Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

46. Хвороба лінощів

За вікном безупинно лив сильний дощ із грозою.

Я дивився на сестру, що нерухомо лежала на ліжку, й заціпенів.

— Я послав гінця до володаря. Мабуть, скоро прибуде.

— А, т-так, дякую.

Сивий старий із дивно гострим поглядом — це староста нашого села, Тед.

Як на батька Роуз, він доволі старий, але в чужі справи я пхатися не збираюся.

Та й голова в мене була зайнята лише сестрою.

На вигляд — нічого незвичного.

Вона така спокійна, що скажи хтось «просто спить» — я б повірив.

— Сестро… що ж із тобою?

Я стиснув руку Марі, обличчя в мене закам’яніло.

Це не сучасний світ, де лікарі на кожному кроці.

Лікарі тут рідкість, навіть у великих містах їх небагато.

Звісно, у такому глухому селі їх немає.

Надворі розігралася буря.

До того ж уже стемніло.

У цьому світі всі знають: уночі монстри лютують, тож надвір краще не виходити.

Тобто їхати зараз до Істрії по лікаря дуже небезпечно.

Принаймні зараз поїхати до Істрії не вийде.

Мене гризло нетерпіння.

Мені хотілося просто зараз мчати до Істрії.

Головне — чи сестрі загрожує небезпека, чи ні.

Якби я це знав, мені стало б трохи легше.

У кімнаті були я, Марі, Роуз, Марон і Ред.

Марон і Ред з тривогою дивилися на нас.

А Роуз, скривившись, пильно роздивлялася Марі.

Раптом Марі повільно відкрила очі.

Я рефлекторно звернувся до неї.

— Сестро! Ти в порядку?!

Горло не слухалося.

Голос зірвався й здавався чужим.

Сестра ледь розплющила очі й дивилася в стелю.

Вона не реагувала на мій голос.

Навіть не подивилася на мене.

Жодної відповіді не було.

— Щ-що з тобою, сестро?

Вона лише втупилася в стелю, ніби в напівсні.

Вона при тямі.

Але ніби душа її десь далеко.

Хоч мене й трусило від хвилювання, я все кликав сестру.

Але результат не змінився.

Що ж це таке?

Поки я лише розгублено метушився, Роуз підійшла й зазирнула Марі в обличчя.

— Можливо, це хвороба лінощів.

— Хвороба лінощів...?

— Я ж почала була розповідати про пошесть, що шириться.

— Ця пошесть і є хвороба лінощів. Людина раптом, ніби обірвалася нитка, втрачає будь-яку волю й нічого не робить.

— При тямі, а не реагує — лише дивиться в одну точку. Така от хвороба.

— Т-тобто сестра захворіла на це?

— Не знаю. Але симптоми схожі.

— Хвороба лінощів — це хвороба, яку виявили нещодавно… і яка зараз шириться.

— Кажуть, у тілі явних змін немає, тож, може, життю нічого й не загрожує.

— Т-то, може, треба одразу показати лікареві?

— Хтозна…

— Про хворобу лінощів відомо мало, та й я не знаюся.

— Якщо показати раніше, може, й знайдеться, як вилікувати, а може, й ні.

Хвороба лінощів.

Як і каже назва, людина втрачає будь-яку волю й нічого не робить.

Сестра зараз саме така — просто дивиться в стелю.

Наче це зовсім інша людина.

Ще щойно ж так світло всміхалася.

А тепер — як лялька без почуттів.

Кличу, тримаю за руку, тормошу — а сестра на мене навіть не дивиться.

— Ц-це виліковне?

— …Принаймні я не чула, щоб хтось одужав.

— Причина невідома, нічого не зрозуміло.

Не може бути.

Це ж невиліковна хвороба виходить.

Сестра так і залишиться?

Аж до смерті?

Її лагідне обличчя.

Її розгублене обличчя.

Її надуте обличчя.

Її сердите обличчя.

Її зніяковіле обличчя.

Її радісна усмішка.

Я більше ніколи цього не побачу?

Ми й поговорити не зможемо?

Не може бути.

Ні.

У таке неможливо повірити.

Адже ще щойно вона була як завжди.

Як завжди — усміхнена, весела.

Чому ж тоді.

Чому з сестрою таке?

Біда може раптом прийти до кожного.

Скільки разів я це чув, а в глибині душі думав, що мене це не стосується.

Тому, коли щось трапляється, кожен думає:

Чому саме зі мною, з моєю родиною, другом, коханою людиною?

Реальність накочується й силоміць змушує зрозуміти:

немає нічого несправедливішого.

Ох, я ж і сам це знаю.

У моєму минулому вже була смерть — раптова, без жодних передвість, хоч я нічого не зробив.

Смерть і час — для всіх однакові, кажуть?

Ні.

Світ збудований на несправедливості.

Хтось живе чесно — і вмирає молодим, а хтось чинить усе зло, яке тільки можна, — і живе довго.

На такій нерівності все й тримається.

Я ж мав би це знати.

Холодна.

Тіло сестри холодне, я ледве відчуваю її тепло.

Це не через те, що вона промокла під дощем.

Я витер її від дощу, тримаю за руку, а навіть там, де торкаюся, — холодно.

Справжнісінька лялька.

Я міцно стискаю її руку.

Сильно, щоб хоч трохи відчути тепло.

Аж тут від входу долинув гамір.

Затупотіли кроки, і хтось увійшов до нашої кімнати.

— Сіоне! Що з Марі?!

— Сіончику! Марі!

Там стояли мама, тато й кілька селян.

Коли прийшли тато й мама, мені полегшало.

Тато й мама підійшли до мене й одразу глянули на Марі.

— …Це хвороба лінощів?

— Та, що шириться в місті… Чому ж Марі…

— Не знаю. Причина невідома. Життю загрози немає, але зволікати не можна.

— Краще не гаючись показати лікареві. Еммо, одяг для Марі.

— Т-так.

Мама дістала з торби сестрин плащ і вдягла його на неї.

І тато, і мама були в плащах.

Мабуть, від дощу.

— Я візьму Марі й негайно поїду до Істрії.

— А ти, Сіоне, з Еммою вертайся додому.

— П-почекай, тату! Я теж піду!

— Не вередуй, Сіоне. Ти ж розумна дитина.

— Подивися, як склалося, і сам зрозумієш, що тобі робити.

— Їхати вночі небезпечно. Дорогою, коли монстри лютують, гине навіть вправний воїн.

Тато, звісно, має рацію.

Я й сам це розумію.

Тому я досі ні разу не виходив надвір уночі.

— Сіончику… завтра вранці поїдемо з мамою до Істрії.

Мама легенько торкнулася мого плеча.

Стримавши бажання сховатися за цією добротою, я ступив крок уперед.

— Це не вередування. Ти ж збираєшся сам везти сестру до Істрії.

— Я знаю, що ти сильний.

— Але самому, захищаючи сестру й правлячи конем, їхати до Істрії дуже небезпечно.

— А як нападуть монстри? Ти справді можеш сказати, що все буде гаразд?

— Сам ти, може, й упорався б, але тобі ж битися, захищаючи й сестру, й коня.

— Небезпека загрожуватиме не лише тобі, а й сестрі.

Намагаючись тримати голову холодною, я добирав слова.

Звісно, мені й не хотілося розлучатися з сестрою.

Але ще сильніше було бажання зробити все можливе, щоб їй допомогти.

Сам тато може не так уже й багато.

Якщо вб’ють коня, дорога затягнеться, і ми згаємо час.

А ще треба захищати сестру, а з сідла відбиватися від монстрів важко.

Потрібен супровід.

У нашому селі битися можуть лише тато, Марі і я.

Хай серед інших дорослих хтось і вбивав монстрів, то хіба гуртом, обступивши.

По-справжньому полювати на монстрів, крім нас, тут ніхто не вмів.

— ...Сіоне, ти...

— Я дитина. Але дещо можу.

— До того ж, якщо їхати верхи, мене краще мати поруч, хіба ні?

Я ж чарівник.

Тато вміє користуватися не лише мечем.

Але не так вправно, як мечем, а головне — тримаючи сестру й правлячи конем, мало якою зброєю скористаєшся.

А я можу застосовувати магію.

Я добре атакую здалеку, а дещо вмію й зблизька, тож упораюся будь-як.

Тато це має розуміти.

Тато пильно подивився мені в очі й, ніби змирившись, зітхнув.

— Добре. Еммо, дай Сіонові плащ.

— …………Так.

Мама, здається, хотіла щось сказати, але стрималася.

Я бачив, як вона хвилюється, і мені стискалося серце.

Сестра й так у такому стані, а якщо ще й зі мною щось станеться…

Мабуть, так вона й подумала.

Але цього разу я впевнений, що моя думка правильна.

Я взяв у мами плащ і накинув на плечі.

— Теде, позич Сіонові коня.

— Слухаю. Зараз підготую.

Староста квапливо пішов до стайні, а тато підняв сестру на руки.

І, вийшовши з кімнати, озирнувся на мене.

— Ходімо. До самої Істрії не розслабляйся.

— Так, зрозумів.

Татове обличчя було сумне й ніби змирене.

Може, мої слова стали для тата тягарем?

Але тоді він міг просто відмовити.

То чому ж у нього таке обличчя?

Ці думки розвіяв голос старости Теда.

Здається, коня вже підготували.

— С-Сіоне, бережи себе…

Я відчував, як переживають за мене Ред, Марон і Роуз.

Сказати «все буде добре» я не міг.

Тому я міг сказати лише одне.

— Ну, я поїхав.

Мій голос трохи тремтів.

Не від страху.

Мене все гризла тривога: чи буде сестра жива й здорова.

Ніби відганяючи цю страшну думку, я ступив уперед.