Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

48. Рейф

Ніжне світло. Зеленувате світло.

Щось невиразне, колихаючись, наближалося до нас ззаду.

Воно було швидше за вовків і пливло в повітрі.

Не предмет. Але й не жива істота.

Воно мало людську подобу.

Але не людина: я розгледів бліде обличчя й запалі очі.

Ніг не видно, а вдягнене воно в подерту сукню.

Мабуть, жінка, але таке худе й майже без волосся, що й не скажеш.

Якби я мав описати це знайомим словом, то сказав би «привид».

Або «рейф».

Безтілесне, не з цього світу, але належить до монстрів.

Від цієї моторошної істоти, що пливла в нічній темряві, у мене по спині пробіг холод.

— Тату! Що це?!

Тато рвучко озирнувся, але одразу повернувся до мене.

— Що «це»?! Там нікого немає!

Я так і думав.

І все ж мене це приголомшило.

Тато його не бачить.

Ні рейфа, ні світляної завіси в небі.

Чому — невідомо.

Але схоже я вже бачив.

Магічна сила.

Чи бачиш і відчуваєш магічну силу, залежить від того, чи є вона в тебе самого.

Я бачу, а тато ні — мабуть, саме тому, що в мене є магічна сила, а в нього немає.

Але хоч би це й було так, рейф усе одно наближається.

— До нас летить монстр, схожий на людину! Мабуть, бачу його тільки я!

— Не розумію чому, але, може, тут той самий принцип, що й із магічною силою!

— Що?! Я ніколи не чув про такого монстра!

— Кх, отже, все-таки…

Батько не засумнівався в моїх словах.

Але щось стривожено пробурмотів так тихо, що я не почув.

— Хай там як, я спробую його відігнати! А ти, тату, жени коня далі!

— А, т-так! Зрозумів! Я його не бачу, тож командуй, Сіоне!

Супротивник — не звичайний монстр.

Оце біда.

Ми маємо інформацію про монстрів, зібрану нашими попередниками, тож уникнули багатьох небезпек.

Але про рейфа не знає навіть тато, тож як із ним боротися — невідомо.

Битися з невідомим ворогом небезпечно.

Але монстрам байдуже до наших проблем.

Доведеться битися.

— Кя-а-а-а-а-а!

Голос, наче пронизливий жіночий вереск.

Від цього звуку позаду, суцільної гидоти, я скривився.

Але тато ніяк не відреагував.

Ось воно що.

Це не лише зір і дотик.

Тож навіть слухом ті, в кого немає магічної сили, не відчувають істот, пов’язаних із нею.

До цього часу це стосувалося лише самої магічної сили.

Але рейф, хоч як подивись, має власну волю.

Безтілесна сутність.

Тобто якщо це щось на кшталт привида, то в ньому є магічна сила?

Або, можливо, це воля, що оселилася в самій магічній силі?

Якщо так, то звичайна зброя може бути марною.

У будь-якому разі це ворог, з яким маю впоратися я.

Я зібрав магічну силу біля рук і приготував Аквакулю.

Переді мною зависли чотири водяні кулі.

Рейф, не зважаючи на це, плив у повітрі, гойдаючись туди-сюди.

За кілька секунд я випустив готові Аквакулі.

Три водяні кулі полетіли просто в рейфа.

Влучання.

Він навіть не намагався ухилитися.

Але…

— Що там, Сіоне?! Влучив?!

— Погано. Як я й думав… не влучив. Тобто влучив, але кулі пройшли наскрізь.

Він був напівпрозорий.

Якщо це щось на кшталт привида, фізичні атаки його не беруть.

Тому я подумав, що магія може спрацювати.

Але Аквакуля — це магія, що кидає водяні кулі.

Хоч це й магія, летить же речовина, тож я передчував, що толку не буде.

Як я й думав, на рейфа це не діє.

— А інша магія?!

— Окрім Акви, є лише Блоу... Флер і Болт у таку зливу не використати!

Погано, погано, погано.

Блоу на нього майже напевно не подіє.

Якби він складався з якихось частинок, то подіяв би.

Але ні.

Бо в цій бурі рейф, схоже, зовсім не відчуває вітру.

Він ніби граціозно танцює.

Отже, магія вітру на нього точно не діє.

До Істрії ще з годину.

Стільки втікати неможливо.

Що ж робити…

Монстр, верещачи, роззявив рота.

Три чорні діри дивилися на нас.

Від жахливого вигляду і цієї загрозливої аури моє тіло затремтіло.

Але тікати не можна.

Я повинен захистити сестру.

Нізащо не дам їй загинути.

Якщо з сестрою щось станеться...

Я не зможу жити.

Нічого не вигадавши, я тупо стріляв у рейфа то Блоу, то Аквакулями.

Вони на нього не подіяли.

— Сіоне, я сам! Де він?!

— Просто позаду!

Тато, як я й сказав, метнув кинджал.

Але й це не подіяло: кинджал пройшов крізь тіло рейфа й зник у темряві.

— Н-ні. Зброя його не бере!

— Чорт, що ж робити?!

Тато, на відміну від звичайного, зовсім утратив спокій.

Я теж.

Адже його рідні на межі смерті.

Це було цілком природно.

Рейф уже зовсім близько.

Він, схоже, обрав ціллю мене й, видаючи жахливі звуки, наближався.

Що робити, що робити, що робити?

Якщо так піде далі, нас усіх уб’ють.

З різким клацанням пальці рейфа загострилися, наче леза.

Мої удари його не беруть, а його — мене беруть?

Судячи з усього, атака рейфа мене таки дістане.

Рейф сміється.

Обернувши до мене обличчя, перекошене шаленою радістю, він дрібно затремтів і злетів високо вгору.

І звідти падає просто на мене.

Уникнути неможливо.

Мене вб’ють!

Невже я тут і загину?

Так і не врятувавши сестру?

Не хочу!

У голові вмить промайнули слова.

Магія, ґобліни, реакція магічної сили, форель, світляна завіса, рейф, хвороба лінощів, дивні події.

Усе, що було від народження, промайнуло за мить.

Це що — життя перед очима?

Я помру?

Перед очима — пазурі рейфа.

Торкнуться — і смерть.

Смерть.

…Не помру.

Не помру!

Не помру я тут!

Це сталося несвідомо.

Я підняв руку.

Мені вмить привиділося, як ґоблін, що напав на наш дім, зливається з рейфом.

Пазурі рейфа вже біля мене.

Схопити його за руку я не можу.

Але я міг «захистити голову правою рукою».

Я підставив долоню під вістря пазурів рейфа.

Пульс магічної сили враз шалено посилився.

Усе тіло пройняла магічна сила — стільки, скільки я ще ніколи не відчував.

Неймовірний викид магічної сили з тіла.

Я відчув силу в усьому тілі, і вона зібралася в моїй руці.

З правої руки вирвалася сліпуча магічна сила.

Наступної миті пазурі рейфа розсипалися від кінчиків до основи.

Розсипалися, як попіл, що його розвіює вітер.

Це було справжнісіньке «очищення».

— Кя-а-а-а-а-а!!

Цей вереск рейфа був уже не від божевілля — це був справжній плач.

Стогнучи від болю й притискаючи руку, він відлетів від мене.

Але магічна сила вже роз’їдала рейфа.

Навіть відлетівши, рейф далі розсипався від кінчиків рук.

Поки рука поволі зникала аж до плеча, рейф перевів погляд не на мене, а на тата з сестрою.

У мене волосся стало дибки.

Він хоче вбити не мене, а тата з сестрою.

Рейф різко прискорився.

Напівмертвий, але сповнений убивчої люті.

Він мчав по повітрю.

— Тату!

Я крикнув, і тато, схоже, все зрозумів і миттю озирнувся.

Але, мабуть, нічого не бачив.

Тато бігав очима.

Що ж, усе або нічого.

Доведеться стрибнути Джампом і торкнутися рейфа самому.

Я став ногами на сідло й зігнув коліна.

Збираю магічну силу, щоб будь-якої миті стрибнути.

Але…

Часу немає.

Я надто пізно вирішив.

Так я не встигну.

Стрибнути без Джампа?

Але тоді не дострибну.

Треба підібратися ближче.

Але навіть на те, щоб підвести коня, нема часу.

До того ж, навіть якщо я знову торкнуся рейфа, не встигну зібрати магічну силу.

Навіть без зовнішнього викиду, щоб увійти в стан магічного наповнення, потрібно п’ять секунд.

Усю магічну силу я витратив на ту реакцію.

Якби я тоді, торкаючись магічною силою, втримав її, витрачаючи якомога менше, може, щось і вийшло б.

Але тоді невідомо, чи завдав би я рейфові великої шкоди, та й діяв я, не думаючи.

Тож так чи так нічого не вдієш.

Тьху! Якби ж я краще подумав!

Якби раніше вигадав, як із ним битися, може, все обійшлося б!

Лишається останній засіб.

Кинутися на нього без жодної магії.

Навіть не збираючи магічну силу, я її в собі ношу.

Так само і монстри — їхні тіла світяться, бо вони наповнені магічною силою, навіть не випускаючи її.

Тож від мене, на відміну від тата без магічної сили, якась дія точно буде.

Може, навіть і так у мене є до нього якась стійкість.

До того ж рейф не знає, що мені потрібен час, щоб випустити магічну силу.

Якщо я кинуся, він може злякатися і втекти.

Іншого виходу немає.

Щойно він спуститься — стрибаю.

Я зібрався з духом і напружив ноги.

Рейф спускається.

Тато, насупившись, дивиться назад, але рейфа там немає.

Я не зводжу очей із рейфа вгорі.

Навіть у темряві я чітко бачив монстра.

Його тіло світиться, але це бачу лише я.

А тато бачить лише те, що в світлі Громового ліхтаря.

Метри чотири-п’ять, не більше.

Але як для цього світу, це дуже добре джерело світла.

Рейф ковзнув униз.

Швидко!

Мабуть, відчув, що помирає, і хоче щосили напасти на тата з сестрою.

Ще ні.

Ще трішки.

Чекай, доки він підлетить упритул.

Ще зовсім трохи.

…Зараз!

Я вгадав мить і напружив ноги.

Тіло рейфа потрапило в світло Громового ліхтаря.

І тієї ж миті…

Тато, що досі бігав очима, раптом застиг.

Він дивився просто на рейфа.

Я не зрозумів чому, але рефлекторно передумав стрибати.

— Аааа! Кііііяаа!

З вереском рейф зупинився просто перед татом і, скривившись від болю, вилетів зі світла.

Шість секунд.

Я миттю зібрав магічну силу.

Магічна сила збирається біля ніг.

Повільно.

Але часу нема.

Я стрибнув «лише власною силою».

У повітрі зібрав магічну силу, вчепився в тіло рейфа й пустив у нього магічну силу.

«Я відчув монстра на дотик».

— Кііііііііі!

Це вже був лише високий пронизливий звук.

Це був передсмертний крик рейфа.

Пропустивши крізь себе магічну силу, рейф одразу зник.

Падаючи, я глянув униз.

Земля заповнила все поле зору.

Магічної сили біля ніг — мало.

Ще не досить, щоб пом’якшити удар.

Загину!

Подумав я, але моє тіло зупинилося на півдорозі.

Мене одразу підняли й посадили назад у сідло.

— Ти цілий?!

— Д-дякую, тату.

Здається, батько миттєво підхопив мене.

За мить він ухвалив рішення: гнав свого коня поруч із моїм і підхопив мене.

І все це однією рукою. Неймовірна сила.

Ніколи було й захоплюватися його неймовірною реакцією й силою — я просто відчув полегшення.

Позаду рейфа не видно.

Схоже, він був один.

— Здається, впоралися. Монстрів більше немає.

— Он як. Це добре, але ну ти й шибайголова.

— Інакше його було не перемогти… Вибач.

— Нема за що вибачатися. Якби не ти, ми б так легко не відбулися.

— Але що то був за жахливий монстр у людській подобі?

— Навіть серед нічних монстрів такого я ще не бачив.

— Отже, ти теж його побачив, тату.

— Так. Лише коли він підлетів зовсім близько. А ти, здається, бачив його й здалеку.

Тобто здалеку тато його не бачив.

Схоже, справа не в тому, що тіло рейфа світилося.

Отже...

— У будь-якому разі, треба поспішати. Не виключено, що з’являться ще монстри.

— ...Так. Поспішаймо.

Ми погнали коней.

Напруга спала, і я знову відчув дощ.

Треба швидше до Істрії.

Я глянув на світляну завісу в небі.

Вона й далі світилася зловісним червоним.