Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

47. Нічні монстри

— Хах! Хах! Хах!

З Громовими ліхтарями в руках ми гнали коней.

Небо затягло, лив рясний дощ, і видно було погано, як ніколи.

Місяця майже не видно — суцільна темрява.

Завдяки Громовим ліхтарям довкола хоч щось видно, але це вам не кишеньковий ліхтарик.

Ми могли мчати лише тому, що не раз їздили цією дорогою, а так майже нічого не бачили.

Громовий ліхтар неміцний, із ним треба обережно.

Скло в нашому світі дуже крихке.

Від дотику воно не розіб’ється, але як упаде — неодмінно, та й трусіння не любить.

Якби був лише смолоскип, під дощем ми б і не рушили, а йти вночі було б і поготів важко, тож гріх скаржитися.

Тупіт копит, шум дощу, вітер і гуркіт грому.

Іноді блискавка освітлювала околиці.

Аби лише не била поблизу — я б навіть хотів, щоб вона спалахувала частіше.

— Сіоне! Не жени надто швидко!

— Знаю!

Як гнати коня щодуху, Громовий ліхтар розіб’ється, а головне — наскочиш на перешкоду й злетиш із коня.

Тоді хтось із нас із татом, а з ним і сестра покалічиться чи, гірше того, загине.

Тоді все це не матиме сенсу.

Я напружував усі нерви і їхав так, щоб ні в якому разі не помилитися.

Це було абсолютно необхідно для нас.

Часом у світлі Громового ліхтаря я бачив профілі тата й сестри.

Напружені обличчя. Моє, безперечно, таке саме.

Сама їзда небезпечна, але є й дещо небезпечніше.

Поки що ми на нього не натрапили.

Аби тільки так і не натрапити до самої Істрії.

Це сталося раптово.

Щось змінилося в полі зору, і я мимоволі підвів погляд.

У небі незаперечно було «воно».

— П-полярне сяйво…?

Це була світлова завіса.

Скупчення світляних частинок, що пливли по небу.

Ніжно-рубінове, казкове — і водночас моторошне видовище.

Ця щільна світляна тканина хвилювалася в небі.

Ми, приголомшені, не могли відвести від неба очей.

Я ніколи не бачив такого неба.

— Тату, щ-що це?

— Що «що»? Блискавка?

— Там же світло в небі!

— Що ти кажеш! Я нічого такого не бачу!

Не бачить?

Бачу лише я?

Зовсім як магічна сила.

Якщо я бачу, а тато — ні, то, може, це магічна сила?

Чи щось подібне до неї.

Там якась істота?

Ні, немає.

Якби була істота, що випускає стільки магічної сили, вона була б завбільшки кілька кілометрів, не менше.

Я не розумію.

Що відбувається?

Невже це якесь знамення?

Не знаю.

Хай там як, треба довезти сестру до Істрії.

Гаяти час на те, чого не розумієш, ми зараз не можемо.

Аж тут я щось відчув і озирнувся через плече.

Нічого не чути.

Нічого не видно.

Але там точно щось є.

Таке відчуття мене охопило.

Я пильно дивився назад.

Не видно.

Може, здалося?

Може, я так напружився, що мені вже ввижається.

Я вже хотів повернутися вперед, аж тут щось змінилося.

Лапи.

Пазурі.

Тупіт.

Це враз ударило мені в очі й у вуха.

Завдяки цьому я одразу зрозумів, що хтось є поруч.

— Монстри!

Я закричав, і тато вмить обернувся.

— Зграя кривавих вовків! Вони жадібні до людської крові!

— Не відстануть, доки не вполюють здобич!

Я знаю.

Денні й нічні монстри дуже різняться.

Нічні монстри дуже люті й нападають на людей охочіше за денних.

Найгірші — це ті, що діють зграями.

Криваві вовки, як каже назва, ночами рищуть у пошуках крові.

Хто натрапить на їхню зграю, той здебільшого готується до смерті.

Гіршого супротивника й не придумаєш.

Тато рвучко витяг меч із-за пояса.

Тато мчав, тримаючи повід і Громовий ліхтар.

Візьме меч — доведеться щось випустити.

Сестра прив’язана до тата мотузкою, тож із нею все гаразд, а от із рештою — ні.

Тато, вагаючись, відпустив руку, якою тримав сестру, і взяв повід і Громовий ліхтар у ліву.

Так дуже незручно, і рухатися, як завжди, він не зможе.

Доручати татові бій із монстрами небезпечно.

До цього я був готовий заздалегідь.

Перебити їх доведеться мені.

— Їдь прямо! Я сам!

— Кх! Не перестарайся!

Я розвернувся в сідлі обличчям назад.

І хльоснув коня батогом по крупу.

Привчений кінь заіржав і помчав, наче скажений.

Кінь уже не слухав моїх команд і просто мчав.

А я тим часом пильно стежив за загрозою позаду.

Кривавий вовк — вовк із червоними очима.

Їхня особливість — діяти зграєю, вночі безупинно ганятися за здобиччю, пожирати її, а потім знову рухатися.

Вони наполегливі й хитрі.

Кажуть, якщо тебе помітили, втекти неможливо, а швидкість у них не гірша за коня, а то й краща.

Їхні бойові здібності теж значні.

Сила одного — приблизно як у ґобліна.

Коли чуєш «ґоблін», можеш подумати, що це не страшно, але це не так.

Ґобліни рухаються не дуже швидко і не дуже розумні.

Тому їх легко перемогти, якщо є магія.

Вони іноді діють групами, але зазвичай не більше п’яти.

Але криваві вовки ходять зграями по десять-п’ятнадцять.

Їх можна перемогти магією, але є велика проблема.

Іде дощ, тож вогняну й громову магію, звісно, не застосуєш.

Вогняна магія згасне, щойно спалахне, а від громової вдарить струмом мене самого чи коня.

Про Фол годі й думати.

Лишаються магія вітру чи води та хіба що Джамп.

За силою атаки вони значно поступаються першим двом.

Криваві вовки прискорилися й почали наздоганяти.

Видно, що діють злагоджено: всі біжать за ватажком.

Плинний рух, мов у косяка риби, — і відчувається непохитна воля: не відпустити.

Усієї зграї ще не видно.

Але вбивчий намір монстрів, що біжать за ватажком, спрямований на нас.

— Гарр! Рру-а-а-ау!

Вовки, які тримали певну відстань, раптово прискорилися.

Ця реакція показала мені їхню хитрість.

Вони знають про людську зброю.

Ймовірно, це була обережність щодо стріл чи іншої далекобійної зброї.

Вони трималися на відстані, а коли побачили, що ми нічого не робимо, — наблизилися.

Неабияк хитрі.

Але це рішення було помилковим.

А я весь цей час тримав зібрану в обох руках магічну силу.

Три оболонки.

Перша — циліндрична, найближче — куля. Усередині зібрано «дощ».

Друга — Блоу, зібраний за кулею.

І остання — ще довший циліндр магічної сили, що огортає все.

Крихітна, діаметром десь три сантиметри, а водяна куля всередині — як справжня.

Таких чотири.

У кожній — десь 20 магічної сили.

Для магії це небагато.

Але це не магія, що підтримує явище, як вогонь чи блискавка, а магія, що використовує справжню речовину.

Тож якщо зробити вміло, магічної сили треба небагато.

Щоправда, як зробиш невміло — треба ще більше.

Чотири водяні кулі висіли перед моїми простягнутими долонями.

Я випустив їх у бік вовків.

З приємним «пшух» водяні кулі вилетіли.

Три летіли прямо, одна трохи вбік.

Вони точно не очікували такого.

Вовки не встигли зреагувати і отримали три кулі.

— Кя-а-ун!

Кількох монстрів підкинуло.

Я не роздивився, але, здається, влучило в тулуб.

Сила удару була більшою, ніж я очікував.

Мабуть, справді не слабше за пістолет.

Я подумки переможно стиснув кулак.

«Аквакуля».

Водяна магія, яку я задумав якраз на дощову погоду.

Застосував я її вперше в бою, але вийшло.

Якби не вийшло, довелося б відбиватися Блоу, хоч він і повільніший.

Принцип Аквакулі не такий складний.

Зазвичай випущена магічна сила, торкнувшись повітря, стає атмосферною магічною силою.

А якщо вона потім торкнеться явища — стає магією.

Можна збирати вологу з повітря і конденсувати її.

Ось що таке Аква.

Але збирати воду з озера складно через природу магічної сили.

Для цього потрібно дуже багато енергії, щоб підняти велику кількість води.

Мабуть, щоб подолати тяжіння й натяг, треба чимало енергії.

Тож або збирати вологу з повітря, або набирати воду, витрачаючи якомога менше енергії.

І тут допомагає дощ.

Дощ падає з неба й сам торкається магічної сили.

Вода сама налипає — і виходить водяна магія.

Звісно, потрібна енергія, щоб поглинути удар падіння крапель, але вона значно менша за ту, що потрібна для підняття води проти сили тяжіння.

Підсумок:

коли йде дощ, магічною силою можна збирати воду, майже не витрачаючи її.

Перша оболонка — і є цей зібраний дощ, тобто замість кулі.

Друга — магічна сила за водяною кулею: Блоу.

Блоу циркулює в одній оболонці магічної сили, що складається з кількох маленьких згустків.

Це вимагає дуже тонкого керування, а через невеликий масштаб сила вітру теж мала, тому потрібна велика концентрація.

Насправді Блоу важко задати напрямок.

Щоб приборкати його, і потрібна третя — циліндрична магічна сила.

Як у вогнепальній зброї — це ствол.

Ця магія, де кільком видам магічної сили даєш різні ролі й випускаєш усе разом, відверто кажучи, страшенно неефективна.

До того ж утомлює вона куди більше, ніж звичайна магія.

Але з того, що я зараз можу, вона, мабуть, найдієвіша.

Я знову збираю магічну силу й воду.

Раз діє — нема чого вагатися.

Я продовжую атакувати Аквакулями.

Вовки, видно, не чекали, що їх атакують: розгубилися й збавили швидкість.

Не втрачаючи нагоди, я кілька разів випустив Аквакулі.

Чотири кулі за раз. Як на таку зграю — мало.

Але вовки не кидаються на нас наосліп.

Навпаки, вони тримають дистанцію і пильно дивляться на нас.

«Насторожилися?» — подумав я й знову й знову випускав водяні кулі.

Порівняно з першим разом влучали вже в одного, а то й у жодного, але я все одно стріляв.

Дивно.

Я б’ю їх, а вони не відповідають — і весь час тримаються на відстані.

Хоча вже з п’ятеро вибули.

Тривожно, але я все стріляв.

Хай там що, можу я небагато.

Нема часу сумніватися.

Щойно я це вирішив, як очі в мене розширилися.

— Що?!

Коли я випустив водяну кулю, вовки рефлекторно ухилилися.

Подумав, випадковість, знову випустив Аквакулю — і вони знову ухилилися.

От лихо.

Вони розгадали Аквакулю.

Монстри володіють магічною силою.

Звісно, і в кривавих вовків магічної сили вдосталь — їхні тіла ледь світилися.

Тобто вони теж бачать форму магічної сили.

Форму Аквакулі легко зрозуміти: ствол із магічної сили тягнеться просто до цілі.

Тобто видно, куди я цілюся.

Якщо не вдасться стримати Блоу, куля полетить казна-куди, а так — летить прямо.

Вовки це зрозуміли.

Мої підозри швидко переросли в упевненість.

Після двох ухилень вовки знову помчали до мене.

Не наосліп — вони збиралися напевно вполювати здобич.

Ну й хитрющі.

Може, й ті вовки, що відстали, не загинули.

Невже Аквакуля слабша, ніж я думав?

Але наразі це єдиний спосіб, який я можу застосувати.

Потрібно подумати.

Як відбиватися, коли вони нападуть.

— Сіоне, не перестарайся! Як що — я сам їх переб’ю!

Це кричав тато.

Звісно, тато вовків переміг би.

Але якщо треба ще й захищати сестру та коня, це буде дуже важко.

Якщо можу — перебити їх маю я.

— Зрозумів. Але я ще можу!

З відчайдушним обличчям я все випускав Аквакулі.

Від безперервної магії швидко накопичується втома.

Взагалі магія розрахована на те, щоб звалити ворога одним ударом.

Довгий бій невигідний, а чарівникам погано дається ближній бій.

Але від цих міркувань нічого не зміниться.

Доведеться битися.

Вовки ухилялися від моїх водяних куль, рухаючись зигзагом.

Таки розкусили.

Відстань поступово скорочується.

Десять, вісім, шість, чотири метри.

Близько.

Наростає нетерпляча тривога.

Добре хоч, що вони вибрали ціллю мене.

Але якщо мене вб’ють, усе марно.

Ще чого — дати себе вбити.

Заради тата й сестри.

Я нізащо не здамся.

Мені ще стільки всього хочеться зробити.

Зібравшись із духом, я втупився в монстрів.

Вони певні, що зблизька не програють.

Мабуть, гадають, що мені й відповісти нічим.

Ну ж бо, підходьте.

Я вдарю Флером упритул.

А як і це не допоможе — пущу Болт, хай навіть і самого вдарить струмом.

Коли зважишся, дещо таки можна зробити.

Вовки оточили мене.

Кінь злякано заіржав.

Вони йдуть!

— Сіоне!

Тато мчав до нас.

Він уже порішив кількох вовків.

Але їх було надто багато.

Монстри й далі бігли поруч зі мною.

Вони гарчали на мене.

І…

— Гарру-гау-гау!

Один гаркнув — і зграя чомусь почала збавляти хід.

Ми не розуміли, що відбувається.

Що сталося?

Чому вовки раптом почали відступати?

Якийсь задум?

З такою підозрою я пильно стежив за монстрами.

Але тривога моя виявилася марною.

Монстри поволі віддалялися від нас і зникали в темряві ночі.

Зникли і звуки, і відчуття їхньої присутності.

— Що ж це сталося…?

Тато теж розгубився.

Отже, і тато не знає.

Що ж трапилося?

Ні — що зараз станеться?

Мене раптом пройняв холод.

Кажуть «кров у жилах холоне», але я відчув це вперше.

Чиясь присутність.

І я відчув, що воно наближається.

— Щ-щось, щ-щось н-наближається…

Мої губи тремтіли.

Я рефлекторно розвернувся вперед і схопив повід.

— Тату! Т-треба тікати!

— Що сталося, Сіоне? Хіба монстри не пішли?

— Н-не знаю. Але треба швидше! …Ой!

Від незбагненного тремтіння я впустив Громовий ліхтар.

Розбитий світильник, сиплючи іскрами, залишився далеко позаду.

Але мені не до нього.

Відчуваю.

Воно йде.

Зовсім поруч.

Пролунав грім.

І тієї ж миті…

Позаду я побачив «щось, що пливло в повітрі».

Я рефлекторно закричав.

— Воно тут! Швидше!

Тато, хоч і розгублений, погнав коня.

Воно було вже видно.

Це було щось не з цього світу.