Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

55. Не квапся

Перед вечором я повернувся до будинку Ґраста.

Зазвичай чулося, як б’ють залізо в кузні, пахло вугіллям і обгорілим деревом, але тепер...

Там панувала лише тиша й нерухоме повітря.

На першому поверсі нікого не було, і навіть коли я зайшов, ніхто не привітав мене.

Ґраст переїжджає до іншої крамниці.

Час від часу він заходить подивитися, як ми з сестрою, а іноді й доглядає за сестрою.

Хоч у Ґраста теж є своє життя, я вдячний.

Я піднявся на другий поверх і зайшов у кімнату.

— О, з поверненням, Сіоне.

Мама доглядала за сестрою, яка лежала в ліжку.

Здавалося, вона весь час сиділа на стільці поруч.

У неї справді був вигляд утоми: посмішка без сил, а під очима — синці.

Поки нас із татом не було, вона весь час доглядала сестру.

Не дивно, і її втому я розумію.

Тато — володар земель. Він мусить опікуватися підданими й не може довго бути відсутнім.

Тому раз на два-три дні він приїжджає сюди, а потім знову повертається в село.

Найбільша проблема — це рейфи, нічні монстри, що почали з’являтися після дня, коли з’явилася червона завіса світла.

А останнім часом монстри стали активнішими й їхня кількість зросла.

Тому присутність тата, який може битися й швидко давати накази, дуже важлива.

В Істрії порівняно безпечно, але в селі треба самим дбати про захист, інакше буде небезпечно.

Ніяких вартових там немає, а в тата як місцевого володаря немає й власного війська.

Що б не сталося, зазвичай село вирішує все само, а якщо проблема завелика — доводиться просити допомоги в герцога Балфа, володаря Істрії.

Це самоврядна округа, і без тата селяни занепокоєні: якщо з’являться монстри, хтось може загинути.

Спочатку тато, передбачаючи таке, заохочував селян до самостійності, давав різні доручення, роботу й створював умови для праці.

Але це не означає, що без тата все йтиме само.

Якби ми з мамою й сестрою тимчасово переїхали до Істрії, селянам було б важко.

Через це тато, хоч і турбується про нас, повертається в село й опікується селянами та своїми обов’язками володаря.

А раз на кілька днів, витрачаючи кілька годин, приїжджає до Істрії, а потім знову поспішає назад до роботи.

Думаю, це важко.

Мама теж.

Їй, мабуть, важко, але вона не показує цього й намагається не турбувати мене.

І ось

— Ти не втомився? Якщо важко, можеш відпочити.

каже вона.

Посміхаючись, ніби запевняючи, що з нею все гаразд.

Глянувши на маму й тата, я відчув, як стиснулося серце.

— Ні, я зовсім не втомився. Мамо, ти ж давно не відпочивала?

— Можеш спати. Коли буде час вечері, я розбуджу.

— Але...

— Я вночі добре виспався, а між справами ще й відпочивав. Усе гаразд. Спи.

— …Зрозуміла. Вибач, Сіоне.

— Не вибачайся. Ніхто не винен.

— Так, ніхто не винен. Нічия це не провина.

Мама швидко поглянула на сестру і сумно примружила очі.

Але це тривало лише мить, і мама одразу посміхнулася.

— Тоді прошу. Я її щойно перевернула, тож якийсь час усе буде гаразд.

— Я її вже погодувала… й обтерла, тож години за дві переверни її.

— І я спатиму в сусідній кімнаті, тож якщо щось — буди.

— Добре, знаю. Відпочивай спокійно.

Мама тримала посмішку, але згодом її обличчя спотворилося.

Сумно, ніби ось-ось заплаче.

Потім мама обняла мене.

— Вибач, вибач мені... Сіоне. Я тільки тебе обтяжую.

— Ти ще дитина, а я так на тебе спираюся, вибач.

— Хотіла б, щоб ти жив вільніше... але таке.

Мамине тіло трохи тремтіло.

Як це — бути батьком, я не знаю.

Але розумію почуття дорослих.

Покладатися на дітей. Обтяжувати дітей. Те, що діти стають нещасними.

Нормальні дорослі цього не люблять.

Їм шкода дитину, вони почуваються винними.

І я на їхньому місці думав би так само.

Я спокійно поплескав маму по спині.

— Мені зовсім не важко, і я не страждаю. Правда.

— І я не прикидаюся. Просто якщо можу щось зробити — хочу старатися.

— Заради сестри, мами, тата я готовий на все.

— ...Все буде добре. Все вийде. Все гаразд, мамо.

Говорю спокійно і повільно, ніби заспокоюючи дитину.

Можливо, від цього мамі стане ще важче на душі.

Хоч мені й було тривожно, нічого іншого я зробити не міг.

Через кілька секунд мама м'яко відсторонилася, і її обличчя не було в сльозах.

— Дякую, Сіоне...

Мама не принижує себе.

Бо знає, що якщо батьки самопринижуються перед дітьми, то діти ще більше страждають.

Тому мама більше нічого не сказала, торкнулася моєї щоки і вийшла з кімнати.

Мамина спина здавалася меншою, ніж зазвичай.

Тоді я вперше зрозумів, що немає нічого, що так стискає груди, як вигляд ослаблих батьків.

Я сів на стілець і подивився на обличчя сестри.

— Я обов'язково тебе врятую, не хвилюйся, сестро.

Вона не показувала реакції.

Торкаюся руки — вона лише холодна.

Лише ледь-ледь відкриває очі й дивиться в стелю.

У її тілі немає магічної сили.

Я зібрав у руці зовсім трохи магічної сили.

Світло магічної сили торкається руки сестри.

Але жодної реакції не було.

На відміну від пацієнтів із легкою формою хвороби лінощів, у нинішньої сестри немає магічної сили.

Через це, мабуть, і не було магічної реакції.

Чи просто не видно, чи взагалі немає реакції.

Хай там як, дотик магічною силою десь у 10 на сестру, схоже, не діяв.

Потроху, крок за кроком просувати дослідження й лікувати.

Не поспішай.

Не женися за результатом.

Згадай досвід, коли розробляв магію.

Хоч як прагнеш — не роби поспішних висновків.

Хочеш чогось — знай, що коротких шляхів немає.

Я знаю.

Тому просто йду тим самим шляхом.

Силою стримую руки, що почали дрібно тремтіти.

Нічого не лишається, як забути тривогу.

Відкидаю найгірше майбутнє, що раптом спадає на думку, щойно зупиняюся.

Бо інакше я не зможу рухатися вперед.

Ми з мамою повечеряли.

Я дав їй поспати трохи довше, тож вечеря вийшла пізня.

У цьому світі мало джерел світла й немає розваг.

Тож уночі лягають рано.

Раніше я використовував цей час для тренувань магії, але здебільшого тепер просто лягаю спати.

Розпрощавшись із мамою, я перейшов у гостьову кімнату й заліз у ліжко.

Дивлюся у вікно.

Тримаю очі відкритими, доки не стане сонно.

Це стало звичкою за ці п'ять днів.

Нічне небо.

За чотири дні воно жодного разу не почервоніло.

— Дораааааа!

Рафіна з лютим вигуком завдає колючого удару.

Її удари мечем такі швидкі, що їх ледве видно.

Але її меч рухається не для нападу, а щоб ухилятися й відводити удари.

Супротивник — бойовий кобольд.

Різновид кобольда, сильний, як ґоблін-воїн.

Серед дрібних кобольдів це бойовий вид із велетенським тілом.

В обох руках тримає червоні від іржі тесаки.

Слина безладно тече йому з рота, а він шаленіє.

Пропустиш один удар — і смертельної рани не уникнути.

Але Рафіна ухиляється від усіх цих атак.

Справді, те, що вона перестала носити обладунки, підвищило її спритність.

Порівняно з першим днем сьогодні, через три дні, Рафіна вдягнена легше.

Схоже, вона зробила висновки з невдачі, бо відтоді не одягає важкі обладунки.

Натомість, чи виглядає вона як лицар — питання спірне.

Плащ на ній, напевно, той, що видають лицарям.

Тому вигляд у неї охайний.

Але чи вбрання це для бою — тут мимоволі засумніваєшся.

Такий одяг — хоч на урочистості.

І все ж у її витонченому бою не відчувається бруду смертельної сутички.

Напевно, тому що вона не отримала жодного удару.

Можливо, завдяки цьому на її одязі не було жодної плями.

Ворогів залишилося лише двоє.

Бойовий кобольд, з яким б'ється Рафіна.

І бойовий кобольд, з яким «бився» я.

З моїм уже покінчено.

— Ґар-уаа!

Бойовий кобольд верещить від болю й бризкає слиною.

Не зважаючи на це, я пустив магічну силу в руку монстра.

Монстр — ворог, жаліти нема чого, але відчуття, ніби я його мучу, було гидке.

Монстр, схоже, не міг толком рухатися через струм високої напруги.

Бо я влучив у нього Аква-Болтом, щоб він не рухався.

З одного разу не подіяло, тож я влучив тричі «послідовною магією».

Навіть такий великий монстр не зміг цьому протистояти.

Я схопив за руку бойового кобольда, що лежав на землі, і поступово пускав у неї магічну силу.

— 10, 15, 20, 25.

Я вголос називаю обсяг магічної сили, як його відчуваю, а Бріджит записує, як реагує монстр.

Вона добре знається на монстрах, тож має швидко помітити явні аномалії чи зміни.

До того ж, з її знаннями вона може щось помітити.

— 30, 35, 40.

Кобольд верещить, я спокійно називаю числа, Бріджит із серйозним обличчям спостерігає за монстром, а Рафіна з вигуками б'ється з іншим кобольдом.

Сторонньому це могло б здатися дивною ситуацією, але ми всі були цілком серйозні.

До речі, Рафіна досі не здолала свого кобольда, бо навмисно стримується.

Вона дуже сильна й здолала б кобольда навіть швидше за мене.

Але тоді не вийде провести досліди на живих.

Тож вона тягне час для нас.

Я казав не перестаратися, але, схоже, в неї ще багато сил.

— 45, 50.

Рука кобольда змінює колір.

Вона димить і зрештою сіріє, ніби обкурена вогнем.

— Ґґґруа, ґарґууу!

Вереск.

Потім рука кобольда обвуглюється.

Кобольд бачить, як частина його тіла розсипається на порох.

А далі все сталося за мить.

Магічна сила, що дійшла до плеча, з'їдає вже половину тіла кобольда.

Кобольд сконав і впав на землю.

Від нього лишилася половина тіла, що смерділа.

У ніс б'є кривавий сморід нутрощів.

Але ми з Бріджит не звертали на це уваги.

— 50, отже. Звичайним кобольдам і ґоблінам вистачало близько 30, тож потрібний обсяг магічної сили таки залежить від того, наскільки монстр сильний.

— …Так. І якщо магічною силою… торкнутися чи влити її… навіть трохи — шкіра обвуглюється… ніби від опіку…

— Не зовсім ті самі симптоми… але…

— Як казав Сіон… ніби «очищення»…?

— Можливо, реакція на людей відрізняється.

— …Можливо, якби спробувати трохи більше магічної сили на людині… стало б зрозуміло… але…

— Велика ймовірність її поранити, еге ж.

Це не те саме, що з монстрами.

Якщо дати людині багато магічної сили, симптоми не обов'язково будуть ті самі.

А якщо дати близько 20 — і місце дотику роз'їсть магічна сила, і воно згниє й відпаде?

Таке цілком можливо.

Тоді можна подумати: якщо магічна реакція в людей і монстрів різна, то в цьому немає сенсу.

Але як досліди на морських свинках, досліди на якомога ближчих істотах потрібні.

Звісно, щоб лікувати людей, досліди на людях просунули б справу найпевніше.

Але такого робити не можна.

А раз так, треба якомога ретельніше перевірити безпечність.

Магічну реакцію ми викликали в хворого з легкою формою хвороби лінощів, і тоді обсяг магічної сили був 10.

Тобто ми не виходимо за ту кількість, від якої сестрі нічого не сталося.

Колись доведеться випробувати на людях.

Але перед тим треба перевірити все, що тільки можна.

Щоб менше шансів на невдачу й більше — на успіх.

— Поки що лишається тільки набрати якомога більше прикладів, на які можна спертися, мабуть.

— …Тобто… перевірити багато… разів. Хоч я думаю… що буде те саме…

— Треба зробити все, що можна. Хочу позбутися всього, що може піти не так.

Якщо надто довго стукати по кам'яному мосту, перевіряючи його, він і розвалиться.

Питання в тому, доки стукати.

Для мене це «доки» — час.

Якщо досліджувати надто довго, можна й не встигнути.

Хворих на хворобу лінощів поки що мало.

Хвороба нова: з'явилася лише кілька місяців тому.

Тобто стан може раптово змінитися, і немає гарантії, що все лишиться як зараз.

Тож зволікати не можна. Але й поспішати небезпечно.

Я весь час розриваюся між одним і другим.

Головне — тримати все в голові.

Тверезо розуміти становище й весь час прикидати найгірший, найкращий і середній варіанти.

Постійно думати, діяти й робити все, що в моїх силах.

Це моя місія і єдиний спосіб здійснити те, чого я прагну.

— Гей! Годі там теревенити! Можна вже добивати?!

— А, вибач. Добивай.

Мені лише трохи ніяково, бо я знаю, яка Рафіна сильна.

Вона сильна. Трохи дурнувата, але сили їй не позичати.

Не варто вважати дурнем того, хто допомагає.

Треба бути вдячним і Рафіні, і Бріджит, і Колу — усім, хто допомагає.

Рафіна одним чудовим ударом звалила кобольда.

Вона вклала меч і з сяючим обличчям підійшла до нас.

— Хе-хе, ну як? Оце моя… няв?!

Вона впала.

Впала просто-таки видовищно.

Я подивився їй під ноги — нічого не було.

Лише листя, розкидане по землі.

Перечепитися там було ні за що.

Ми з Бріджит не рушили з місця й просто дивилися на Рафіну.

Можливо, це здасться безсердечним.

Але таке вже вп'яте.

Спершу ми допомагали, але тепер, ясна річ, уже ні.

Рафіна, ніби нічого не сталося, підвелася, мовчки обтрусила одяг і поставила руки в боки.

— Хе, хе-хе! Ну й ну, кобольдячі пастки навіть тут!

— Ці бестії неабиякі хитруни! Ви теж будьте пильні!

Викручується вона геть невміло, але ми мовчимо.

Бо казати щось марно.

Скажеш, що під ногами нічого немає, — почуєш: «Вона стала невидимою?! Підступна пастка!» або «Придивися, ось же вона, оцей камінь!» — і тицяє тобі камінчик.

На відміну від Кола, Рафіна страшенно вперта: пояснюй, кажи цілком розумні речі — вона не слухає.

Тож, щоб не морочитися, ми вирішили не зважати.

— Ну ж бо! Рушаймо! Наступного разу не попадуся в пастку й переможу вщент!

Вона широкими кроками пішла вперед.

— Дивачка…

На бурмотіння Бріджит я вже хотів відповісти «ти теж», але стримався.

Вони дивакуваті, але допомагають і люди не погані.

Хотілося б когось трохи нормальнішого, але вибирати не доводиться.

Здається, сестра зараз мене б піддражнила.

Мабуть, тільки здалося.

Дивлячись на спини тих двох, що йшли попереду, я ледь помітно кивнув.

Якщо так і продовжувати, шлях обов'язково знайдеться.

Вірячи в це, я рушив за ними.