Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

54. Заклик і відповідь

Попрощавшись із Рафіною та Бріджит, я повернувся до дому Ґраста.

Пообідав разом із мамою, навідав сестру — і настала друга половина дня.

Я вирушив до лікарні лікаря Альфонса.

Щойно я зайшов усередину, побачив, як заклопотано метушаться медсестри.

Їх знову побільшало.

Найбільше хворих на хворобу лінощів захворіло п'ять днів тому, але відтоді їх стає дедалі більше з кожним днем.

Схоже, у всіх лікарнях бракує рук.

Мені трохи совісно, але якщо вдасться знайти лік від хвороби лінощів, урятованих стане більше, а теперішні проблеми теж розв'яжуться.

Тож це аж ніяк не марна справа.

Біля входу я вже хотів був гукнути медсестру, коли помітив Кола.

— Виходимо. Тут ми тільки заважаємо.

Кол скривився і, не чекаючи на мою відповідь, вийшов із лікарні.

Коли я вийшов надвір, Кол уже йшов собі, не чекаючи мене.

Від його спини так і віяло роздратуванням.

Мабуть, йому не до вподоби кидати пацієнтів, що перед очима, і вештатися разом зі мною.

Я його розумію, але водночас хочу, щоб коли вже взявся за справу, то робив її як слід.

Я підтюпцем наздогнав Кола й пішов поруч.

— То що, з'ясував симптоми хворих на хворобу лінощів і який у них був стан, поки вони були здорові?

— …Так. Я дещо дізнався.

— Більшість хворих на хворобу лінощів зовсім перестали щось робити з власної волі, але в декого хвороба перебігає легко.

— Схоже, серед волоцюг траплялися саме такі, і варта відвела кількох до іншої лікарні.

— Нормально розмовляти вони не можуть, але слова вимовляти здатні.

— Я попросив герцога Балфа замовити за нас слівце. Дозвіл є, тож зараз ідемо в ту лікарню. Згода?

«Ти ж рушив, іще поки я не погодився», — цього я казати не став.

Зрештою, я й так збирався погодитися, і Кол, певно, це знав.

Трохи прикро, але сваритися дарма нема потреби.

— Зрозумів. Гаразд.

— А ще я розпитав родичів пацієнтів.

— Не всіх, але, судячи з усього, кожен із них «до того, як захворів на хворобу лінощів, був дуже бадьорий».

— Кажуть, навіть ті, хто від природи не був життєрадісним, ставали відносно оптимістичнішими.

— Ось як. Отже, мабуть, це таки пов'язано з кількістю магічної сили… Сестра теж була якась дивно в доброму гуморі.

— Хоча вона й так завжди була життєрадісна. Невже то була ознака наближення хвороби?

— Не виключено. Деякі хвороби впливають на характер і самопочуття.

— Але навіть якщо знати ознаки, способу запобігти хворобі ми не знаємо, а тим, хто вже захворів на хворобу лінощів, від цього ніякої користі.

— Але принаймні, може, вдасться уникнути того, що хвороба нападає раптово.

— Якщо поширити цю звістку, зібрати людей у схожому стані й оглянути їх, то, може, щось і з'ясується.

— …………Тц! Може, ти й маєш рацію.

Схоже, йому це не до вподоби, але він погодився.

Та хіба обов'язково бути таким невдоволеним?

Здається, він мене таки добряче недолюблює.

Ну й нехай.

Коли до мене ставляться прихильно, я ще більше гублюся, як поводитися.

— Гей. До лікарні я тебе, так і бути, проведу, але чи треба, щоб я там був?

— Треба. Мені потрібна людина, яка чутливо вловлюватиме зміни в стані пацієнтів.

— Я збираюся тренуватися, постачаючи магічну силу монстрам, але перш ніж братися за лікування, хочу подивитися, як магічна реакція впливає на людей, а визначити, чи немає від неї шкоди, я сам не можу.

— Зрештою, метод у нас, може, й відрізняється від медицини, але мета та сама.

— …Ти ж сам казав, що вливати магічну силу небезпечно.

— Хіба ти можеш постачати магічну силу, поки не вмієш її регулювати?

— Чи, може, збираєшся силоміць ставити досліди на пацієнтах, ще не навчившись регулювання?

Залежно від відповіді пощади не буде.

Саме це казали його очі.

Проте я спокійно похитав головою.

— Та що ти. Нічого такого я не робитиму.

— Просто ми з сестрою досліджуємо магію, і тоді ж трохи експериментували з магічною реакцією.

— Я знаю, який обсяг магічної сили безпечний для людини.

— Щоправда, це лише дотик магічної сили: людина відчуває тільки тепло чи світло.

— Магічна реакція і постачання магічної сили — це різні речі. Але, можливо, якісь зміни настануть навіть від самої реакції.

— …На тих, у кого немає магічної сили, це ж не діє?

— Якщо в людини її від початку не було. Але хворі на хворобу лінощів магічну силу мали.

— Тож, може, і не марно. Особливо з тими, в кого легка форма.

Кол підпер підборіддя рукою і, схоже, замислився.

— Що не скажеш — то все до ладу. Аж бісить.

— А якщо розсудливо?

— …Пристану на твій план. Але тільки тоді, коли я справді потрібен.

— Коли не потрібен, я хочу повертатися до своєї лікарні. Згода?

— Ага. Згода. Хоча б сьогодні я хотів би, щоб ти побув.

— Гаразд. Мені й самому цікаво.

Кол буває емоційним.

Але розсудливості в ньому теж чимало, і, здається, він здатен тверезо міркувати за будь-яких обставин.

Може, тому що лікар. Він добре вміє тримати себе в руках.

Мені здалося, що він трохи пом'якшав порівняно з початком.

Ми трохи пройшлися, а коли дісталися іншої лікарні, нас зустріли лікар і медсестри.

Вони були аж надто привітні, що трохи бентежило, але це все ж краще, ніж коли тебе зневажають.

У великій палаті зібрали сорок пацієнтів.

Лікарня була дуже простора, навіть більша за лікарню лікаря Альфонса.

Медсестри клопоталися довкола хворих.

— Перепрошую, але дозвольте вже нам бути присутніми. Якщо щось трапиться, буде непереливки.

Це сказав місцевий лікар.

Він і далі всміхався, але в словах відчувалися шпички.

Мовляв, тільки спробуйте тут хазяйнувати як заманеться — не подаруємо.

Чи то заради пацієнтів, чи заради самих себе — не знаю.

— Звісно. Дякую вам за сприяння.

Коли я вклонився, відчув, що він ледь помітно зніяковів.

Може, на нього тиснув герцог Балф?

Ні, мабуть, він такий самий, як Кол.

Щось на зразок: «Що це начальство змушує нас робити в такий гарячий час?»

Придивившись, я помітив, що й медсестри, й інші лікарі кидають на нас холодні погляди.

Я сором'язливий з незнайомцями, але з тими, з ким «не треба товаришувати», не надто нервуюся.

Бо немає страху, що, утнувши щось, я стану їм неприємним.

Тобто мені просто байдуже.

Звісно, про ввічливість я не забуваю і їхнє становище розумію, тож нічого не кажу.

— Ближче до входу — пацієнти з порівняно легкою формою хвороби лінощів. Більшість із них колишні волоцюги...

— Деякі можуть говорити, але більшість здатні щонайбільше видавати звуки.

Я глянув на обличчя найближчого пацієнта — він стежив за нами поглядом.

Схоже, він бачив.

Хворі в повній формі, як сестра, не можуть нічого, а цей, видно, при свідомості — дивиться на те, що рухається.

Коли я підійшов, він тихо застогнав.

Отже, свідомість у нього є.

— Можна його торкнутися?

— Будь ласка, але ж він волоцюга.

— Га? А в чому проблема?

— ...Н-ні, якщо для вас це не проблема, то нічого.

Що це була за розмова?

Кол теж трохи здивовано витріщився.

Я не зовсім зрозумів, але якщо торкатися можна, то й гаразд.

Я взяв пацієнта за руку.

Рефлекторна реакція є. Ясно, симптоми справді легкі.

Тіло холодне, але не таке, як у сестри.

Поруч Кол теж обмацував того самого пацієнта.

Схоже, всіх пацієнтів із легкою формою поклали саме в цю лікарню, а в лікарні лікаря Альфонса таких немає.

Добре було б, якби й для нього цей огляд мав сенс.

Я пильно вдивлявся в пацієнта.

Магічну силу — я побачив.

На поверхні шкіри була зовсім тонка плівка світла.

Роуз, Марі, еттентраут і навіть монстри мають магічну силу, і тепер я легко бачу це світло.

Проте в пацієнта переді мною магічної сили було зовсім мало.

Я оглянув і інших пацієнтів.

І в усіх було те саме.

Тобто магічна сила у хворих на хворобу лінощів зменшується.

Сумнівів немає.

Хвороба лінощів — це або зменшення магічної сили, або її наслідок.

Чому сила зменшується, я не знаю, але є й свідчення, що перед тим людина почувається напрочуд добре.

І справді, поки сестра була здорова, її магічна сила не зменшувалася.

Аж до самого початку хвороби лінощів вона була бадьора.

Якщо зуміти поповнити магічну силу, хворобу можна вилікувати.

Питання в тому, як саме її поповнити.

Поки що найімовірнішим здається варіант, що я передаватиму магічну силу безпосередньо, але я дійшов лише до магічної реакції.

Я навіть не знаю, чи взагалі можу напряму передати комусь магічну силу.

Можливо, доведеться, як під час здачі крові, ділитися магічною силою за допомогою якогось приладу чи інструмента.

Хоч і не знаю, чи такий спосіб можливий.

Хай там як, наразі найкраще було б з'ясувати, як мені самому передавати магічну силу.

Я глянув на Кола.

Той у відповідь ледь помітно кивнув.

Пригадавши відчуття, з яким викликав магічну реакцію в сестри, я наповнив руку магічною силою.

Місце дотику засвітилося.

Це світло бачу тільки я і, мабуть, хворі на хворобу лінощів.

Утримуючи обсяг магічної сили приблизно на рівні десяти, я торкнувся його руки.

Рука сіпнулася.

Явна реакція.

Я подивився йому в обличчя.

Здалося, що зіниці ледь здригнулися.

…Далі краще не йти.

Я припинив викид магічної сили, знову глянув на Кола й дав зрозуміти, що закінчив.

Потім ми підходили до інших пацієнтів і оглядали їх так само.

Закінчивши з Колом огляд пацієнтів із легкою формою, ми відійшли від місцевого лікаря, щоб поговорити.

— Ну, що там?

— Порівняно з тяжкохворими температура в них трохи вища. І магічної сили відповідно трохи більше.

— Я пробував спрямувати в них магічну силу, але на око нічого не змінилося. А в тебе?

— Пульс трохи почастішав. Були рефлекторні реакції. І ще очні яблука смикалися.

— Поки ти спрямовував магічну силу, кінчики пальців рухалися.

— Тобто…

— Реакція є. Хоч я й не знаю, чи це ознака покращення.

— Залишається тільки довше спостерігати й поступово збільшувати кількість цієї твоєї магічної сили.

— Тобто ти мене хоч трохи визнав?

— Не обманюй себе. Реакція є, і тільки, а чи допоможе вона лікуванню — невідомо.

— Можливо, спробувати варто. Лише це.

Хіба це не означає, що він визнав?

Не мене, а те, що магічна сила, можливо, здатна лікувати хворобу лінощів.

— Е-е, ну як?

— А, так, дуже вам дякую. Я багато чого з'ясував.

— Багато чого?..

Лікар спантеличено насупився, і Кол поспіхом утрутився:

— Нічого особливого. Ми вже підемо. Але хотілося б іще прийти на огляд.

— Тільки не щодня, благаю.

— Вистачить і раз на тиждень. Ми попередимо заздалегідь.

— Ну, якщо так, то гаразд.

Навіть не приховуючи, що погоджується через силу, лікар неквапливо кивнув.

Ми подякували лікареві й хутенько вийшли з лікарні.

І Кол одразу ж зміряв мене сердитим поглядом.

— Слухай, не говори при сторонніх про магічну силу, магію і про лікування хвороби лінощів.

— Чому?

— Ну як тобі пояснити… Лікарі просто одержимі пошуком ліків від хвороби лінощів.

— Кожен зі шкури пнеться, щоб саме він першим знайшов спосіб лікування.

— Хто знайде ліки від хвороби лінощів, що шириться Істрією, а може, й іншими містами та країнами, — на того звернуть увагу всі медики.

— Держава дасть винагороду, та й високу посаду, напевно, запропонують.

— Мені на все це начхати, але якщо хтось почне вставляти палиці в колеса, дослідження можуть зірватися.

— Відкрито заважати навряд чи стануть, бо це наказ герцога, але можуть напаскудити якось інакше.

— …Морока. А можна ж було б просто допомагати хворим на хворобу лінощів.

— Тут я з тобою згоден.

— Але герцог якраз це розуміє, тому, мабуть, і не став пояснювати іншим лікарям про магічну силу.

— Коротше, будь обережним. Лікарі бувають лише двох типів: ті, що дбають про пацієнтів, і ті, що думають тільки про власну вигоду.

— Угу, зрозумів. Мовчатиму.

— Сподіваюся. Серйозно. Бо ти якийсь ненадійний.

— Справді? Мені такого ніколи не казали. Навпаки, кажуть, що я дуже тямущий.

Мій розумовий вік мав би бути значно старшим.

Хоча щодо магії я й сам усвідомлюю, що мене часом заносить.

— Тебе ж оточують самі добрі люди, так?

— Га? А-а, ну так, мабуть.

— …На світі й поганців хоч греблю гати. Варто більше остерігатися людей.

— Хтозна, що в того лікаря, з яким ми щойно говорили, на думці.

Кол з досадою кинув ці слова.

Виходить, і серед лікарів бувають усякі.

Кол, безперечно, мав рацію.

Мені пощастило: довкола мене самі хороші люди.

Але в Істрії живе багато людей, і серед них, певно, є й лихі.

Ще в минулому житті, у сучасному світі, я ж наче і гірке, і солодке скуштував.

Схоже, за ці десять років я добряче розм'як.

Треба зарубати собі це на носі.

Я мимоволі глянув на Кола.

— Зрозумів? Перш ніж відкриватися комусь, подумай, про що можна говорити, а про що ні.

— Щоб захистити себе, щоб захистити когось, не можна легковажно казати, що в тебе на душі. Розумієш?

Він і зараз нудно, як на проповіді, мене повчав.

І, дивлячись на нього, я подумав.

— А ти, Коле, хороша людина.

— Га?! Що?! Т-ти що верзеш?!

— Ну як же, ти ж мене не любиш, а все одно говорив зі мною, бо турбувався про мене, хіба ні?

— І зараз пояснюєш усе дбайливо й розжовуєш, щоб я зрозумів.

— Ти щосили думаєш про пацієнтів і працюєш для них, і ти сумлінний.

— Т-ти що, дурний?! Я — хороша людина?! Аж ніяк!

— Я лікар, тож думати про пацієнтів — це само собою!

— І вчити тебе, щоб ти не схибив, — теж само собою!

— Ніякий я не добряк! Д-дурниці! Усе, досить?! Я йду!

Бігаючи очима, Кол пішов.

Чомусь тепер, на відміну від того, як я бачив його спину недавно, я відчув до нього якусь близькість.

Я мимоволі тихенько засміявся.

Можливо, усе піде краще, ніж я думав.

Принаймні якась зачіпка вже є.

Щодо хвороби лінощів, то, можливо…

Сестро, потерпи ще трохи.

Я неодмінно тебе врятую.

Усіх, хто захворів на хворобу лінощів, врятую я, врятуємо ми.