Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

45. Буденність, що розпадається

Допомагати в селі ми пішли вперше за довгий час.

Марон і Ред через хатні справи на тренування більше не приходили, а Роуз, видно, мала якісь справи — я її не бачив.

Не скажу, що на душі легко.

Я їх усіх люблю, але після тієї історії з ґоблінами якось ніяково зустрічатися.

Наче в душі нічого не змінилося, а через ніяковість віддаляєшся — от таке відчуття.

Я — син володаря земель.

Нам ще довго жити поруч, тож хотілося б мати з усіма добрі стосунки.

— До речі, я теж давно там не була.

Сестра сказала це з дещо складним виразом обличчя.

Сестра, як і я, після того випадку трохи ніяковіла.

Під час тренувань ми говорили нормально, але вже не так легко і невимушено, як раніше.

Я якось відтягував це, але це гарна нагода.

Відверто поговорити буде важко, але хоч трохи цю ніяковість розвіяти варто.

— Ми тепер і говоримо з ними мало… У кожного вдома свої справи.

— Думаю, справа не лише в тому випадку.

— Так. Ну, ми ж не посварилися, тож, мабуть, не варто надто перейматися.

— Т-так. Не будемо напружуватися — просто допоможемо.

— Хі-хі, не думала, що почую таке від тебе.

— А спочатку ж ти страшенно соромився чужих.

— Сестро, люди, знаєш, ростуть.

— Тоді підеш сам?

— Вибач. Ходімо, будь ласка, разом.

Я одразу схилив голову.

Сестра, мабуть, передбачала таку реакцію й дзвінко розсміялася.

— Гаразд-гаразд. Ходімо разом.

Коли Марі мене дражнить, мені не прикро.

Це звична справа, і я знаю, що сестра насправді не зневажає мене.

Ми, як завжди, пішли лісовою дорогою до села.

Хоч ми й ішли допомагати в селі, були одягнені так само, як на полювання.

Марі носила по одному мечу з кожного боку, а я мав при собі «Громовий вогонь» на поясі.

У разі бою ми одразу витягнемо зброю й станемо в стійку.

У цьому світі село не завжди безпечне, тому носити зброю — звичайна справа.

Звісно, якщо вмієш битися.

Ми тепер як авантюристи вже чогось варті, тож завжди носимо зброю.

Звісно, з дозволу тата.

Хоч ми й уміємо битися, ми діти й самі такого не вирішуємо.

Що б не робили — питаємо тата.

Але як для аристократів у нас доволі вільно.

Я думав, аристократи тільки й роблять, що влаштовують прийоми з іншими аристократами й родичами, чемно вітаються, тримають фасад і заводять знайомства.

Але принаймні ми ніколи не брали участі в таких заходах.

Чи то тому, що ми належимо до нижчого дворянства, чи то тому, що ми не займаємо такого становища, чи, можливо, в цій країні просто немає такої системи — я не знаю.

Хоча ми ж усе-таки місцеві володарі, тож зовсім без цього — дивно.

У будь-якому разі, це поки що не має до нас жодного стосунку.

Ми йшли межею між полями, і показалися сільські хати.

Вдалині виднілися поля, де селяни старанно поралися.

Ця ідилічна картина мені дуже подобалася.

Можливо, через те, що я довго жив у місті, мене тягнуло до сільського життя.

— О, он вони.

У тіні буйно зелених рослин виднілися двоє.

Це були Ред і Марон.

Роуз, здається, не було.

Ред виріс швидше за мене і трохи вищий.

Марон, здається, майже не змінилася.

Така ж маленька, як була.

Вони помітили нас і помахали рукою.

Ми у відповідь помахали і підійшли ближче.

— О, а Роуз немає?

— Ага, каже, у неї справи.

— Роуз останнім часом, здається, дуже зайнята, майже й не працює в полі.

— Вона ж і старості допомагає, тож у полі їй, по правді, працювати не обов’язково.

Роуз — донька сільського старости Теда.

Я, як син володаря, кілька разів із ним розмовляв.

Він, здається, небагатослівний.

— Ну, ми й самі впораємося. Сьогодні лише жуків збирати.

Ред знизав плечима.

Комах я не боюся, але й не люблю.

Можу торкатися їх голими руками, але не хочу.

На відміну від сучасного світу, природи тут багато, тож і комах повно.

Бачу їх щодня, тож звик більше, ніж колись, але не люблю.

— Тоді ми теж допоможемо.

— Ага, розраховую на вас.

Ред ніяково всміхнувся, і я так само ніяково всміхнувся у відповідь.

Ну, поки й так добре.

З часом трохи розслабимося.

— Тоді Сіон працюватиме зі мною, а Марі — з Редом, добре?

Сестра на мить невдоволено скривилася, але я поглядом сказав їй: «Не вередуй», і вона знехотя відвернулася.

Ну й сестра — ні на крок від мене не відходить.

Я теж трохи залежний від неї, тож не можу багато казати.

Ми з Марон пішли в глиб поля.

Я оглянув рослини заввишки кілька метрів.

Ефективних пестицидів у нас немає, є лише суміші з природних компонентів.

Вони трохи відлякують комах, але цього недостатньо, тож основна робота — вручну знищувати шкідників.

Інакше врожай пропаде — а це великі збитки.

Збираємо самих комах, а якщо відклали яйця — прибираємо й їх.

Це дуже трудомістка, але надзвичайно важлива справа.

Ми мовчки продовжували знищувати шкідників.

Минув полудень, настав вечір, а ми все працювали.

— С-слухай, Сіоне.

Я весь поринув у роботу, коли Марон позаду несміливо заговорила.

Я відповів, не відводячи погляду.

— Що таке? Щось сталося?

— А-ага. Ну… знаєш…

Їй явно важко було спитати.

Уже з цього я здогадувався, про що вона хоче сказати.

Але я мовчав і просто чекав, поки Марон скаже далі.

— …Пан володар звелів нікому не розповідати про той день…

— Відтоді ми все якось силувалися не згадувати про це, і…

— Я подумала, що, може, так не годиться… Н-не знаю, як сказати.

Вона явно добирала слова.

І, мабуть, багато про це думала.

Інакше не мовчала б про це цілих два роки.

Я не знав, що сказати, і відповів мовчанням.

— А, в-вибач. Я не з цікавості хочу знати.

— …Ні, мабуть, таки хочу. Але не силую тебе.

— Не хочеш розповідати — то й добре. Але, чесно кажучи, мені таки цікаво.

Усім селянам тато звелів мовчати про той день.

Марон і Ред — не виняток.

І досі, здається, ніхто не прохопився.

Та навіть якби хтось і розповів — звучить це неправдоподібно, а бачили все, крім моєї родини, лише Марон і Роуз.

Це сприйняли б як вигадку.

Але те, що я вбив ґобліна, нікуди не дінеться.

Поки що біди немає, але, як і з громовим каменем, магія вже сама собою впливає на все довкола.

А якщо вона змінює щось — на добре чи на зле, — то знати про неї й торкатися її легковажно не варто.

Але хіба Марон — та, кому не можна довіряти?

Ґрастові я про магію розповів.

Бо він давній татів друг, і тато вирішив, що йому можна довіряти.

А Марон, Ред, Роуз?

Хіба їм не можна довіряти?

Вони діти — можуть і ненароком проговоритися.

Але всі троє вже бачили частку магії.

І років зо два нікому про неї не розповідали.

Можливо, настав час розповісти про це.

Але...

Хто знає, який вплив це матиме на них, якщо втягнути у це? Чи справді це правильно?

Може, тато має рацію: що менше вони знають, то краще для них.

Поки що проблем немає.

Але в майбутньому ніхто не може гарантувати, що їх не виникне.

Саме тому батько наклав заборону на розголошення.

Вагаючись, я й не помітив, що перестав працювати.

— …Таки не можеш розповісти… ха-ха. Ага, нічого.

— Я не хочу тебе змушувати. Просто хотіла знати.

Я тихо озирнувся через плече і поглянув на профіль Марон.

Вона сумно опустила очі.

Якщо друг не може довірити тобі таємницю, буває самотньо.

Мені защеміло серце, але я так і не зважився.

Поки я вагався, почувся якийсь звук, і я глянув туди.

— О, Сіоне. Рідкісний гість. Ви сьогодні прийшли допомагати?

Роуз стояла, гордо взявшись у боки.

Роуз теж підросла, стала значно вищою й жіночнішою.

Поруч з нею стояла Ріа.

Саме вона зашивала маму, коли та була поранена.

Дивне поєднання.

Або ж вони просто добре ладнають, а я про це не знаю.

— Привіт, Роуз. І тобі, Ріа.

— Д-добрий день.

Ріа сором’язливо вклонилася.

Вона майже не змінилася.

Схоже, вона перестала рости ще два роки тому.

Коси, веснянки — точнісінько сільська дівчина.

Але цього я не скажу — образиться.

Помітивши Роуз із Ріою, сестра й Ред теж підійшли.

— О, Роуз. Ти вже звільнилася?

— І Ріа з тобою? Ви зі старостою їздили до Істрії?

— О, і Марі з Редом тут. Так, ми ненадовго їздили до Істрії.

— Треба було продати врожай і купити дещо для села.

— А я — швацьке приладдя й тканини.

Роуз, донька старости, їздить до Істрії доволі вільно.

Ми з Марі теж часто їздимо до Істрії на своїх конях — по завдання в гільдії.

Але про це ми нікому не розповідаємо.

Якщо скажеш, що діти десяти і дванадцяти років полюють на монстрів, це приверне зайву увагу і стане предметом пліток у селі.

Якщо це залишиться лише в межах села, то нічого страшного, але якщо чутки поширяться серед торговців чи людей з інших сіл, це може створити проблеми.

Хоча, з іншого боку, ми ж приймаємо завдання у Гільдії відкрито, тож це, мабуть, не має великого значення.

Але в самій Істрії ніхто не знає, що ми діти володаря далекого села.

Це не те, що потрібно приховувати будь-якою ціною, але й розповідати про це немає особливої потреби.

Втім, здається, у Гільдії про це вже ходять чутки.

Двоє дітей самі полюють на монстрів — не дивно, що про це говорять.

Хоча я користуюся магією, а сестра — своєю неймовірною силою.

— До речі, ви ж теж часто буваєте в Істрії?

— Т-так. Ну, буває.

Марі трохи збентежилася.

Мабуть, подумала про те, що ми не вилазимо з гільдії.

Ох, і прозора ж моя сестра.

— Кажуть, останнім часом там ходить якась дивна хвороба.

— Хвороба? Яка саме?

— Ось у тому й річ… Ой?

Роуз хотіла щось сказати, аж раптом небо потемніло.

Глянули вгору — небо непомітно затягло хмарами.

Щойно ж було ясно.

Не встиг я так подумати, як із неба закрапало.

Дрібний дощ швидко перейшов у зливу.

— На сьогодні все! Біжімо додому!

Щойно я крикнув, усі кинулися бігти.

Жуки — не така вже нагальна справа.

У цьому світі навіть звичайна застуда може коштувати життя.

Стояти під дощем — небезпечно.

Ми поквапом пішли з поля.

І тут.

Позаду щось глухо гепнулося.

Я обернувся.

Ні про що не думаючи.

Лише «що це за звук?» — і я обернувся.

І…

Я не повірив своїм очам.

Хтось лежав на землі.

Не просто впала.

Вона не рухалася.

Отже, не спіткнулася.

Вона…

Сестра…

Марі…

…лежала на землі й не рухалася.

— Сестро-о-о!!!

Я відштовхнувся від землі й кинувся назад до сестри.

Поглянувши на її обличчя, я зрозумів, що вона втратила свідомість.

Торкнувся — жодної реакції.

Чому ж вона раптом впала?

Зовнішніх травм не було.

Ніхто не нападав на сестру.

Тут були тільки ми, а сестра бігла позаду мене.

За нею нікого не було.

Усі були попереду мене.

То що, хвороба?

Та не може бути.

Чому? Не розумію. Як?

Від такого голова відмовилася думати.

Кілька секунд порожнечі.

Потім повернулися всі, хто помітив, що з нами щось не так.

— Марі, що з тобою?!

— Сіоне, що трапилось?!

— Ох?! Т-так чи інакше, понесімо її. Сіоне, чого ти стоїш?!

— Я-я покличу дорослих!

Поки всі щось робили, я нарешті отямився.

Так. Нема часу стояти отетерілим.

Спершу треба занести сестру в дім.

З допомогою всіх я заніс сестру до найближчої хати.

Її тіло було холодним, як вода, і важким.