Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

52. Новий помічник

Дім Ґраста. Перший поверх. У глибині крамниці — вітальня.

Хай Ґраст пробачить, але вітальня там звичайного розміру: коли збирається кілька людей, уже тісно.

Там зібралося четверо.

Усі вони зібралися за наказом герцога Балфа.

Хоча нібито вони мають допомагати мені, я чомусь чудово розумів, що в них на думці.

У напруженій атмосфері, ледь стримуючи посмикування щоки, я розтулив рота.

— Е-ем, тоді давайте познайомимося. Я — Сіон Орнстайн.

— За наказом герцога Балфа я маю з'ясувати причину хвороби лінощів і знайти спосіб лікування, а також дослідити невидимого монстра, що з'явився вночі «п'ять днів тому», і придумати, як з ним боротися.

Жодної реакції.

Навпроти сиділи троє.

Один мав холодний вираз обличчя, другий — суворий, третій — байдужий.

Я ніби й розумів, що в них на душі, але мені стало якось ніяково.

Через коротку паузу заговорив хлопець у білій сорочці.

— Я Кол. Кол Алейстер. Я помічник лікаря Альфонса.

— За наказом пана Балфа мене відрядили допомагати якійсь невідомій дитині знайти лікування хвороби лінощів, тому я тут.

— Лікарі з усієї Істрії відчайдушно досліджують цю хворобу, але не можуть знайти навіть зачіпки для лікування, а тут якийсь сторонній дилетант, та ще й просто дитина, береться її досліджувати, і мені наказано допомагати.

— Хоч ситуація і стабілізувалася, на місці не вистачає рук. А тут ще доводиться брати участь у забаганках панича.

— Відверто кажучи, це лише марна трата часу, але через слова герцога я змушений бути тут. Ось і все.

Цей хлопець, що відверто виявляв до мене ворожість і огиду, був тим самим, якого я бачив у лікарні лікаря Альфонса.

Він був років на п'ять старший за мене.

Обличчя в нього гарне, тож, кривлячись, воно здавалося ще емоційнішим.

Але ця зміна виразу тривала лише мить, і він одразу повернув холодне обличчя.

Від цієї моторошної вроди я знітився, але ворожість, якою мене обдали, не була мені неприємна.

Бо це природне почуття.

Дівчина, що сиділа поруч із ним, навпроти мене, зітхнувши, продовжила.

— Ти сказав, що тебе звати Кол? Ти надзвичайно грубий.

— Навіть якщо співрозмовник — дитина, і навіть якщо ти змушений супроводжувати її за наказом герцога, слід ставитися з вірністю.

— У всьому є сенс. Навіть якщо не досягнеш результату, сенс є в самому процесі.

Дівчина, яка знизала плечима, мовляв, «ну й безнадійний тип», була вдягнена в сталеві обладунки, що не пасували до її обличчя й статури.

Вона, мабуть, думала, що підтримує мене, але її слова й поведінка принижували мене.

Утім, мені байдуже.

Їй, мабуть, років п'ятнадцять.

Вона не тендітна, але як авантюристка, найманка чи воїн викликає певні сумніви.

Золоте волосся вона зібрала на потилиці й скидалася майже на хлопця, але груди й надто високий голос видавали дівчину.

На поясі — рапіра. Очевидно, що нею не часто користувалися, і це викликає сумніви.

Чесно кажучи, її вигляд був таким, що я подумав: моя сестра, мабуть, кращий мечник.

Але я не мечник і не настільки сильний, щоб точно оцінити здібності іншого.

Та одне було ясно: ні мечником, ні лицарем від неї не віяло.

Але вона, здається, навіть не уявляє, що я так думаю.

Кол тихо цокнув язиком, але, здається, дівчина не почула.

Я бачив обличчя Кола, тож знав, звідки той тихий звук, але для неї це, здавалося, було поза полем зору.

Мені пощастило, що вдалося уникнути непотрібного конфлікту.

Дівчина, мабуть, подумала, що Кол зрозумів, бо він мовчав, і великодушно кивнула.

Здавалося, що така поведінка не пасує вродливій дівчині.

Дівчина з тим самим упевненим виглядом продовжила.

— Я Рафіна Шупер!

— Я законна спадкоємиця мого батька, маркіза Альфреда Шупера, який править територією Дзеппенласт у королівстві Рістія!

— Я Рафіна Шупер з Істрійського 75-го лицарського ордену імператорської гвардії…!

Не знаю.

Хто це?

Взагалі, де знаходиться Дзеппенласт?

Ніколи не чув.

І чому, представляючи себе, вона називає ім'я батька?

Вона ж аристократка.

Мабуть, аристократи такі.

І ще дещо мене зацікавило.

Я погано почув слово, яке вона сказала після «лицарського ордену».

Чи варто запитати?

Чи краще не питати?

Вона так упевнено і рішуче виглядає, що, здається, краще не питати.

— Я чув, що 75-й лицарський орден імператорської гвардії — це марний загін, який займається лише дрібними справами.

— До того ж, ти там «капрал». У такому малому загоні це фактично низова посада.

— Що?! Що ти кажеш?! Я справжній лицар!

— Поглянь! Поглянь на цей меч! Його подарував мені Його Величність!

Рапіра, яку вона витягла з приємним дзенькотом, була добре доглянута.

Він був прекрасний, і сонячне проміння з вікна відбивалося, виблискуючи.

Як витвір мистецтва він, мабуть, дорогий, але чи має він практичне застосування?

Вона, чи то знаючи про це, чи ні, фиркнула носом і прийняла позу.

— Не виймай меча в приміщенні, пані лицарко.

Рафіна, яка сприйняла «пані лицарко» за чисту монету, хоча це було сказано з іронією, з самовдоволеним виглядом сховала меч і знову сіла.

— Хм. Нарешті зрозумів.

З самого початку самі неприємності.

Я тихо зітхнув і перевів погляд на останню людину.

Вона читала книгу весь час, відколи прийшла сюди.

На обкладинці цієї книги з твердої шкіри було написано: «Практичні знання з екології монстрів і методи боротьби з ними».

Мабуть, вона добре знається на монстрах.

Волосся було розпатлане, і було незрозуміло, чи вона за ним доглядає.

Чубчик закривав майже все обличчя, тому її очей не було видно.

Здавалося, вона не помічала наших поглядів і була занурена у свій власний світ.

Вона, мабуть, трохи старша за мою сестру.

Думаю, їй років тринадцять-чотирнадцять.

Проте вона худенька і дрібна, тому може бути ще молодшою.

— А, перепрошую, але чи не могли б ви представитися?

Коли я звернувся до неї, дівчина здригнулася.

— ………… Бріджит Гіте.

Голос надто тихий.

Я все ж таки розчув, але якби було хоч трохи шуму, я б не почув.

Я відчував розгубленість, але продовжив розмову.

— Ви теж прийшли за наказом герцога Балфа, правда?

— …… Угу.

— Ви знаєтеся на монстрах?

— …… Щодо монстрів, то я багато знаю.

Здається, я не помилився.

Отже, виходить, що Кол добре знається на хворобі лінощів, Рафіна — охоронець і супровід для дослідження монстрів, а Бріджит — та, хто добре знається на монстрах.

Справді, моє прохання до герцога Балфа було виконано.

Але це...

Як би це сказати, для дитини, як я, це надто велика відповідальність, але якщо я маю розробляти заходи проти хвороби лінощів і невідомих монстрів, то це, здається, досить мізерно.

Незалежно від того, чи вони компетентні, це просто з точки зору кадрового забезпечення та організації умов.

Рафіна — інша справа, але Кол і Бріджит, здається, не задоволені цією роботою.

Я розумію їхні почуття: вони отримали наказ і були переведені наступного дня після того, як я домовився.

Окрім Рафіни, яка належить до загону, решта, мабуть, звичайні люди.

Раптом наступного дня тобі кажуть допомагати дитині — було б дивно, якби хтось із цим погодився.

Але герцог Балф править цією Істрією.

Навряд чи в цьому місті знайдеться людина, яка зможе відхилити його наказ.

Я, розуміючи ці почуття, змирився з усім.

Я збирався робити це й сам, тож уже вдячний, що хтось допомагає.

Так чи інакше, усі дійові особи на місці.

— Перш за все, дякую вам, усім трьом, що зібралися.

— Скажу одразу: до цього завдання я ставлюся цілком серйозно.

— До того ж це підкріплено хоч якоюсь інформацією та підставами.

— Не можу сказати, що ми обов'язково досягнемо успіху, але певен, що зрушення будуть.

— … Ти стверджуєш, що знайдеш спосіб лікувати хворобу лінощів, якого не зміг знайти навіть лікар Альфонс?

Від Кола я відчував явне обурення та шанобливе ставлення до лікаря Альфонса.

Схоже, для нього лікар Альфонс — особа, гідна поваги.

Але зараз у мене немає можливості вникати в такі емоційні нюанси.

— Принаймні допомогти в цьому, думаю, зможу. Дослідження хвороби лінощів майже не просуваються.

— Причина невідома, а хворих стає дедалі більше. І все ж лікарі не можуть вхопитися навіть за ниточку лікування.

— Ти що, знущаєшся з лікарів...!

— Ні, не знущаюся. Я не фахівець з медицини, я дилетант.

— Якщо лікарі в усій Істрії не можуть визначити причину, то, з медичної точки зору, мабуть, ніхто не знайде лікування від хвороби лінощів.

— Звісно, я теж. Я навіть не дотягую до рівня експертів.

— Тому треба заходити з іншого боку.

— Інший? Ц! Невже ти збираєшся спробувати якийсь чаклунський метод?

— Якщо ти таке зробиш, я перший вийду. Я не збираюся витрачати час на безглузді вірування.

Це ритуальне лікування, методи на кшталт молитви до богів або використання проклять.

Без жодних підстав, щось схоже на чаклунство. Так звані окультні методи лікування.

— Ні. Те, що я хочу спробувати, зовсім не таке непевне.

— Воно справді існує, і його не може зробити ніхто, крім мене.

Я вдягнув Громовий вогонь, підняв праву руку й активував Флер.

Побачивши блакитне полум'я, що з'явилося перед ними, усі троє однаково здивувалися.

Бріджит, яка дивилася в книгу, також завмерла від подиву, втупившись у блакитний вогонь.

Невдовзі полум'я згасло, і настала тиша.

— Щ-що це було? Що сталося?

— П-полум'я раптово з'явилося, так!?

— ………… Дивно.

— Це була магія. Техніка, яку я створив. Ось що таке магія.

— Я вивільняю внутрішню силу — магічну силу, яка підсилює й підтримує явища, — і втілюю її.

— Як зараз, можу створювати вогонь, а також блискавку, воду, вітер.

— Точніше, це не стільки створення, скільки поєднання.

Рафіна, яка ще не оговталася від потрясіння, розгублено водила очима.

Бріджит теж лише кліпала очима.

Кол, єдиний із трьох, хто, здавалося, опанував себе, насупився.

— Це… магія, чи що? Як би там не було, чи має це стосунок до лікування хвороби лінощів?

— Магія, як я щойно сказав, використовує магічну силу.

— Вона використовує щось на кшталт сили, що мешкає в тілі та розумі.

— Тому якщо використовувати її надто багато, сильно втомлюєшся, нічого не хочеться робити, і не можеш рухатися.

— Це нагадує якісь симптоми, правда?

— Хвороба лінощів…

— Так. Я не раз відчував подібні симптоми, тож це точно.

— І я бачу магічну силу людей, які мають до неї хист.

— Серед людей зрідка трапляються ті, хто, як і я, має магічну силу.

— …Моя сестра теж була такою. Вона могла трохи користуватися магією.

— П'ять днів тому сестра раптово впала й захворіла на хворобу лінощів. Гадаю, Коле, ти знаєш про це.

Кол повільно кивнув, не зустрічаючись поглядом.

Він — майбутній лікар.

Мабуть, тому.

Його турбота про пацієнтів проявляється в словах і вчинках.

Мабуть, туди входить і моя сестра.

— Коли моя сестра захворіла на хворобу лінощів, її магічна сила зникла.

— Точніше, вона перестала бути видимою. Це були «ті самі симптоми, що й при виснаженні магічної сили».

— Хочеш сказати, що є спільне? Те саме, що й при виснаженні магічної сили.

— Тобто, якщо ця магічна сила повернеться в тіло, хвороба лінощів вилікується?

— Так. Магічна сила зазвичай відновлюється, коли відпочиваєш, але хворі на хворобу лінощів, схоже, на це не здатні.

— Я підозрюю, що саме в цьому може критися справжня природа хвороби лінощів.

— До того ж, на хворобу лінощів хворіли лише люди того віку, які, ймовірно, мали магічну силу.

Коли я це сказав, Кол опустив погляд.

Він глибоко нахмурився. Роздумуючи, він переймався якимись почуттями.

Я не міг збагнути, що в нього на думці.

Кол демонстративно зітхнув і знизав плечима.

— ...І? Є спосіб це довести? Взагалі існує?

— Я зрозумів, що існує ця ваша магія. Але те, що вона існує, і те, що та магічна сила глибоко пов'язана з хворобою лінощів, — це зовсім різні речі.

— Чи є спосіб довести, що магічна сила існує і що вона стосується хвороби лінощів?

Його слова й поведінка були глузливими.

Але його очі ледь помітно тремтіли.

А, ось воно що.

У нього теж є гордість.

Навіть якщо я кажу правду, він не може просто так це прийняти.

Чим серйозніша людина, чим більше вона пожертвувала і чим більше доклала зусиль, тим важче їй поступатися.

Можливо, для мене це магія, а для нього — медицина.

Але я здобув цю силу не для того, щоб хтось мене визнав.

Просто тому, що це було цікаво. Я отримав цю силу, тому що вона мені подобалася.

Але тепер, слідуючи словам сестри, я докладаю зусиль, щоб допомогти іншим.

Тільки й того, і на чомусь одному я не наполягаю.

Якщо можна допомогти, підійде будь-що.

— Є. Думаю, зможу показати пізніше. Але чи повіриш ти, залежить від тебе, Коле.

— ...Ну, гаразд. У будь-якому разі я не можу просто так усе кинути.

— Тим більше, що це вказівка лікаря.

Можливо, він прийшов не стільки через герцога Балфа, скільки через вказівку лікаря Альфонса.

Думаючи про це, я лише криво всміхнувся у відповідь.

Рафіна не втручалася в нашу розмову.

Ні, може, вона взагалі не розуміє, що відбувається.

Чомусь мені так здається.

Помітивши, що я пильно дивлюся на неї, Рафіна здивовано стрепенулася, схрестила руки на грудях і вигнула спину.

Схоже, це поза для солідності. Щоправда, вже запізно.

Бріджит, яка вже закрила книжку, повільно підняла руку.

— Е-е... У тебе є запитання?

Бріджит кивнула, і її маленькі губки затремтіли.

— Мене... покликали для дослідження... невидимих монстрів...?

— Це не пов'язано... з хворобою лінощів?

— Безпосередньо не пов'язано. Але й зовсім не пов'язаним це не назвеш.

— Спочатку я щойно казав, що серед людей є ті, хто має магічну силу, правда?

— Насправді всі монстри мають магічну силу. Щоправда, користуватися магією вони, схоже, не вміють.

— Це лише в межах того, що я знаю, тож можливо, у світі є й такі монстри, але...

Бріджит заперечно похитала головою.

Щоразу, як вона рухала головою, неохайне волосся гойдалося з боку в бік.

— Немає... таких монстрів, які можуть використовувати таку силу... немає.

— Он як. Я так і думав, але добре, що знаю.

— Причина, чому я хотів отримати інформацію про монстрів, також у тому, що під час лікування хвороби лінощів я хочу дослідити способи постачання магічної сили.

— Магічна сила небезпечна, і самою магічною силою можна навіть убити ціль.

— Я використовував це кілька разів проти монстрів, і коли вливаєш магічну силу, вона реагує з магічною силою монстра, і він очищується.

— Щоб лікувати хворобу лінощів, гадаю, потрібно постачати магічну силу та заповнювати внутрішню магічну силу пацієнта.

— Щоб дослідити цей метод, мені конче потрібно провести експеримент із вливання магічної сили в істоту, яка має магічну силу.

— Яка реакція відбувається, коли вливають магічну силу? Як вона змінюється?

— Щоб це знати, краще мати фахівця.

— А також щодо нового нічного монстра, рейфа...

— Т-ти бачив того рейфа?

— Га? А, так. Бачив.

Щойно я це сказав, Бріджит раптом подалася вперед і лягла животом на стіл.

І так простягла до мене руку.

Це жах. Страшно. Дуже страшно.

Вид, як вона наближається з розпатланим довгим волоссям, викликав жах.

— С-справді?! Якої воно було форми? Коли й де ти його бачив?!

— З-заспокойся! Я раніше вночі зустрів того монстра.

— Тоді я якось його відігнав, але зараз я розробляю заходи проти нього.

— Бо не знаю, коли воно може прийти в місто.

— Я дізнався, що Громовий ліхтар ефективний, тож, здається, тато заздалегідь повідомив герцога, але...

— Т-тобто, я покликав тебе, бо ти знаєш про монстрів, для цих заходів!

— Т-так, хе-хе... новий монстр... я дізнаюся про нього! Не можу дочекатися.

Вона, здається, сміється від радості, але збоку це видовище, від якого бере моторош.

Схоже, вона дівчина, яка любить монстрів.

Треба бути обережним, коли говориш про монстрів перед нею.

— Отож, оскільки можуть бути випадки, коли доведеться мати справу з монстрами, я попросив Рафіну прийти... здається.

— О-о! Он як! Мати справу з монстрами!

— Добре! Хоч по мені й не скажеш, я вже вполювала не одного орка!

— Можеш почуватися як за кам'яною стіною, пане Сіоне!

Вона гордовито випнула груди, але мені від цього тільки тривожніше.

Чи все буде гаразд?

— Т-так. І ще, це «пане» не потрібне.

— Можеш називати мене просто на ім'я.

— Гм, це також правда. Виявляти надто багато поваги до дитини без титулу теж проблема.

— Гаразд! Тоді як виняток, під час цього завдання можеш називати мене Рафіною!

— Т-так і зроблю. Ахаха...

Один невдоволено відвів погляд, друга голосно засміялася, третя бурмотіла собі під ніс.

Чи все буде добре? Навряд чи.

Що буде далі — тривожно, але все ж краще, ніж самому.

Мабуть. Напевно.

Вірячи в це, я міг лише видавити сухий сміх.