейфа.

А може, через те, що я його очистив.

Тіло рейфа обвуглилося, розпалося і розвіялося.

Коли я приземлився, громовий ліхтар не витримав удару й розбився.

Дивно вже, що за такого рівня розвитку тут уміють робити скло, але воно тут досить крихке.

Прозорість невисока, і обсяги виробництва невеликі.

Хоча останнім часом воно стало досить поширеним.

Хай там як, розбився — то розбився.

Цього разу, щоправда, зламалося не лише скло, тож і полагодити не вийде.

— Г-гей, ти. Ти бачив, що це було?

— Так. Це той невидимий монстр, рейф, про якого ходили чутки рік тому.

— Можливо, вони проникли й в інші частини міста. Попередьте інших.

— З Громовим ліхтарем ви зможете бачити їх і не підпускати близько!

— Але атаки на кшталт мечів не діють, тож будьте обережні!

— А мені треба до герцога Балфа з доповіддю!

Вимовивши все це одним подихом, я кинувся бігти.

— Г-гей! В-візьми!

Озирнувся — високий худий солдат простягав мені лампу.

Справді, крім громового ліхтаря, світла в мене не було.

Можна, звісно, весь час світити Флером, але магічну силу краще берегти.

Отримавши лампу, я побіг.

— Дякую! Я побіг!

— Б-бережи себе!

Мені гукнули вслід, і я на бігу махнув рукою.

Звідусіль відчувається магічна сила.

Кепсько.

Рейфи проникли в місто.

Отже, вони таки існують.

Це монстри, що з'являються в Багряну ніч.

За рік про це забули.

І я теж думав, що такого більше не станеться.

Я був наївний.

Я так поринув у хворобу лінощів, що забув про рейфів.

Хіба що подбав, щоб громові ліхтарі робили й складали про запас.

І тільки.

Хай там як, треба поспішати.

Відштовхуючись Джампом, я з кожним кроком набираю швидкість.

Рейфів я бачив уже кілька разів, але якщо зупинятися на кожного, доповідь запізниться.

Я вагався, але вирішив, що спершу треба доповісти герцогові Балфу, і біг далі.

За кілька хвилин я був біля маєтку герцога Балфа.

Там стояли двоє вартових, і коли я хотів заговорити, на мене наставили списи.

— Стій там! Хто такий!

— Сіон Орнстайн! Маю термінове повідомлення для герцога Балфа!

— Настала Багряна ніч! Передайте йому!

— Багряна ніч? Що ти несеш! До того ж це нечемно — приходити опівночі! Приходь завтра!

Якби я був дорослим і в обладунках, може, поставилися б інакше.

Але я дитина.

Словам дитини, що прийшла в таку ніч, ніхто не повірить.

Та іншого способу в мене немає.

— Часу немає! Негайно доповідайте!

На жаль, вартові мене не знають.

Схоже, вони новачки й діють суто за статутом.

До того ж як довіряти тому, хто приходить серед ночі.

Але в мене немає часу на суперечки.

Здається, вартові не збираються мене пропускати.

Навпаки, їхні очі казали: зробиш хоч щось підозріле — вб’ємо.

Я відвернувся від них і відійшов від воріт.

Ззаду відчувся полегшений подих.

Та я раптом зупинився й одразу ж обернувся.

— Не зупинишся — навіть дитину не пощадимо!

Його голос тремтів.

Він явно боявся, та я не зупинився.

Прискорившись, я стрибнув.

Я злетів, щоб перестрибнути головну браму заввишки майже п'ять метрів.

Але висоти, здається, забракло, і я зачепив ногою верх брами.

— Ой!

Скрикнувши, я впав.

Перед тим, як торкнутися землі, я зібрав Блоу під ногами, щоб поглинути удар — але не зміг, і моє тіло відкинуло в зовсім інший бік.

Прокотившись п'ять-шість разів, я нарешті сповільнився.

— Б-боляче…… гх!

Увесь у бруді, я все ж зумів підвестися.

Здається, я таки потрапив у сад.

Біля головної брами вартові все ще стояли з роззявленими ротами й дивилися на мене.

Не звертаючи на них уваги, я постукав у двері маєтку герцога.

— Герцоге Балфе! Мені треба поговорити! Багряна ніч —

Не встиг я закінчити, як двері відчинилися.

На порозі стояв сам герцог Балф.

У руках він тримав свічник і був у піжамі.

— Що за галас! М? Це ж Сіон!? Що сталося!?

— Багряна ніч! Настала Багряна ніч!

— Багряна ніч, кажеш?! Сіоне, розповідай усе!

Він одразу взявся за справу.

Я швидко пояснив усе, що бачив.

— …Я не бачу, а ти, Сіоне, бачиш.

— Хм, але якщо підлеглі підтвердили присутність рейфів, то вони справді тут.

— Справді? Вони й справді прийшли?

— Ох, а я все ще сподівався, що це якась помилка!

— Доведеться діяти…… гей.

— Слухаю!

За спиною герцога Балфа — невідомо, коли він там з'явився, — стояв чоловік в обладунках.

— Накажи посту, вартовим на оборонному мурі й брамникам підготувати громові ліхтарі.

— Накажи зібрати оборонний загін і роздати їм Громові ліхтарі.

— На складі й спеціальному складі є запас Громових ліхтарів. Скористайся ними.

— Ви певні? Ми ж уже вирішили, що загрози немає.

— Гаразд. Якщо що, я візьму відповідальність на себе. Не хочу, але візьму!

— Отже, так і буде — рушай негайно.

— …Слухаю!

Чоловік у обладунках одразу зник.

— А… чи правильно ви вчинили? Ви судили лише за моїми словами.

— Що ти кажеш. Ти довго досліджував хворобу лінощів і досяг результатів.

— Слова щирої людини вже варті довіри. Я повірив тобі, Сіоне, саме тому, що це ти.

— Дякую.

— Сіоне, краще йди додому. Громовий ліхтар же вдома є?

— Так, але, пробачте за зухвалість, можливо, мені краще бути там.

— Бо я думаю, що лише Громовим ліхтарем рейфів не подолати.

— За це я вдячний… але ні, ти й так стільки на себе взяв.

— Не можу більше на тебе покладатися.

— Ні, я допоможу.

— Принаймні сьогодні, оскільки ніхто не вірить в існування рейфів, це особливо небезпечно.

— Якщо переживемо сьогоднішній напад, то в майбутньому зможемо підготувати контрзаходи.

— … Зрозумів. Вибач, Сіоне. Знову на тебе лягає тягар.

— Тоді приєднуйся до оборонного загону, який зараз збирають, і відбивай рейфів.

— В мене є інші справи. Я переговорю з командиром оборонного загону, тож запитай у нього.

— Командира звати Ронд. Особливих прикмет немає, але він помітний, тож упізнаєш.

— Тоді, розраховую на тебе, Сіоне.

— Так!

Він сказав це з виразом жалю на обличчі, але голосом, сповненим гідності.

Я кивнув герцогові Балфу.

Зараз почнеться.

Битва Багряної ночі.