Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

5. Ще рано здаватися

Біжить. Звична картина.

Сестра крутилася по внутрішньому дворику колами. Я спостерігав за нею.

Останнім часом вона зупиняється посередині і махає дерев'яним мечем.

Здається, вона впевнено починає свій шлях як жіноча мечниця.

Це, без сумніву, виглядає круто, але я не збираюся йти цим шляхом.

— Ху-ух, ху-ух… ох, втомилася!

Вона довго бігала, а тепер підійшла до мене, намагаючись заспокоїти важке дихання.

Марі вже вісім років, а мені шість.

Ми ще діти, але я вважаю, що це вже не той вік, коли просто бігають без мети.

Та все ж Марі продовжує бігати так само.

Навіть тримаючи меч, вона не припиняє бігати.

Я не розумію, що в цьому такого веселого.

Але я ніколи не питав, чому вона так багато бігає.

Бо можна списати це на те, що вона просто дитина.

Проте останнім часом у мене почали з’являтися сумніви.

Чому вона постійно біжить?

Чому повторює одне й те саме?

Чи справді їй це подобається?

Останнім часом я все частіше про це думаю.

Зовнішність Марі значно змінилася порівняно з минулим.

Дівчата ростуть швидко.

Вона ще близько 130 сантиметрів заввишки, але вже помітно, що це дівчинка.

Вона в спідниці, і час від часу видно ноги.

Звабливості ще жодної, але щось дівоче в ній уже є.

Якби наші батьки вимагали поводитися скромно, їй би точно влетіло.

Наші батьки уважно дивляться за дітьми і дуже терплячі.

Тому вони рідко сердяться.

Вони сердяться лише, якщо ми робимо щось небезпечне, травмуємося або когось ображаємо.

— Ух.

Марі сіла поруч зі мною й дивилася в небо.

І все.

Вона нічого не казала.

Ніколи не питала, про що я думаю чи що мене гнітить.

Так само й батьки.

Вони просто поводилися зі мною як завжди.

Діти в цьому віці часто бувають примхливими, а якщо є молодший брат, то можуть поводитися безрозсудно.

Старші брати й сестри часто бувають егоїстичними, а молодші зазнають знущань.

Але в моєму випадку такого не було.

Я дивився на профіль Марі.

У неї правильні риси обличчя.

Вона була впертою та життєрадісною, з якоюсь відвагою та гідністю.

Марі мала багато того, чого не було в мені.

— Слухай, сестро.

— Що?

— Чому ти так багато бігаєш?

На моє запитання Марі задумливо випнула губи.

Вона нахилила голову, ніби щось обдумуючи, а потім заговорила.

— Бо я ж старша сестра.

— …Щось я не зрозумів.

— Ну, бачиш, я тренуюся на випадок, якщо щось станеться.

Я не зовсім зрозумів.

Вона бігає, вивчає фехтування. Якщо це для чогось у разі небезпеки — це зрозуміло.

Але частина про те, що вона старша сестра, здається, не пов’язана з цим.

Марі не була незграбною в розмові, але іноді говорила лише по суті.

Вона не була сильною в навчанні, але не була дурною.

— На випадок, якщо щось станеться?

— Так. Якщо з’являться монстри або погані люди, краще вміти захищатися, правда?

— Здається, я в цьому непогана.

— ...А чому це пов’язано з тим, що ти старша сестра?

— Бо я маю захищати тебе, звичайно.

— Що?

Це було як грім серед ясного неба.

Я був просто розгублений від несподіваної відповіді.

— Я ж старша сестра. Якщо з тобою щось станеться, я маю бути сильною, інакше буде погано.

— Для мене?

— Так. Буває важко, але мені це не неприємно.

Марі, дивлячись у небо, ніби це було очевидно, сказала це.

— Я не дуже розумна, але добре рухаюся.

— Ось і все, що я можу.

— То ти весь цей час бігала й тренувалася заради цього?

— Так.

Вона була безтурботною.

Не дорікала, не хвалилася — просто сказала, як щось само собою зрозуміле.

Від цієї природності я втратив дар мови.

Її почуття, ця чистота, змусили мене мовчати.

І в центрі цих почуттів був я: Марі старалася заради мене.

Це мене тішило.

Водночас я відчував провину.

Я весь час думав лише про себе.

А Марі думала про мене і старалася.

Батьки теж так робили.

Вони завжди піклувалися про мене, хвилювалися.

А я?

Я думав лише про себе.

Змушував інших хвилюватися і покладався на них.

А ця маленька дитина так старалася заради мене.

Вона маленька, але здавалася такою великою.

Марі кинула на мене швидкий погляд.

Вона ніби щось задумала, але встала і простягнула мені руку.

— Є місце, куди я хочу піти. Іди за мною.

— Але ж казали не відходити далеко.

— Не хвилюйся. Це недалеко. Та й там немає монстрів.

Я, трохи розгубившись, взяв її за руку.

Ця сестра завжди така несподівана.

Часто вона мене збивала з пантелику, але мені це не заважало.

Ми пройшли через внутрішній двір і вийшли назовні.

За будинком розкинулися луки й ліси.

Видимість була непогана, але в лісі бачити було складніше.

Марі пішла дорогою, а потім без вагань зайшла в ліс.

Я майже ніколи не заходив у ліс.

Зазвичай я йшов по дорозі, що веде до міста.

Але Марі не боялася і впевнено йшла вперед.

Вона виглядала такою надійною, хоча їй всього вісім років.

Після деякого часу ми вийшли на відкриту місцевість.

Перед нами розкинулося озеро.

— Почекаймо трохи. Надвечір побачиш.

Відсюди до дому хвилин п’ятнадцять. Ми встигнемо повернутися до ночі.

— А мама не насварить?

— Можливо. Але я думаю, це того варте. Мабуть.

Я хвилювався не через те, що хочу уникнути сварки, а тому, що не хотів її турбувати.

Та коли дивився на Марі збоку, не міг цього сказати.

Вона пильно дивилася на озеро, не відводячи очей.

Я сів поруч із нею.

Ми просто сиділи на березі, дивлячись на озеро, і вечір поступово наставав.

Питання, що саме ми тут шукаємо, залишалося без відповіді.

Нічого не змінювалося.

Небо поступово червоніло.

Я вже збирався сказати, що пора повертатися, коли Марі раптом піднялася.

— Дивись!

Я подивився туди, куди вона вказувала.

Озеро, здавалось, не зазнало жодних змін.

Але на поверхні води відчувалася якась дивність.

Щось рухалося.

Це щось збільшувалося: один, два, три — і поступово піднімалося над водою.

Те, що піднімалося з води в небо, були кулями світла.

Вони народжувалися в озері і піднімалися в повітря.

Поступово зникали, щоб знову з’явитися з води.

Це було фантастично.

І водночас.

Це було нереально.

Такі явища не повинні існувати в реальному світі.

Але вони існували.

Кулі світла з’являлися в озері, прикрашаючи цей краєвид.

І не можна було підібрати іншого слова, крім «красиво».

Захоплений цим видовищем, я почув, як Марі заговорила першою.

— Перед заходом сонця завжди з’являються такі кулі світла. Чому — не знаю.

— А тато з мамою це знають?

— Ми про це говорили. Я навіть приводила їх сюди, але дивно, вони не бачили їх.

Тож я трохи хвилювалася, чи зможеш ти їх побачити, Сіоне.

— Можливо, дорослі їх не бачать…?

— Ні, навіть деякі діти їх не бачать. Лише одна дитина бачила.

І, здається, бачать по-різному: хтось чітко, хтось ледь помітно.

Я бачу, як вони мерехтять, а та дитина бачила їх розмитими.

До речі, у мене немає друзів.

Я майже не виходжу з дому і не бачу в цьому потреби.

Сестра ж часто виходить і грається з дітьми з околиці.

Я бачив світло.

Чітко і яскраво.

— Це дивно.

— Так, дивно. Але… чи не схоже це на магію?

— Магію…?

— Так. Ти ж сам казав: магія — це коли створюють світло й таке інше.

Ось, це дуже схоже, правда?

Якщо подумати, можливо, і справді так.

Те, що піднімалося з озера, було дивним явищем.

Якщо це назвати магією, то заперечувати не можна.

Але це було ще не все, що мене здивувало.

Марі пам’ятала нашу розмову, що відбулася три роки тому.

Пам’ятала, як я питав тата про магію.

— Ти запам’ятала?

— Та так. Моя пам’ять не найкраща, але ж це Сіон. Я пам’ятаю.

Після того ти став менш бадьорим... Мені здалося, що це якось пов’язано.

Тож нещодавно я знайшла це місце і вирішила привести тебе сюди.

Було трохи пізно, бо я перевіряла, чи тут безпечно, і це зайняло час.

Вона спостерігала за мною.

Марі весь цей час дивилася за мною.

Мені стало соромно.

Я звинувачував себе.

Її щирі почуття глибоко вразили мене.

І тоді,

я не витримав і розплакався.

— Вибач... сестро...

— Чого вибачаєшся? Чого плачеш? Ну от! Що з тобою поробиш!

Вона легенько поплескала мене по голові.

Ця ніжність лише розпалила мої сльози ще більше.

Мені було радісно — знати, що є хтось, хто так піклується про мене.

Марі тихо обійняла мене.

Тіло в дитини гаряче, тепле.

Я теж був таким, і тому наша присутність ставала ще відчутнішою.

Нарешті, переставши плакати, я сором’язливо опустив голову.

Марі не насміхалася з мене, а просто мовчки погладила по спині.

— Ну, рушаймо додому.

— ...Дякую, сестро.

— Я не чекала подяки... Ти хоч трохи почуваєшся краще?

— Так! Я почуваюся набагато краще.

— Ось і добре.

Ми природно взялися за руки і пішли додому.

Оглядаючись через плече, я бачив, що озеро все ще сяє світлом.

Відчуваючи доброту Марі, я радів і думав:

Можливо, ще зарано здаватися.