Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
61. Я так хочу
Мені виповнилося дванадцять.
Відчуваючи звичний запах ліків та спирту, я зосередився.
Клініка Альфонса.
Тут я буваю щодня, і подружжя Фал мені вже добре знайоме.
Чоловік, пан Бруно, з часів Багряної ночі хворіє на легку форму хвороби лінощів.
Минуло вже понад рік відтоді, як його привезли до клініки лікаря Альфонса.
Щоразу я проводжу йому магічне лікування.
Його дружина, пані Каміла, як завжди, стояла позаду й спостерігала.
Після того як я деякий час постачав магічну силу, Бруно кілька разів кліпнув і ледь помітно усміхнувся.
Він перевів погляд на мене й у його очах спалахнула іскра волі.
Пальці Бруно торкнулися моєї руки.
Схоже, він хотів щось сказати, та не міг говорити, тож незрозуміло.
Я м’яко стиснув руку Бруно й підвівся.
Мене запаморочило, я втратив рівновагу, та все ж зумів устояти.
Каміла схвильовано кинулася мене підтримати, та я підняв праву руку, зупиняючи її.
— В-все гаразд.
Я глибоко вдихнув і виправив поставу.
Я витратив чимало магічної сили.
Хоч і на відчуття, але обсяг одного викиду магічної сили — дев’яносто.
Якщо повторювати це приблизно сто разів, починає паморочитися в голові, а за кілька наступних разів магічна сила вичерпується.
Отже, мій обсяг магічної сили — приблизно десять тисяч.
Для лікування хвороби лінощів навіть десяти тисяч магічної сили замало, щоби щось змінити.
Щоб підтримувати стан гарного самопочуття, треба постійно постачати магічну силу, та, мабуть, через брак обсягу пацієнт поступово повертається до стану лінощів.
А все ж, можливо, це благотворно впливає на тіло пацієнта, можливо, відбуваються невидимі зміни, а якщо продовжувати, то, можливо, з’явиться нове відкриття — тому я й продовжую постачання магічної сили.
Пані Каміла теж цього хоче, тож я приходжу щодня.
— …В-ви як?! Лікарю Сіоне!
— Не називайте мене лікарем…
— Я ж усього-на-всього дитина.
Каміла приблизно одного віку з мамою.
Коли така жінка називає мене лікарем, мені ніяково.
— Для мене ви лікар. Завдяки вам чоловікові стало краще.
— Я вам і не віддячу… Усі лікарі, крім пана Альфонса, брали величезні гроші, а вилікувати так і не змогли…
— А ви, лікарю Сіоне, лікуєте мого чоловіка від щирого серця. І ще й безплатно…
— Щодня. Жоден лікар не робив для нас стільки.
Каміла плакала.
Дивлячись на неї, я відчував власну безсилість.
Моє лікування має переважно експериментальний характер, а головна моя мета — вилікувати сестру.
Як же я можу брати за це гроші?
— Та вилікувати я все одно не зміг. Мені бракує вміння. Вибачте…
— Що ви! Ви робите для нас стільки добра! Чоловік, певне, теж вам вдячний.
— Навіть якщо не вилікується, це не зміниться!
Хоч щодня приходити, хоч лікувати, хоч бути щирим — якщо не вилікувати, то все без сенсу.
Я можу лише скривитися від почуття провини.
— Лікарю, не переймайтеся. Ви вже… ви вже стільки зробили.
— Ми з чоловіком уже задоволені. Те, що ви зробили для нас, врятувало наші серця.
Якщо не можеш допомогти — то немає сенсу.
Я не лікар, але за цей понад рік дізнався, як важко і страшно рятувати когось.
Це непросто.
Спочатку я хотів врятувати сестру.
Але, спілкуючись з різними людьми, я також забажав врятувати всіх.
А я досі нічого не можу.
Я вклонився і вийшов з палати, прямуючи до входу в клініку.
— Сіоне
У коридорі мені назустріч трапився Кол.
Він трохи подорослішав за ці майже два роки.
Зріст збільшився, обличчя стало мужнішим.
Йому ж сімнадцять-вісімнадцять, то й зрозуміло.
Білий халат пасував йому краще, ніж колись, і в ньому вже відчувалася лікарська статечність.
— Ти погано виглядаєш. Спиш? Занадто напружуєшся.
— Сплю. І відпочиваю, і їм.
— Просто надто багато використовую магічну силу, тому втомився, але все гаразд.
Це правда. Я не заганяю себе в кут і мене ніхто не заганяє.
Але є відчуття тривоги. Бо вже понад п’ятсот днів не можу вилікувати.
Я постійно хочу швидше вилікувати сестру і пацієнтів.
Кількість хворих на хворобу лінощів не дуже зростає, і, на щастя, серед них немає тих, хто різко погіршився.
Але це лише підтримання поточного стану.
Я думаю, що треба щось робити, і обмірковую заходи.
Кол почув мої слова і зітхнув.
— ...Не неси все сам. Ти добре справляєшся.
— Не зважай на інших лікарів і медсестер. Самі нічого не вміють, а гонору повно.
— Ти чого це раптом? Аж моторошно.
— М-моторошно?! Я ж за тебе хвилююся!
Кол незграбний і грубий у словах.
Але, гадаю, це від його прямоти й серйозності.
Він суворий і до себе, і до інших.
Але ще більше — добрий, тому простягає руку слабшим і тим, хто намагається, і підштовхує вперед.
За цей понад рік я вже певною мірою зрозумів Кола.
Хоча можливостей діяти разом, як раніше, майже немає.
— А-ха-ха, дякую. Все гаразд, не хвилюйся.
— …Якщо так огризаєшся, то, мабуть, не брешеш.
— Хай там як, а часом треба й розвіятися. Щодня приходиш на огляди, з головою в хворобі лінощів.
— Слухай. Сьогодні одразу йди додому і відпочивай! І поїж! Зрозумів!?
— Зрозумів. Так і зроблю.
Кол, здавалося, ще не все сказав, але його покликала медсестра, і він зайшов у палату.
Я вийшов із лікарні.
Пройшовши крізь натовп на вулиці, я попрямував до будинку Ґраста.
Я вже дуже довго в нього гостюю.
А він ще й часто провідує сестру — аж ніяково.
Але він сказав: «Можеш залишатися скільки завгодно! Навпаки, так я зможу повернути борг!»
Борг він уже давно повернув, а то й я йому тепер винен.
На вулицях кипить життя.
Рейфів немає, а боротьба з монстрами навколо стабілізувалася.
Волоцюг поменшало, і хворих на хворобу лінощів теж стало менше.
Мирно.
На перший погляд.
У будь-якому світі й суспільстві завжди є люди, які страждають.
Тим, хто щодня живе своїм життям і не може дати ради власним турботам, просто немає коли думати про чужі страждання.
Тому я не збираюся нікого звинувачувати — це природно.
З важкими кроками я йшов далі й нарешті дістався до будинку Ґраста.
Перед дверима стояла знайома постать.
— Виглядаєш погано, Сіоне. Все гаразд?
— …Привіт…
— А, Рафіна, Бріджит.
Рафіна — струнка й гнучка.
Від неї вже починала віяти доросла привабливість.
Обличчя в неї й так було правильним, та ще й фігура гарна, тож вона привертала погляди.
Але в душі — недотепа. Лицарка до кісток.
Натомість Бріджит залишилася такою ж, як і раніше.
Вона, здається, перестала рости.
Комусь таке здалося б завидним, але самій їй це, мабуть, не до вподоби.
З книгою в руці вона, як завжди, стояла з безпристрасним обличчям.
— Щось трапилося?
— Та от, вирішила між справами зазирнути до тебе.
— Насправді я страшенно зайнятий! Але довелося!
— …У 75-му лицарському ордені імператорської гвардії… тільки прибирання та дрібні доручення… тож часу вистачає…
— Навіть надто вистачає… тож вона часто… приходить до Сіона… і під приводом охорони вбиває час…
— Н-н-не кажи такого, Бріджит! Не вигадуй нісенітниць!
Те, як вона заметушилася, найкраще доводило, що Бріджит влучила в ціль.
Ми з Бріджит поблажливо подивилися на неї.
— Гррр! Припиніть так дивитися! Краще слухайте!
— Бріджит, а ти як?! Вчена пані ж має бути зайнятою!?
— …Останнім часом екологія монстрів змінилася, і відомості суперечать одна одній…
— Було клопітно все це систематизувати, але… нарешті є хоч якийсь результат…
— Тож… я прийшла подивитися, як Сіон…
Схоже, обоє прийшли через турботу про мене.
Я всміхнувся й відповів.
— Кол теж казав, але в мене все гаразд.
— А-але ж… Сіоне.
— Ти ж уже майже два роки щодня витрачаєш час на дослідження лікування.
— І все одно, перспективи лікування немає, чи не так?
— …Лікування дивної хвороби… не таке вже й просте…
— Краще не надто виснажуйся…
Я відчуваю їхню турботу.
На серці потеплішало, і я мимоволі всміхнувся.
— Дякую вам обом. Справді, все гаразд.
— Т-так… Ну, добре.
— …Якщо Сіон так каже… ми більше нічого не скажемо…
— Угу, дякую. Хочете, заходьте.
— Гаразд, тоді завітаємо.
— …Угу.
Я ввійшов у дім разом з ними обома.
З колишньої крамниці — до вітальні.
— Ой, Сіоне. Ти вже повернувся?
— Здоров! А ми тут!
— З поверненням, Сіоне!
— Сіоне. З поверненням.
Мене зустріли Марон, Ред, Роуз і мама.
За спиною я відчув, як мої супутниці вклонилися.
Рафіна, Бріджит, Марон, Ред, Роуз і мама вже знайомі.
Хоч і не дуже близько.
Роуз і решта підросли, і це відчувається.
До речі, я теж, здається, виріс сантиметрів на п’ять.
Тепер, мабуть, близько ста сорока п’яти.
Невисокий, але попереду ще період росту, тож ще підросту. Так.
— Ми прийшли провідати Марі й Сіона, але в тебе поганий вигляд.
— Ти справді відпочиваєш?
— Принесли врожай. Там повно вітамінів, їж і набирайся сил!
— Від селян багато гостинців!
Я відчув їхню доброту.
Вони турбуються про нас і намагаються підбадьорити.
Бували й знайомі з гільдії авантюристів, і люди з села приходили провідати.
Вони так само турбувалися про нас у своїх словах і вчинках.
Мені пощастило.
Я щасливий, бо мене оточують добрі люди.
Поки ми розмовляли й сміялися, хтось увійшов через вхідні двері.
Схоже, це були тато й Ґраст.
— О, любий. Ти сьогодні рано.
— Ага, сьогодні вийшов з дому раніше. По дорозі зустрів Ґраста, тож прийшли разом.
— Здоров. Я до вас. Хоча це ж мій дім!
— Не смішно, Ґрасте.
— Т-та цить ти!
Тато й Ґраст зиркали один на одного.
Інші віталися й розмовляли.
У кімнаті було галасливо.
Усі дбали одне про одного.
Як добре було б, якби тут була сестра.
Не міг не думати про це.
Я подивився на всіх і сумно посміхнувся.
Тоді всі погляди звернулися до мене.
— …Сіоне. Може, трохи відпочинеш?
— Гм, я не особливо втомився. Просто магічної сили майже не лишилося.
— Ні, не про сьогодні. Про майбутнє.
— Ми з мамою говорили. Якщо так триватиме, Сіон звалиться раніше, ніж вилікує Марі.
— Сіон ще дитина. Не треба нести все самому, можна й поскаржитися.
— Якщо не можеш — можна й відмовитися. Ти вже достатньо старався.
— Ніхто не засудить. Тож… можеш відпочити.
Слова тата рознеслися по кімнаті.
Усі насупилися, ніби відчували безсилля.
Я знав, що вони турбуються про мене.
І завжди дбали про мене.
— Ти довго старався. Досягав результатів, працював, витрачав час, долав труднощі.
— Досить уже. Ти робив це так довго. Більше не треба…
— Так, Сіоне. Досить. Досить… Не треба старатися.
Тато й мама торкнулися моїх плечей, ніби заспокоюючи.
Я обвів поглядом усіх.
— …Ви всі так думаєте?
Ніхто не сказав нічого.
Але їхні обличчя показували, що вони згодні.
Тато й мама обійняли мене.
Тато — сильно, мама — тепло.
— Мабуть, було важко. Вибач. Ми надто покладалися на Сіона.
— Більше не треба терпіти. Більше не треба все нести на собі самому…!
Його голос тремтів від стримуваних почуттів.
Я, відчуваючи тепло їхніх тіл, обережно відсторонився.
Так і є.
Усі так думали.
Тоді й мені треба сказати.
— Ні, зовсім не важко.
Усі дивилися так, наче не розуміли, про що я.
— Щ-що ти маєш на увазі? Ти все-таки терпиш…
— Сіоне… не треба нас жаліти…
— Зовсім не важко, справді. Абсолютно не важко.
Ну от, так я й думав.
Я якось розумів це.
Але чомусь не міг сказати.
Щоразу, як мені казали «Ти як?», «Відпочинь», «Не перевантажуйся», я відповідав, що все гаразд.
Я нормально відпочиваю і не перевантажуюсь.
Але магічна сила виснажується, іноді від надмірної концентрації втомлюєшся, з'являються темні кола під очима.
Усі, хто бачив це, хвилювалися. Навіть надто сильно турбувалися.
Вони всі добрі люди — от і переймаються.
Через це в усіх склалося враження, що Сіон перевантажується.
Хоча нічого такого й близько немає.
— Звичайно, я хочу швидше вилікувати сестру. Думаю про це щодня.
— Але поспіх результату не дасть, і навіть коли результату немає — поспішати безглуздо.
— Це я розумію, і розумію, що важливо нормально відпочивати.
— Бо якщо я впаду, то тільки більше всіх стурбую.
— А-але ти довгий час постійно досліджуєш і лікуєш.
— Хіба це не велике навантаження?
— Та ні, тату. Сам подумай: я ж стільки років досліджував магію!
— Хоча навіть не знав, чи вона взагалі є, досліджував, знаходив і розвивав?
— Звичайно, невідомо, чи можна вилікувати хворобу лінощів.
— Але це куди менше мороки, ніж створювати магію з нічого.
— Я маю намір продовжувати дослідження все життя. Щоб допомогти сестрі та людям з хворобою лінощів.
— Це ніякий не тягар. «Я так хочу».
Це правда.
Є хвилювання. Є нетерпіння.
Але я не терплю і не вважаю це важким.
Ніколи не думав припиняти.
Усі, хто був там, мали здивований вигляд.
Усі були геть розгублені.
— …Так, отже, так і було. Вибач, Сіоне. Ми самі собі все неправильно зрозуміли.
— Вибач, Сіоне. Я сказала зайве.
— Нічого зайвого. Я знаю, що всі турбуються про мене.
— Тому я радий. Я вважаю себе щасливцем. Справді так думаю.
— Але зі мною все гаразд. Я себе не силую.
— Тож не хвилюйтеся. Будьте спокійні. Бо я врятую сестру.
Немає жодних підстав.
Ще немає чіткого шляху до лікування.
Але я зможу. Я вірю, що в мене вийде.
Неможливо врятувати когось, сумніваючись у собі та принижуючи себе.
Мати впевненість і силу волі, щоб продовжувати йти вперед.
Я знаю: без цього нічого не досягнеш.
Саме тому, що я створив магію, я це розумію.
Я не здамся.
Я не втечу.
І надалі я житиму так.
Усі дивилися на мене. У їхніх поглядах проглядали різні емоції.
Усього я не розібрав, але, здається, найбільше в них було подиву.
Тим часом тато й мама знову обняли мене.
— Ти син, на якого ми не заслуговуємо.
— Дякуємо, що ти в нас є, Сіоне…
— Ну що ви. Скажете це, коли я всіх вилікую.
Я, криво посміхаючись, погладив їх по спинах.