Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
50. Я вилікую
— Ґрасте, ти справді впевнений?
— Ага, не переймайся. Я недавно знайшов гарне приміщення для крамниці й переїжджаю туди.
— Он як, ти ж казав… Швидко ти.
— Задумав — роби одразу, бо інакше все запізниться.
— …Цю крамницю я поки збирався тримати за склад, тож розпоряджайтеся як хочете.
Ми прийшли до крамниці Ґраста.
Та сама крамниця, куди я завжди приходив із сестрою.
У ніс ударив особливий запах вугілля з кузні.
Мабуть, учора ще працював.
Знайомий запах лоскотав ніздрі, і мене ледь зачепило за живе.
Тіла я майже не відчував.
Була лише думка про сестру.
Минув день, і ми вирішили на якийсь час залишитися в Істрії.
Точніше, лише я й мама.
Тато не може надовго лишити село.
Тож сьогодні він ненадовго повернеться туди.
Я вагався, чи не повернутися додому, але через хворобу лінощів, та й щоб лікар був поблизу, як щось станеться, ми зрештою вирішили лишитися в Істрії.
І тоді Ґраст сказав: «Та живіть у мене в крамниці».
Ґраст повів нас на другий поверх.
Перший поверх — це крамниця. За нею маленька вітальня і кухня, а ще далі — кузня.
На задньому дворі та в кінці коридору — склад.
Нагорі три кімнати: одна була Ґрастова, але тепер порожня.
Дві інші — гостьові.
Чистіше, ніж я думав.
Я вперше піднявся нагору, тож усе тут було в новинку.
— Я прибираю. Живіть скільки треба.
— Дякую, Ґрасте. Вибач за клопіт.
— Дякуємо, Ґрастику.
Тато, мама й я вклонилися.
А Ґраст квапливо похитав головою.
— Ой-ой, годі вам. Я вам стільки всім завдячую.
— Це дрібниця. А навіть як ні — це ж для дорогого друга і його родини.
— Що зможу — зроблю все… геть усе.
Ґраст глянув на сестру й міцно стиснув губи.
— Такої хорошої дитини більше нема… А вона… Чому…
Чому.
За що.
Чому саме Марі?
Я знову й знову думаю про одне.
Але це марно.
Так випало.
Не пощастило.
Така доля.
Чужі люди легко таке скажуть.
Але з цим так просто не змиришся.
Хіба можна, коли біда спіткала дорогу людину, просто сказати «що вдієш, така доля»?
У цій несправедливості виникає гнів, жаль і страждання.
Я пізнав цей біль.
Не втекти від цього ножа під назвою «реальність», що пронизує серце.
Ми мовчали й лише опускали очі.
— Вибачте. Вам важче, ніж мені...
— Ні...
Тато хотів заперечити, але не зміг.
Я вперше бачу тата таким.
Він явно звинувачує себе, і його обличчя напружене до болю.
Мама скривилася, ніби от-от заплаче, і її звичної лагідності як не було.
А я — який я?
Я навіть себе не розумів.
— Коротше, живіть як знаєте. А мені треба переїздити.
— Повернуся до обіду.
— Так. Вибач.
— Нехай це буде останнє «вибач», гаразд?
— Виба… дякую.
— Отож.
Ґраст силувано всміхнувся й вийшов.
Тато мовчки поклав сестру на ліжко, а мама почала розкладати речі з торби по шафі.
Згодом селяни теж принесли речі.
Мама, їдучи до Істрії, взяла й Марині, й наші речі.
Вона, мабуть, передбачала це.
Одягу й усього потрібного — на тиждень.
Усі моторно бралися до діла, і лише я стояв, мов укопаний.
Вражає.
Усі, крім мене, вже прийняли все й знають, що робити.
А мої ноги наче приросли до підлоги.
Я ніби відстав від усіх і лише дивився збоку.
— Сіоне...
Поруч непомітно опинилася Роуз.
А, згадав: учора я радів, що вперше за довгий час її побачив.
Тоді сестра була ще здоровою.
Ще була здорова.
Не маючи сил щось сказати, я відсутньо дивився на сестру.
Уранці сестра ледь розплющила очі.
Я сподівався, що вона щось скаже або відреагує, але цього не сталося.
І тепер вона лише ледь розплющила очі й дивиться в стелю — не говорить і не рухається.
Роуз хотіла щось мені сказати.
Але так і не змогла.
Я розумів її почуття.
І що вона хотіла мене втішити, і що не знайшла слів і замовкла.
Я не міг відповісти на цю доброту.
У мене просто не було на це сил.
Я сам не помітив, як рушив з місця.
І незчувся, як уже сидів біля сестри й тихо тримав її за руку.
Хоч трохи зігріти цю холодну руку.
Лише про це я й думав.
…Скільки ж минуло часу?
Кілька днів. Мабуть, десь стільки.
Кожен день я був із сестрою.
Спав у її кімнаті, а прокинувшись, весь час доглядав її.
Коли був тато — доглядав передусім він, коли мама — вона, а я робив, що міг, хоч і в дитячому тілі.
Ні, нічого іншого я й не робив.
Я покинув і тренування в магії, і хатні справи — все, лише доглядав Марі.
Мабуть, ще й тижня не минуло.
Відчуття часу зникло, відчуття притупилися, і реальність здавалася далекою.
Тато й мама за мене хвилювалися.
«Відпочинь».
«Вийди хоч трохи провітрися».
«Може, повернешся в село?»
«Ти що, не тренуєшся в магії?»
Хоч що мені казали, я лише хитав головою.
Я не відходив від сестри.
— Сіоне.
Я почув голос.
Я погано відчуваю час і місце.
Глянув убік — біля дверей стояв тато.
Нікого більше не було.
А, мама ж пішла вниз.
Я кинув на тата погляд і знову подивився на сестру.
— Що…?
— Хочу тебе з декимось познайомити. Збирайся, зараз підемо.
— З декимось…? Лікар? Хтось, хто вилікує сестру?
— …Ні.
— Тоді я не піду. Я залишуся з сестрою.
Інше мене не цікавить.
Якщо не можу вилікувати сестру, то все інше не має значення.
Я пильно дивлюся сестрі в обличчя.
Коли бачу її обличчя — мов у неживої ляльки, — мене охоплює нестерпна гіркота.
Та все ж я можу лише тримати її руку і дивитися на неї.
— Пам’ятаєш, як чотири дні тому вночі ми натрапили на монстра, якого не видно?
— Чотири дні? А, он як. Уже чотири дні минуло.
— …Тієї ночі сталося з десяток нападів когось невидимого.
— Чимало загинуло. І в Істрії, і в столиці, Санострії.
— Підозрюю, що це справа того монстра, на якого ми натрапили.
Хоч я й не відповідав, тато говорив далі.
— За останні три дні таких випадків не було, але це не означає, що не повториться.
— Ми тоді таки відбилися від того монстра.
— Тобто ми… ні, ти, Сіоне, маєш чим йому протистояти.
— І що з того?
— …Слухай. Якщо того монстра не чіпати, будуть нові жертви.
— І зараз магію, що на нього діє, вмієш лише ти.
— Меч його не брав. А твоя магія…
Татова зброя не зачепила рейфа.
Отже, фізичні атаки на нього не діють.
Єдиний ефективний засіб — магія.
Магію можу застосувати лише я.
Можливо, тільки я зможу перемогти того монстра.
Але...
Ну то й що?
— Я… буду тут. Біля сестри. Завжди. Не залишу її саму.
Я ж завжди так жив.
Свого другого життя без сестри я й не уявляю.
Якщо її не стане, моє життя втратить колір.
Сестра — невід’ємна частина моїх днів, її присутність була чимось самоочевидним.
Без неї нічого не має сенсу.
— Тобто тобі байдуже, хоч би хто ще помер?
У татовому голосі з’явилися почуття.
Гнів?
Зараз я не розрізняю відтінків почуттів.
Батько став поруч зі мною.
Звичної величі не було — лише прихована тривога.
— Може, це під силу лише тобі.
— Якщо ти допоможеш, жертв, може, буде менше.
— …Мене це не стосується.
— Навіть якщо нічні монстри нападуть на місто, на наше село й вбиватимуть наших людей — тебе це не стосується?
— Мені не потрібно нікого рятувати! Мені не потрібно нічого робити!
— Мене це не обходить! Чому саме я маю це робити?!
— Я просто хочу бути поруч із сестрою! Чому мені навіть цього не можна?!
— А ти хіба не хвилюєшся за сестру, тату?!
— Звісно, хвилююся!!!
Татів голос аж зривався.
Я ще ніколи не бачив тата таким схвильованим.
Я мимоволі глянув йому в обличчя.
Невимовно сумне, невимовно безпорадне обличчя.
— Звичайно, що хвилююся... Вона моя донька. Моя дорога, кохана донька.
— Якби міг, я б став замість неї…!
— Був би завжди поруч, доглядав би, кинув би все, аби тільки її врятувати…!
— Якби, кинувши все, можна було врятувати родину, я б і дияволу продав душу.
— …Але реальність не дає навіть такого вибору… Тож лишається робити те, що можемо.
— Лишається щосили боротися в тих межах, що нам дано.
— Якщо ти допоможеш, можна врятувати багатьох.
— Можливо, це можеш зробити лише ти.
Тато взяв мене за плечі й повернув до себе.
Від його відчайдушного обличчя я втратив дар мови.
У татових очах змішалися складні почуття.
Найсильнішим, мабуть, була внутрішня боротьба.
Татова рука на моєму плечі тремтіла.
Завжди сильний і надійний тато зараз здавався слабким і крихким.
— Прошу... Сіоне... допоможи.
Перед очима спливли спогади.
Час, проведений із сестрою.
Один день.
«…Сіоне…»
«Що, сестро?»
«Ти ж уже вмієш користуватися різною магією, правда?
А що, як навчишся ще більше?»
«Що… Хотів би вміти ще більше, мабуть?»
«А як навчишся ще, і ще, і ще більше?
Тобі досить просто вміти?»
«…Це…»
«Цей громовий камінь теж не став би громовим залізом без тебе, правда?
І без магії ґобліни б нас убили.
Магія нас урятувала. І я думаю, що це міг зробити лише ти.
Я не проти. Роби, як хочеш.
Але не знаю… Ти ж знайшов таку велику силу — магію, і я подумала: може, її можна використати ще для чогось»
«Чогось іншого…?»
«Наприклад, допомагати людям? …Ну що? Не треба сміятися»
«Вибач, вибач. Звісно, можна й так.
Зрештою, ми й зараз допомагаємо людям»
«Так. Магія дуже зручна, але й дуже небезпечна.
Як її використовувати, треба думати, але саме тому вона й може допомагати, хіба ні?»
«Ти говориш зовсім як тато»
«Хі-хі, може. Ти, звісно, можеш робити, як хочеш.
Але як твоя сестра я думаю, що це було б шкода»
«А чи не краще про це не розповідати?»
«Так. З цим дуже важко поводитися.
Тато теж казав: особлива сила впливає на людей довкола — і на добре, і на зле.
Я розумію, що це непросто, але все одно думаю: може, щось придумається»
Сестра всміхнулася — і сумно, і радісно —
«…А ще є те, що можеш зробити лише ти.
Я впевнена, що ти зможеш врятувати багато людей.
Тож коли прийде такий час, допоможи їм»
— так вона сказала.
— …Сестра…
Слова вирвалися самі.
Тато мимоволі підвів голову.
Дивлячись на сестру, я говорив далі.
— Сестра казала: а що, як допомагати людям магією.
— …………Он як. Марі таке казала.
— Так. Сестра завжди думала не про себе, а про інших.
— Ніколи не скаржилася, думала про мене, робила, старалася.
— Мабуть, тому в неї першою й спала на думку допомога людям.
— Може, й так… Марі ж добра дитина.
— Так. Я теж так думаю. Сестра в такій ситуації точно сказала б:
— «Сіоне! Чого ти розкис і тягнеш?!
Допомогти людям можеш лише ти, тож візьми себе в руки!» — отак.
— І силоміць потягла б тебе за руку.
— Ага, ага, точно. Вона така. Сестра.
Я легенько погладив сестру по щоці.
Зараз вона нічого не каже.
Але, побачивши мене зараз, точно розсердилася б.
Бо вона саме така людина.
Порожнеча в серці трохи вляглася.
Чому б це?
Млявість минула, з’явилися сили.
— Якщо я можу щось зробити — допоможу, тату.
— …Он як. Дякую, Сіоне.
Тато полегшено зітхнув, а тоді насупився.
— Вибач. Я, здається, розумію, що ти відчуваєш, але…
— Нічого. Ти ж чекав, поки я оговтаюся.
Три дні.
Небагато, але за таких обставин треба було діяти негайно.
Коли невідомо, де й коли з’явиться рейф, дати мені стільки днів — це чимало.
Подробиць я ще не чув, тож усього не знаю.
Я хотів був підвестися.
Глянув на сестру.
І…
На мить мені здалося, що наші погляди зустрілися.
Я потер очі і знову подивився.
Але вона й далі дивилася в стелю.
— Що сталося, Сіоне?
— Н-ні, ні…
Хотів сказати «нічого», як раптом відчув: щось не так.
Стоп.
Щось не те.
Голова прохолола й підказує: щось негаразд.
Що це означає, не знаю, але зміна точно є.
Чому я раніше цього не помітив?
Хотілося вдарити себе за те, яким я був досі.
Безперечно, дуже велика дивина.
А саме…
— ...Магічної сили немає?
— Що сталося, Сіоне?
Не в силі розібратися в питаннях, що з’являлися одне за одним, я заговорив.
— У сестри немає магічної сили. Завжди ледь світилася, а тепер — зовсім нічого.
— …А може, це тому, що вона спить?
— Навіть уві сні магічна сила випромінюється. Я завжди був із сестрою, тож знаю.
— Хоч коли — вона завжди була наповнена магічною силою.
— То вона зникла за ці дні?
— Ні. Мабуть, чотири дні тому. Як згадати — з того дня її й не було.
Я й сам був не свій.
Від усього, що сталося, я, схоже, не міг тверезо думати.
Тепер, коли я заспокоївся, можна було покопатися в пам’яті.
Безперечно: чотири дні тому, у день бурі, коли почалася хвороба лінощів, магічної сили вже не було видно.
— Тобто… це пов’язано з хворобою лінощів?
— Не знаю. Можливо, так, а можливо, ні.
— А може, тут замішані та червона світляна завіса чи той монстр, схожий на привида… рейф.
— А може, все це…
— …пов’язане.
Ми з татом перезирнулися.
Не знаю, що думав кожен із нас.
Я й сам ще не вловлював своїх думок.
Але маленька підозра здіймає великі хвилі.
Усе це випадковість?
Але надто вже все збігається в часі.
До того ж сестриної магічної сили точно не видно.
Що це означає?
Ще невідомо — може, це й не пов’язано.
Але ця думка засіла в серці каменем.
Я був розгублений, не мав спокою, але тепер, здається, трохи прозрів.
Аж тут клацнули двері.
Мама, схоже, впоралася з хатніми справами й повернулася.
— Мамо, доглянь сестру!
— Га? Г-гаразд.
— Тату! Ходімо надвір!
— П-почекай, Сіоне!
Ми з татом вибігли з крамниці.
Біжучи, я озирався навколо.
Перевіряв магічну силу людей навколо.
Старі й малі, чоловіки й жінки.
Роздивлявся всіх підряд.
— Так і є.
Упевнившись, я рушив до лікарні лікаря Альфонса.
Увійшовши, я озирнувся.
— Чим можу допомогти?.. Ой! Зачекайте!
Я проскочив повз медсестру в глиб приміщення.
У клініці не вистачало ліжок, тож пацієнти та їхні родини сиділи на стільцях, лавках і навіть на підлозі.
Хворих на хворобу лінощів було багато.
Я вдивлявся в кожного.
— П-перепрошую, ви заважаєте хворим!
— В-вибачте. Сіоне, виходимо!
Тато витяг мене з лікарні.
А думки весь час крутилися.
Так і є.
— Що таке, Сіоне? Ти щось зрозумів?
— Ага. Дещо зрозумів. По-перше: «в усіх хворих на хворобу лінощів не було магічної сили».
— Принаймні в усіх, хто лежить у лікаря Альфонса.
— Що ти сказав…?
У більшості безхатьків і в усіх хворих у лікарні магічної сили не було.
Серед безхатьків, мабуть, були й здорові, але досить подивитися на хворих — і все ясно.
Звісно, треба ще перевірити, але майже напевно в хворих на хворобу лінощів немає магічної сили.
А точніше, мабуть, «у тих, хто мав магічну силу, вона зникла».
Чи в усіх, чи лише в деяких, — не скажу, але ті, хто, як сестра, мав магічну силу, майже напевно її втратили.
За ці роки я навчився краще відчувати магічну силу й тепер можу сказати, чи є вона в перехожих.
І я помітив, що магічна сила є не лише у дітей, а й у дорослих.
Треба бути досить молодим, але до двадцяти з чимось років хист до магічної сили в декого є.
Усі, схожі на хворих, були молоді.
Літніх не було — на вигляд усім до тридцяти.
— Можливо, звісно, але хворіють на хворобу лінощів саме ті, хто має магічну силу, хист до магії.
— Вік тих, хто має хист до магічної сили, і вік хворих, схоже, збігається.
— До того ж сестрина магічна сила зникла чи стала невидимою.
— Тож, може, тут таки замішана магічна сила?
— …Тоді, можливо…
— Так...
Чи все це просто випадковість?
Якщо ж це закономірність, можливо, я можу щось зробити.
Ні ліків, ні зачіпки, ні навіть причини хвороби лінощів досі не знайшли.
Тоді «знайду я».
Так само, як із магією.
Якщо чогось немає — треба самому знайти й створити.
Я вже одного разу це зробив.
Тож і тут так само.
Я врятую сестру.
Власною силою вилікую сестру.
Шляху поки не видно.
Але, здається, я побачив крихітний просвіт.
— Масова хвороба лінощів, поява нових нічних монстрів — усе це пов’язане з магією, а «до початку всього цього причетні ми». Отже, таки…
Тато насупив брови й про щось замислився.
— Тату?
— Сіоне. Я казав, що хочу тебе з декимось познайомити. Підеш зі мною до нього зараз?
— Т-так. Можна.
Тато рушив, і від нього віяло важкою похмурістю.
Відчуваючи недобре, я пішов слідом.
Ноги йшли неохоче.
Та раптом я відчув, ніби хтось тихо підштовхнув мене в спину, і я мимоволі озирнувся.
Нікого.
Мабуть, здалося.
Але я повірив цьому відчуттю й перетворив його на силу йти далі.
Крок уперед.
Здалося, що тіло ледь наповнилося силою.