Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

51. Герцог Балф

Це була розкішна вітальня.

Усе, що впадало в око, було явно дорогим, і навіть сидячи на дивані, я почувався скуто.

Поруч сидів тато.

Обличчя в нього було суворе, він, здавалося, нервував.

Навпроти дивана, на якому ми сиділи, стояв стіл, а за ним — такий самий диван.

Біля стіни було кілька меблів і предметів інтер'єру.

Картина, що нічим мене не зачепила, лише на мить привернула мій погляд.

Де ми, мені не казали.

Та було безсумнівно, що власник цього дому — особа, як-то кажуть, високого роду.

Ми мовчки чекали якийсь час, аж двері відчинилися.

Увійшов чоловік у літах.

Кремезної статури, з бородою.

Коротко стрижений, із суворим обличчям, а його погляд змушував стискатися кожного, хто на нього дивився.

Коли наші погляди на мить зустрілися, я аж знітився.

Перше враження — страшний чоловік.

Він був вищий навіть за високого тата.

Мабуть, не менше ста дев'яноста сантиметрів.

Плавно, наче пливучи, він сів на диван навпроти нас.

І мовчить.

Його погляд, спрямований на нас, був такий гострий, що, здавалося, ось-ось почується звук «блиск!».

Хто ж він такий?

Через це питання та через незатишок я кинув погляд на тата.

— Герцогу Балф. Даруйте за несподіваний візит.

— Це мій син Сіон.

Я вклонився герцогу Балфу.

Представлятися ще раз я не став: я не знав подробиць і не мав що сказати.

Моя поведінка, схоже, не викликала зауважень, і герцог лишався незворушним.

— Одразу перейду до справи.

— У зв'язку з тим, про що я доповідав днями, я прийшов, щоб уточнити поточний стан речей.

— Йдеться про те, що я радив мати при собі громові ліхтарі як захист від монстрів, чиї наміри годі передбачити…

Чоловік, якого назвали герцогом Балфом, пильно дивився на тата й уперто мовчав.

Громовий ліхтар?

Ага, згадав.

Тієї ночі, коли я посвітив на рейфа світлом громового ліхтаря, він відсахнувся.

Може, йдеться саме про це?

Ворог, якого, певно, бачу лише я — а точніше, лише люди з магічною силою.

Та тато, схоже, «побачив його постать у ту мить, коли освітив рейфа громовим ліхтарем».

Так.

У лікарні лікар Альфонс теж казав.

«Є пацієнти з дивними пораненнями».

Напевно сказати не можна, але, можливо, це люди, на яких напали невидимі монстри.

Ці три дні, поки я був занурений у зажуру, тато, схоже, доповідав про того монстра — рейфа.

Якщо він герцог, то мусить бути дуже високим вельможею.

Я мало знаю про справи аристократів цього світу, та й ніколи не намагався дізнатися, тож не певен.

О? А до речі, який титул у тата?

Він казав, що належить до нижчого дворянства, — може, він віконт чи щось таке?

На світські зустрічі я ніколи не ходив, і тато з мамою, здається, теж на них не бувають.

Досі мені було нецікаво, тож я ніколи не питав.

Поки я розмірковував, герцог Балф не ворухнувся.

Знову запала мовчанка.

Я крадькома глянув на тата в профіль — особливого хвилювання на його обличчі не було.

За кілька секунд раптом щось змінилося.

Герцог Балф, не змінюючи суворого виразу обличчя, почав тремтіти всім тілом.

Невже якийсь напад?

Якщо так, то це лихо.

Дивно спокійна голова підказала відповідь, і я хотів озватися.

Але не встиг.

— Усе, не можу більше! Що це таке?! Що це таке, я питаю?! Га?!

— Чому відтоді, як я став правити землями Істрії, коїться оце все?!

— Волоцюг дедалі більше, хворі на хворобу лінощів з'являються один за одним, ще й невідомі монстри виринули!

— Що це таке?! Що діється?! Не хочу! Не хочу, не хочу!

— Годі з мене бути володарем земель Істрії! Віддам їх пану Гавейну!

Герцог Балф, мов вередливе дитя, замахав руками й ногами.

Здоровенний дорослий чоловік із грізним обличчям ревів, як мала дитина.

Від цього дивовижного видовища я втратив мову.

Що це за дивина?

Я, мов іржава механічна лялька, зі скрипом повернув голову.

Тато видавив сухий смішок.

Ага, он воно що.

Це в нього звичайна річ.

Про себе я визначив характер герцога Балфа як «непутящий дорослий».

А коли зрозумів, лишається тільки заспокоїтися.

Я випростався й утупився поглядом перед собою.

Намагаючись якомога менше дивитися на герцога.

— Пане Балфе, заспокойтеся, будь ласка.

— Та як тут заспокоїтися! Не хочу більше!

— Я думав, що бути герцогом куди легше!

— Я гадав, що як підвищишся, то сидітимеш, випнувши груди, а роботу скидатимеш на підлеглих!

— Навряд чи це можливо. Може, у звичайних справах, але не в надзвичайній ситуації.

— Ох... Невже доведеться братися самому...

— Так. Облиште цю думку.

Герцог Балф, що плачучи повалився на диван, нарешті, здається, опанував себе й випростав спину.

Та вираз обличчя в нього був цілком дитячий.

Невже ця людина справді може бути герцогом?

Не міг не думати: чи все гаразд з цим містом?

Не зважаючи на мою тривогу, тато вів розмову далі.

— То що з тією справою, про яку ми говорили?

— ...Громові ліхтарі я зібрав по всьому місту й розставив їх серед дозорних, вартових, а ще на мурі.

— Гільдія торговців намагалася їх монополізувати, але якось я їх таки забрав... Було непросто, ох і непросто!

— Як і личить пану Балфу. Ваша хватка, як завжди, на висоті.

— Не думай, що від похвали щось матимеш!

Хоч він так казав, але вигляд мав трохи задоволений.

Легкий. Який же він легкий.

Не розумію, чому цю людину досі терплять на посаді герцога.

Такого простодушного, здається, легко обвести навколо пальця.

— Дозвольте ще раз дізнатися, як стоять інші справи.

— Щодо монстрів: надійшло з десяток повідомлень. Деякі з тих людей загинули.

— Як ти й доповідав, Гавейне, солдатам видали громові ліхтарі, але повідомлень про те, що хтось бачив монстра, поки що немає.

— Водночас за останні чотири дні не надходило й повідомлень про напади чогось невидимого.

— А це, мабуть, означає, що монстри не з'являлися.

— Тобто поки що невідомо, чи ефективні громові ліхтарі.

— Ага. Найрозумніше — лишити все як є. Про хворобу лінощів майже нічого не відомо.

— Лікування не видно, до столиці я послав гінця на швидкому коні, але він ще не повернувся.

— Чи ці негаразди лише в Істрії, чи дійшли й до столиці Санострії, чи, може, охопили весь світ — поки що не збагнеш.

— Ох, ну чому так... Мир же найкращий, а ось як усе обернулося!

— Журитися марно. У нас немає карт, якими можна було б зіграти.

— Тож лишається збагнути ситуацію й хоч якось, хоч силоміць, розробити заходи.

— Та в нас же жодних заходів немає! Ах, це кінець...

— Я так хотів спокійного життя... Ох-ох...

— Пане Балфе, ще зарано здаватися. Є й інші відомості і про монстрів, і про хворобу лінощів.

— Що?! Т-таки справді?! Розкажеш мені?!

Очі герцога Балфа засяяли так, що це впадало в око.

Ще хвилину тому від нього віяло похмурістю, а тепер, дивись-но, як поправився настрій.

Справді як дитина, ця людина.

Хоч він мені не неприємний.

— Ключ до всього тримає мій син Сіон.

— О... А ти ж, виходить, син пана Гавейна...

Герцог раптом став серйозним, і я розгубився.

Контраст разючий.

А ще чому він називає тата «паном»?

Може, для нижчого дворянства це звертання в цьому світі — звичайна річ.

Хоча, здається, нічого дивного в цьому нема.

— То що ж саме?

— Чотири дні тому моя донька Марі захворіла на хворобу лінощів, і ми з Сіоном серед ночі помчали верхи до Істрії.

— Це гірко чути.

— …Не турбуйтеся. Це вже не лише наша справа.

— Повернімося до справи. По дорозі до Істрії ми наткнулися на нічних монстрів.

— Це були кривавий вовк і монстр у людській подобі.

— У людській подобі…? Не ґоблін, не кобольд і не орк?

— Так. Зовсім інший вид. Він ширяв у повітрі, тіло напівпрозоре.

— Тьмяно світилося, обличчя бліде. Схожий на людину, але не людина — потворний монстр.

Тато скоса глянув на мене й ледь помітно кивнув.

Схоже, я мав розповідати далі.

Я пригадав ту ніч і підхопив розмову.

— Цього монстра — умовно назвімо його рейфом. Рейф був невразливий до фізичних атак.

— Тато метнув кинджал, але той пройшов крізь монстра, торкнувшись його, тож тут помилки нема.

— Проте від Громового ліхтаря він відсахнувся, ніби не терпить світла. А потім…

Я знову глянув на тата.

Два кивки.

І справді: не розповім — розмова не зрушить з місця.

Я трохи помовчав і сказав:

— Я переміг його своєю магією.

Я думав, що у відповідь буде подив або недовіра.

Але не було ні того, ні іншого.

Герцог Балф підніс руку до підборіддя й обдумував почуте.

Ні сум'яття, ні сумнівів.

Здавалося, він просто прийняв мої слова й міркує над ними.

Он як. То тато вже йому розповів.

Але чому?

Тато ж намагався про магію якомога менше говорити й не поширювати чутки, і нам теж наказував так чинити.

Чому ж він розповів герцогові Балфу?

Навіть якщо вони близькі, не віриться, що тато розповів би без потреби.

Навіть Ґрасту про магію він не казав.

Тож, виходить, розповів, бо була потреба?

— Магія, значить. Дивовижна сила, що спирається на магічну силу й діє на монстрів, так?

— Сіоне, ти, певно, не чув, але я вже чув про тебе від пана Гавейна.

— Он як.

Так я й думав.

Я поглядом запитав тата.

Але тато мого погляду не зустрів.

Байдуже.

Я хочу знати не це.

Як урятувати сестру.

І що робити з монстрами.

Спершу треба подумати саме про ці два питання.

— Он як. Отже, проти невідомого монстра діє не лише Громовий ліхтар, а й магія Сіона.

— Тоді, якщо зібрати людей, що мають хист до цієї магії, ми зможемо перемогти й цього монстра!

— Ні, боюся, це складно…

Щойно я відповів, герцог Балф підвівся з обличчям, готовим розплакатися.

— Чому?!

— Щоб опанувати магію, потрібен час, а до того ж більшість людей із магічною силою захворіли на хворобу лінощів.

— Хоча є й такі, хто вцілів, як я чи Роуз… це моя подруга.

— Гм?! Отже, магічна сила має стосунок до появи хвороби лінощів?

— Я думаю, що така можливість є.

— До того ж, коли людина хворіє на хворобу лінощів, обсяг її магічної сили зменшується або зникає зовсім.

— Я думаю, що, можливо, це пов’язано з появою хвороби лінощів.

— Серед волоцюг теж були ті, хто хворіє на хворобу лінощів.

— Хм-м, гм! Он як. Отже, частина волоцюг, що вже були в місті, хворіла на хворобу лінощів.

— Серед волоцюг самі п’яниці, божевільні та пропаща наволоч, тож ми й не помітили.

— Пошлемо потім розвідників, нехай пошукають хворих із ознаками хвороби лінощів… хоча, може, вони вже померли.

Більшість людей, що захворіли на хворобу лінощів і стали волоцюгами, ймовірно, були самотніми.

І, певно, хвороба в них була дуже легкою. Тому вони якось могли жити.

Але, можливо, подія чотириденної давності сильно загострила хворобу лінощів.

Утім, усе це лише припущення.

А втім, до волоцюг тут ставляться вкрай недбало.

Невже так і має бути?

— Невідомий нічний монстр і хвороба лінощів. Обидві ці речі тісно пов’язані з магічною силою та магією.

— …………Сіоне. Ти казав, що наразі навчити когось магії складно?

— Так. Принаймні, щоб опанувати магію, здатну перемогти монстрів, потрібно чимало часу.

— До того ж дієва магія вимагає контакту з монстром, тож це дуже небезпечно.

— Тоді жінкам і дітям це не під силу?

— Так. До того ж магічну силу мають лише досить молоді люди. Гадаю, тільки ті, кому ще немає тридцяти.

— І я майже не бачив людей із магічною силою.

— Гадаю, це одна людина на кілька тисяч.

— У-у-у, нічого не вдієш!

— Ех… Але щодо невидимого монстра… рейфа, здається, то поки що є Громовий ліхтар.

— Відбити його ми не зможемо, зате перечекати, мабуть, вдасться. Хоч це й слабка надія…

— А щодо хвороби лінощів, то дослідження лікарів ледве посуваються.

— Тож, може, спробувати інший підхід і дослідити її з погляду магічної сили, про яку каже Сіон?

— Гм, Сіоне. Чи є в тебе якісь думки щодо лікування хвороби лінощів?

— Є.

Герцог Балф розцвів усмішкою.

Побачивши його вираз обличчя, я ледь помітно криво всміхнувся.

Якщо чесно, мені не дуже хотілося про це говорити.

Але в безвихідній ситуації не доводиться вибирати, а це необхідно.

— О! І яка ж це ідея?

— Досліди на живих.

— …Гм. Он воно що. Он воно що?! Що це означає?!

— Якщо надміру користуватися магією, магічна сила вичерпується, тіло стає кволим, ні до чого не лежить душа, і людина не може поворухнутися.

— Ці симптоми дуже схожі на хворобу лінощів.

— Ґрунтуючись на цьому, я й подумав про хворобу лінощів.

— Наразі відомо, що в хворих на хворобу лінощів є реальні випадки, коли вони «втратили магічну силу або вона зменшилася» і «мали магічну силу до того, як захворіли».

— Чи це загальне правило, чи лише окремі випадки, судити поки що годі, але те, що зміни були, — факт.

— Тобто хвороба лінощів виникає через втрату чи зменшення магічної сили або ж сама призводить до її втрати чи зменшення.

— І навпаки: якщо надати магічної сили або допомогти її зберегти, є ймовірність, що здоров’я повернеться.

— Стан вичерпання магічної сили схожий на ці симптоми, і здорова людина після відпочинку відновлює магічну силу.

— Але якщо вона більше не здатна цього робити…

— Тоді це й стає хворобою лінощів, так?

— Я лише будую припущення на припущенні… але поки що нічого іншого мені на думку не спадає.

— Гм-м… То до чого тут досліди на живих?

— Власну магічну силу я досліджував порівняно багато, а от чужу — зовсім ні.

— Я знаю, як щось робити зі своєю магічною силою, але не знаю, як впливати на чужу й керувати нею.

— Через це я не знаю й того, як вливати, передавати магічну силу хворим на хворобу лінощів.

— Той, хто не має магічної сили, не відчуває її присутності, а той, хто має, не відчуває нічого, коли вливає її в того, хто її не має.

— Але між тими, хто її має, відчуття є.

— Відчувається жар і біль. Якщо я це збагну, то, можливо, вловлю відчуття передачі магічної сили.

— Якщо ж силоміць вливати магічну силу хворому на хворобу лінощів, він не поскаржиться на біль, і я можу влити забагато.

— А тоді, якщо не пощастить, можна його й убити.

— Тому потрібен помічник — здорова людина, що має волю й магічну силу.

Насправді, якщо спрямувати магічну силу на того, хто її не має, як тато чи мама, нічого не змінюється.

І той, хто передає, теж нічого не відчуває.

Але між тими, хто має магічну силу, обоє відчувають, що «магічна сила реагує».

Проте магічна реакція також небезпечна.

Я очистив рейфа, безпосередньо привівши магічну силу в контакт із ним.

Що буде, якщо зробити те саме з людиною, невідомо.

Але без відчуття магічної реакції не вдасться й вливати магічну силу в іншого.

— Отже, ти хочеш провести дослід, у якому той, хто має магічну силу, передає її іншому?

— Це небезпечно?

— Імовірно.

— Але якщо ти, Сіоне, від кого все залежить, не зможеш вливати магічну силу, хворих на хворобу лінощів не врятувати.

— Можливо.

Те, що найбільше потрібне для розвитку медицини.

Це кількість жертв.

Щоб вилікувати нез’ясовану хворобу, потрібно чимало жертв.

Були, певно, і нелюдські дослідження та досліди.

Але сучасна медицина існує саме на тому підґрунті.

Гарними словами людей не врятуєш.

Дещо не здобути, не змусивши когось пережити тривогу чи принести жертву.

Якщо це заради порятунку сестри, я візьму на себе будь-яку ганьбу, будь-який обов’язок і будь-яку провину.

Якщо так я зможу їй допомогти.

Поруч тато хотів щось сказати.

Але зрештою змовчав.

Тато почувається так само.

Усе гаразд.

Я не стану без потреби робити когось жертвою.

— Для початку є ті, хто неодмінно має магічну силу і кого не шкода вбити, тож я подумав використати їх.

— Хто саме?

— Монстри.

— Якщо застосовувати на монстрах «очищення» — спосіб вливати в них магічну силу, — то, думаю, я збагну й відчуття, як її вливати в ціль.

— Про монстрів поблизу Істрії я знаю більш-менш достатньо.

— Хоча щодо рейфів, можливо, наразі нічого вдіяти не вийде.

— Нічого. Хоч якусь ниточку вдалося вхопити… Ох, я хвилююся, але що вдієш…

— У будь-якому разі не можна ж усе звалювати на Сіона.

— Звісно, ми теж продовжимо розслідування. Якщо щось дізнаємося, повідомимо.

— А ще я виберу й пришлю людей, що добре знаються на медицині.

— Ну і, мабуть, потрібен ще хтось, хто знається на монстрах?

— Так, певно. Мені є про що розпитати.

— Угу. Тоді пришлю найкращого з монстрологів.

— Якщо для досліджень знадобляться кошти, обладнання чи щось інше, не соромся просити.

— Дослідження монстрів, певно, небезпечні, тож я можу виділити й особисту варту. Я ж герцог.

— І власних грошей маю чимало!

— Дякую. Якщо буде потреба, я звернуся.

Схиливши голову, я вагався, чи озвучити питання, що спливали й зникали в мені.

Але при татові я не міг цього зробити.

— На цьому розмова скінчена. Тоді я повертаюся до справ.

— Ех… як же не хочеться. Коли вже з королівської столиці надійде відповідь…

Герцог Балф, бурмочучи скарги, вийшов із кімнати.

Невдовзі до кімнати ввійшла жінка, схожа на служницю, і провела нас до виходу.

Ми залишили герцогський дім і рушили додому.

Дім герцога Балфа розташований майже в центрі житлового кварталу Істрії, а довкола нього височіє мур.

У місті просторих садів небагато, але лише герцогський дім потопав у зелені.

Герцог Балф.

Під час розмови з ним у мене виникло чимало запитань.

Чому тато розповів герцогові про магію?

Чому тато міг говорити безпосередньо з герцогом, таким високим аристократом?

Які в нього взагалі стосунки з герцогом Балфом?

Чому герцог Балф так легко прийняв пораду тата?

Були й інші запитання.

Але найбільше з-поміж них було одне.

«Чому герцог Балф повірив мені, дитині?»

Бентежило мене й те, що під час тієї розмови поруч не було ні служниці, ні дворецького.

У тій кімнаті були лише ми втрьох.

Це скидалося на обставини, в яких ведуть таємну розмову.

Невже герцог Балф із самого початку збирався сам заговорити про магію?

Ні, схоже було, що він не знав про мій прихід.

Тоді виходить, що він збирався говорити з татом про те, чого не можна чути стороннім.

Але герцог вислухав мої слова і, навіть не поставивши татові жодного запитання, просто прийняв їх.

Чому?

Якби я був на місці герцога Балфа, то навіть знаючи про існування магії та про те, що ця дитина створила магію, чи повірив би я на слово, ось так, не бачивши її на власні очі і не пересвідчившись у її існуванні?

Хоч який щирий герцог Балф і хоч як не вміє він підозрювати людей, це все одно неможливо.

То чому ж?

— Пробач.

— Що?

Слова, які раптом пробурмотів тато, змусили мене перепитати.

І слова, й момент були такі, наче він прочитав мої думки.

Проте мої сумніви не розвіялися.

Тато більше нічого не сказав.

А я — я нічого не питав.

Тому що я довіряю татові.

Тато не з тих, хто приховує щось без причини.

Напевно, на те є причина.

Тож я чекатиму, поки настане той час, а якщо й не настане, все одно чекатиму.

Крізь цю рішучість, що ладна була захитатися, мені здалося, що я почув щось тихе.

— Колись…

Я вдав, що не чую, і втупився перед себе.

Погляд тата теж не зрушив з місця.

Мені здалося, що крізь цей голос, який ось-ось мав зірватися, проглянули почуття тата.

Саме тому я не міг нічого сказати.

Почувши такий безсилий, наче наляканий голос, я був безпорадний.

Ходімо додому. До сестри й мами.

Вірячи, що зможу змінити це становище.