Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

4. Прозорі дні

Потім минуло два роки.

Я вирішив вивчати цей інший світ.

Спочатку навчився читати і писати.

Мова цього світу — японська. Точніше, вона звучить як японська.

Але письмена тут свої, тож довелося вчити їх заново.

Марі почала вчитися з п’яти років, а я вирішив почати з трьох.

Я благав маму навчити мене.

Здебільшого навчала нас мама.

Наша родина, рід Орнстайн, має довгу історію і вважається досить старовинним дворянським родом.

І тато, і мама — дворяни, отримали гарну освіту, тож багато чого нам пояснювали.

За півроку я навчився простому читанню і письму, а Марі ще треба було час.

Можливо, через дитяче тіло пам’ять була гарною, а ще я мав спогади дорослого, тож навчання йшло швидко.

Окрім читання й письма, я вивчав загальні знання.

Щоб засвоїти знання, потрібні для життя.

Головне — про грошову систему, прості закони, географію і історію.

Володіння роду Орнстайн лежать у регіоні Еттен на заході королівства Рістія.

Це сільська місцевість, населення невелике, але землі великі і підходять для сільського господарства.

Хоч це й глушина, поруч є досить велике місто.

Воно одне в окрузі, і я ще не був там.

Тато не дозволяє — каже, що там небезпечно.

Я вчився всьому, що можна було дізнатися вдома.

І дізнався:

у цьому світі магії немає.

Слова «магія» тут просто немає.

Я сподівався, що тато й мама просто не знають про неї.

Можливо, магія існує десь далеко, у місцях, про які вони не чули.

Але загалом про таке ніхто не чув, а тато ж родом з іншої країни й замолоду обійшов чимало країн.

Він сказав, що ні в одній країні магії немає.

Два роки я старанно працював.

Вчився. Діяв.

Це була моя одержимість.

Я не міг здатися.

Не хотів вірити, що магії немає.

Але зрозумів.

У цьому світі магії немає, її просто не існує.

Не було жодного натяку на неї.

З кожним днем я все більше це усвідомлював.

І тоді.

У п’ять років я втратив мету життя.

Якби я досі жив у Японії, можливо, просто плив би за течією і намагався знайти звичайне щастя.

Але я ж перевтілився.

Оскільки я перевтілився, вирішив почати нове життя.

Але це не означало, що я хочу скинути все, що було раніше, і насолоджуватися цим світом або почати життя заново.

Адже я зовсім не жалкував про минуле.

Я просто був розчарований.

Та, потрапивши в інший світ, я знову загорівся надією.

Я подумав, що, можливо, тут існує магія.

Але ця надія була розбита.

Двічі.

Якщо є ще хтось, хто перевтілився, і ця людина налаштована позитивно й готова почати нове життя, я хотів би дізнатися.

Як їй це вдається?

Навіть переродившись, я лишаюся собою.

У мене є спогади про минуле. Навіть у дитячому тілі я пам’ятаю доросле життя. У мене є особистість.

Для життя потрібна надія. Потрібна мета.

Якщо їх немає, хіба захочеш знову жити лише тому, що все почалося з нуля?

Адже все, що залишилось, — це лише спогади про те, що було накопичено.

Смерть — це кінець, а не початок.

Навіть якщо після смерті настає нове життя, це не означає, що минуле зникає і можна почати з чистого аркуша.

Я залишаюся собою.

Все тим самим мрійником, яким був.

Після того, як я зрозумів, що магії немає, я втратив всякий запал.

Ні на що не мав бажання, часто просто блукав думками, а мій вираз обличчя став порожнім.

Я навіть не починав розмову.

Навіть зараз я просто спостерігаю, як сестра бігає по подвір’ю.

Навіть у сім років вона все ще так робить, ця сестра.

Фізично вона, звісно, росте.

Я теж за два роки значно підріс.

Тіло стало слухатися, фізичні здібності покращилися.

Але що з того?

Я не відчуваю від цього радості.

Це просто означає, що мені тепер не так незручно.

— Уооо! Оп-па-а!

Вона повна енергії.

Вона бігає, кричить, а останнім часом навіть тренується з дерев’яним мечем.

Схоже, у Марі зараз захоплення — фехтування.

Схоже, тато вважає, що й дівчині не завадить уміти битися мечем — раптом знадобиться, — тож часом її вчить.

Хіба в цьому світі не заведено, щоб дівчата були скромними?

Чи це лише батько так думає?

Я ж дивлюся здалеку, бо не маю сил бігати з нею.

Сиджу на краю подвір’я і просто спостерігаю.

Що я взагалі роблю?

Щойно я глибоко зітхнув, як до мене підбігла Марі.

— Я ж стала набагато швидшою, правда!?

— Так, це так.

— Ось бачиш! Я стану ще швидшою і сильнішою! Просто дивись!

— Ну гаразд, старайся.

— Так! Я постараюся!

Чому вона може так наполегливо старатися?

Яка у неї мета?

Я цього не розумію.

Але, мабуть, діти такі.

Якщо занурюватися у роздуми, можна стати таким, як я.

Можливо, жити, не думаючи, а керуючись лише почуттями, — це весело.

Але я, здається, не здатен на це.

— Ну, я побігла!

Сестра знову кинулася бігти.

Так було завжди.

Відтоді, як Марі було близько трьох років, вона постійно бігає на вулиці.

Якби вона жила в іншу епоху, могла б стати легкоатлеткою.

Але в цьому світі таких змагань немає.

Куди вона взагалі біжить?

Я не міг цього зрозуміти.

Час сімейного затишку.

Поки всі разом їли, я просто жував їжу, не думаючи ні про що.

Смак мене вже майже не турбував.

Мені почало бути байдуже.

Поки я мовчки їв, сімейна розмова тривала.

— Е-е, до речі, як справи з навчанням? Чи просуваєшся?

— Марі старається! І в фехтуванні, і в навчанні!

— О, так?

Тато кинув погляд на маму.

— Ну так, вона старається, — сказала мама.

— Отже, старається, — промовив тато.

Його слова мали прихований сенс, але сама Марі цього не помічала.

Вона справді старається, але навчання дається їй важко, і прогрес повільний.

Вона вчиться читати, писати і просту арифметику, але я значно попереду.

Марі, здається, більше підходить рухатися, ніж сидіти над книжками.

У неї дуже хороша координація рухів.

— А як у тебе, Сіоне?

Сил відповідати не було, і я просто змовчав.

Коли я бачив стурбований вираз батька, моє серце стискалося від болю.

— Т-так, Сіон дуже розумний. Він уже на рівні середніх класів, — сказала мама.

— Ого! Наш син — справжній геній! — з усмішкою вигукнув батько.

Батьки реготали, а Марі надула щоки.

— Я теж геній! — заявила вона.

Хмм, чи так це насправді?

Я теж не вважаю себе генієм. Просто пам’ятаю доросле життя, тому можу дещо робити.

Адже навіть тризначні обчислення — це вже рівень середньої школи.

Якщо говорити лише про арифметику, то, мабуть, я геній. Адже достатньо вміти виконувати чотири базові операції.

Пам’ять про історію, читання і письмо — це просто механічне запам’ятовування.

Для тих, хто пройшов через жорстку боротьбу на вступних іспитах, це було б легко.

Якби довелося вчити розмовну мову з нуля, я б, мабуть, дуже важко справлявся.

— Ха-ха, так, Марі теж геній! — сказав батько.

— Ехехе, звичайно! — задоволено посміхнулася Марі.

Вона швидко заспокоїлася і виглядала дуже щасливою.

У нас хороша сім’я. Всі добрі люди.

Але я не можу приєднатися до цього кола.

Я відчуваю, що всі піклуються про мене.

Вони не питають, що сталося, а просто чекають.

Вони підтримують мене, розмовляють, захищають.

Хоч я це розумію, я лише байдуже проводжу час.

Жалюгідно.

Я найстарший серед них.

Але найменш зрілий — і душею, і тілом.

Так далі не може тривати.

Ну й що, що магії немає?

Ну й що, що я так довго про неї мріяв?

Вже настав час усвідомити це.

Пора здатися.

Я повинен прийняти реальність.

Цю нудну реальність.