Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

49. Непогамовні почуття

Дощ не припинявся, а вітер заважав нашому руху.

Та ми все одно щодуху гнали коней.

І ось…

— Он вона, Сіоне!

Попереду показалася Істрія.

Мені навіть здалося, що вогні смолоскипів нас вітають.

Нарешті.

Я поглянув на профіль сестри.

Змін не було.

Вона дихала.

Але, здається, була без свідомості.

Треба швидше показати її лікареві.

Не в силі вгамувати тривогу, ми поспішали дорогою.

Десь за годину ми дісталися головних воріт Істрії, і тато заговорив із вартовим.

Уночі мало хто мандрує — таких шибайголів зазвичай не буває.

Але коли біда підганяє — таке буває з кожним.

Ніколи б не подумав, що такий день настане і для нас.

Вартовий, з яким говорив тато, відчинив хвіртку.

Головні ворота зазвичай не відкриваються вночі без особливої потреби.

Ми проїхали крізь хвіртку збоку — таку, що пройде кілька людей.

Не злазячи з коней, ми проїхали хвірткою в місто.

— …Щ-що це?

На мить від побаченого в мене відібрало розум.

Перш за все — край дороги лежало багато людей.

А ще люди квапливо несли когось, мабуть, рідних.

Нічна головна вулиця.

Зазвичай, окрім патрулів, тут уночі майже нікого.

Хіба що в розважальному районі, але звичайні люди не виходять вночі.

А тепер тут і там видно людей.

Хоча, мабуть, уже десь перша ночі.

Невже всі вони — як сестра?

Хвороба лінощів.

Вона спалахнула в усіх водночас?

Я відганяв цю думку, що тільки роздмухувала тривогу.

— Їдемо до лікаря Альфонса.

Доктор Альфонс.

Той старий, що приїжджав до села оглянути маму, коли її тяжко поранило.

Лікар він, кажуть, умілий і часто приїжджав, коли в селі щось траплялося.

Медицина в цьому світі не надто розвинена.

Лікування травами ще нічого, але повно й знахарства.

Тож лікар Альфонс, який лікує, як західна медицина, — велика рідкість.

На щастя, упереджене ставлення до лікування через нанесення тілесних ушкоджень, тобто до хірургії, поступово слабшає, і медицина потроху розвивається.

Але порівняно з сучасним світом вона, безперечно, страшенно відстає.

Ми проїхали головною вулицею Істрії й звернули до тихого житлового кварталу.

Лікарня — не крамниця: вона завжди поруч із людьми.

Тому її часто розташовують у житлових кварталах.

Дорогою чимало людей, як і ми, когось несли.

Отже, таки спалахнула хвороба лінощів.

Що стало причиною, незрозуміло, але мені зараз байдуже.

Аби лиш сестра одужала.

— Он там!

Почувши татів голос, я отямився.

Світло.

Біля лікарні, куди ми дивилися, зібрався натовп.

У черзі стояло з десяток хворих.

— Ш-швидше огляньте! Мій син, мій син не рухається!

— Благаю, будь ласка! Врятуйте мою доньку!

— Мама не рухається… у-у…

Усі, кого принесли, нерухомо звисали в чужих руках.

Ні на що не реагуючи, мов мертві, вони дивилися в землю напівзаплющеними очима.

Такі бліді й нерухомі, що скажи «мертві» — повіриш.

Сестра була в такому ж стані.

Навіть під проливним дощем вона не реагувала.

Дихання було поверхневим, ледве помітним.

— …Схоже, тут чекають своєї черги. Нам лишається чекати.

— А-але ж сестра!

Якщо стояти в черзі, то навіщо ми сюди мчали?

Ми їхали сюди, бо думали: якщо швидше показати лікареві, можна раніше почати лікування й не дати хворобі погіршитися.

Здолали небезпечну нічну дорогу — і тепер лише чекати?

Мене гризли нетерпіння й злість, і тато лагідно торкнувся мого плеча.

— Усім так само.

Кожен прийшов сюди заради своїх близьких.

Всі хочуть врятувати дорогих їм людей.

З такою думкою всі зібралися й так само чекають своєї черги.

...Я розумію це.

Але для мене найважливіша — сестра.

Тому мені було аж несила чекати.

Я стискав зуби, намагаючись приборкати негативні емоції.

Стриматися я зміг, бо татова рука тремтіла.

Тато відчував те саме.

— Я попрошу, щоб коней узяли на заїжджий двір.

— А ти, Сіоне, чекай тут із Марі.

— ...Гаразд.

Тато зняв сестру з коня й передав мені.

І повів обох коней до найближчого заїжджого двору.

Ніби в напівсні, я дивився на лікарню.

Міцно обіймаючи сестру, я просто чекав нашої черги.

Тато повернувся, і ми вдвох дивилися на лікарню.

Хворих, на диво, впускали одного за одним без довгих пауз.

Черга рухалась, і ми теж ступили всередину.

Всередині було повно людей.

Кілька жінок, схоже, медсестер.

Вони метушилися, роздавали пацієнтам рушники і розмовляли з ними.

Ніде й ступити.

Сама лікарня доволі велика, як наш дім.

З другим поверхом вона вмістить понад сотню людей, а з десяток можуть і заночувати.

Помітивши нас, до нас підбіг молодий чоловік у білому.

Чи радше юнак.

Він підійшов, і його гарне срібне волосся колихалося.

Але, судячи з одягу й поводження, він не новачок.

У нього було надзвичайно правильне обличчя.

Учень лікаря чи медбрат?

Хоча я не знаю, чи бувають у цьому світі медбрати.

Він уважно подивився на нас.

— Розкажіть, що трапилося. Хвора — оця дівчина?

— …Так. Увечері раптом упала, і відтоді ось така.

— Посадіть її на той стілець… Дозвольте.

Тато посадив сестру на стілець, і обличчя його скривилося від тривоги.

Юнак подивився на сестрине обличчя, поміряв пульс, уважно зазирнув в очі.

— …………Зачекайте трохи. Я покличу лікаря.

— А поки витріть її цим рушником.

— Якщо тіло охолоне, їй стане гірше.

Тато подякував юнакові в білому й узяв рушник.

Юнак уклонився й, пробираючись між людьми, зник у кімнаті в глибині.

Ми мовчки зняли з сестри плащ і витерли мокрі ділянки.

Плащ зі щільної шкіри, тож промок він не дуже.

Але руки, ноги, обличчя й волосся були мокрі, тож ми ретельно їх витерли.

Холодна.

І це не від дощу.

Я злякався, чи вона взагалі жива, і мимоволі підніс руку до її губ.

Дихає.

Дихання неглибоке й слабке, але вона таки дихає.

— Перепрошую, що забарився, пане Орнстайне.

Сивий старий.

Лікар, від якого віяло якоюсь величчю.

Я бачив його лише раз, але він анітрохи не змінився.

— Лікарю Альфонсе... моя донька...

— Знаю, знаю. Дозвольте.

Лікар обмацав сестру, поміряв пульс, постукав по тілу.

Після хвилинного огляду лікар тихо зітхнув.

— Це, здається, хвороба лінощів.

— Отже, таки вона.

Тато розчаровано опустив плечі.

Я відчував те саме.

Я з ледь жевріючою надією дивився на лікаря.

— …Хвороба лінощів — дивна недуга з невідомою причиною: людина одного дня раптом перестає будь-що робити.

— Не рухається, не говорить, майже не водить очима. Ледь дихає, але їсть і ходить до вітру.

— Окрім найпростішого, що потрібно для життя, хворий нічого не робить.

— Чи існує лікування?

На татове питання лікар похмуро похитав головою.

— На жаль, наразі ні.

Мені почулося, ніби під ногами провалилася земля.

Сили покинули все тіло.

Я лише щосили намагався втриматися на ногах.

Немає?

Лікування?

Дурниці.

Та ну, дурниці.

Не може бути.

Чому моя сестра захворіла на таку хворобу?

У важкій тиші я, сам того не помітивши, заговорив.

— Т-то справді н-нічим не можна вилікувати?

— Самі бачите. Нічим не зарадиш.

Дійсно, були й інші пацієнти з хворобою лінощів.

Вони, як і моя сестра, просто лежали без руху.

Рідні плакали, оплакуючи біду дорогих їм людей.

Хитаючись, я підійшов до лікаря.

— Н-немає? Нічого немає?

— Є ж, правда? Т-та ж раніше теж були хворі на хворобу лінощів.

— То хоч щось ви ж мали дізнатися?

— …Справді, останні кілька місяців хворих на хворобу лінощів побільшало.

— Ми, лікарі, шукаємо, як лікувати, але просуваємося дуже повільно.

— Бо хворі, крім того, що нічого не роблять, майже здорові.

— Окрім низької температури й відсутності рефлексів, симптомів немає.

— Тож і давні дослідження нічим не допомагають. Пробачте.

Лікар винувато схилив голову.

Ні. Я не хочу ваших вибачень.

Я хочу, щоб ви допомогли.

Сестрі.

Допомогли нашій родині.

Більше мені нічого не треба.

Я схопив лікаря за руку.

Щосили стиснув і, мов благаючи, потягнув.

— Л-лікар же має рятувати хворих? Правда ж?!

— …Так. Саме так.

— Тоді! Тоді допоможіть, будь ласка... моїй сестрі.

— Пробач. Мені бракує вміння.

Я розумію.

Що ніхто в цьому не винен.

Що лікар Альфонс робить усе, що може.

Що він оглядає хворих посеред ночі.

Що він, мабуть, усі ці місяці відчайдушно шукає, як вилікувати хворобу лінощів.

Але…

Я не міг себе зупинити.

— Чому?! Ч-чому…

Я знову і знову тягнув лікаря за руку.

Лікар лише сумно дивився.

— Сіоне... перестань.

— Моя сестра! Вона завжди була світлою, завжди старалася, не скаржилася...

— П-просто жила щосили, нікому не завдаючи клопоту, ось так і жила…

— Вона хороша, вона добра! Вона нічого поганого не зробила!

— То чому ж?! Чому саме сестра мусить таке… терпіти…

Є ж інші люди, яким більше личило б зазнати біди.

Чому ж добра сестра мусить таке терпіти?

Перед очима постало сестрине обличчя.

Усміхнене, сердите, сумне, радісне, веселе, надуте, пустотливе, самотнє, сонне, втомлене, розчароване, серйозне.

Вона завжди була поруч.

Здавалося, інакше й бути не може.

У неї все одразу на обличчі — була в ній і дитячість.

А тепер вона... нічого не каже.

— У-у, чому… ч-чому сестра… чому з нею таке!

Я розридався й припав до лікаря.

Лікар лагідно гладив мене по спині й мовчав.

Тато м’яко відтягнув мене ззаду, і я, не опираючись, сховав обличчя в нього на грудях.

— Вибачте, лікарю.

— Та що ви. Це природно. Як лікар, я почуваюся винним.

— Ще ніколи я так не ненавидів свою безпорадність.

Лікар Альфонс міцно стиснув кулак.

Невже йому доводиться переживати таке знову й знову?

Я починав трохи розуміти, як боляче кожного разу стояти перед пацієнтами, не маючи змоги допомогти.

Тато теж.

Усім важко.

А я вдаю героя трагедії. Що я роблю?

Я ж не дитина.

Тож мав би розуміти.

Що ніхто тут не винен.

Що звинувачувати нікого.

Я витер сльози, шморгнув носом і повернувся до лікаря.

— …Вибачте мені…

Лікар здивовано розширив очі й одразу похитав головою.

— Нічого. Це природна реакція.

— Пробачте, але мені треба оглянути й інших хворих.

— Окрім хвороби лінощів, є й хворі з якимись дивними ранами.

— Коле, вибач, доглянеш тут?

— Так. Звісно.

Лікар неквапом кивнув юнакові в білому, якого назвав Колом, уклонився нам і пішов до інших хворих.

— Наразі про хворобу лінощів відомо дуже мало.

— Як лікувати, ми не знаємо, але як доглядати, вже зрозуміло.

— Хворі лежачі й самі не рухаються.

— Тож щонайменше раз на дві години їх треба перевертати, щоб не було пролежнів…

Ми уважно слухали пояснення юнака на ім’я Кол.

Хворобу лінощів вилікувати неможливо.

З нею доведеться жити.

Це схоже на догляд за лежачим хворим.

В боротьбі між інстинктом, що відмовляється приймати реальність, і розумом, що змушує змиритися, я намагався проковтнути почуті слова.

Тато відчував те саме.

Серце не встигало за тим, як стрімко все змінювалося.

Але треба змиритися, інакше сестрі не допоможеш.

Вилікувати не можна, але допомогти їй жити — можна.

Навіть якщо вона вже не така, як раніше.

Я пильно дивився на сестру.

Сльози от-от мали бризнути.

Я стиснув руку сестри.

Холодна — не схожа на людську шкіру.

Я обхопив її обома руками й грів своїм теплом.

І мені здалося, що вираз її обличчя трохи пом’якшав.

Після огляду ми з сестрою заночували на заїжджому дворі.

Тато не спав — доглядав сестру.

А я так і не зміг заснути.

І ось настав ранок.

Щойно зійшло сонце, на заїжджий двір приїхали мама й селяни, що вирушили з села на світанку.

Серед них була й Роуз.

Роуз розповіла, що Ред і Марон теж дуже хвилювалися.

А ще, почувши новину, прийшов і Ґраст.

Ми все розповіли, і всі засмутилися.

Поки тато втішав маму, що плакала, я весь час тримав сестру за руку.