Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

3. У цьому іншому світі немає магії

Ми, сім'я з чотирьох осіб, сиділи за столом.

На столі стояли тарілки.

Їжа в цьому світі дуже проста.

Зазвичай це тверді булки і суп, а ще трохи м'яса чи риби.

Хоча деякі варіації є, але в основному меню майже однакове.

Це досить швидко набридло. Але не можна бути вибагливими.

— Мм! Знову та сама їжа! Набридло!

Це вередувала моя сестра Марі.

І це не дивно.

Дітям усе швидко набридає. Дуже швидко.

Коли їдять тричі на день, без змін у смаку не витримати.

Приправи теж майже однакові.

Основні — сіль і перець. Іноді щось смажать або варять з травами.

Для такого рівня цивілізації це досить пристойна їжа, але й мені вона набридла.

Ох, хочеться рису.

— Ой-ой, Марі, не вередуй.

Наші піддані живуть значно скромніше. Нам не годиться розкошувати, правда ж?

— Але ж мені набридло! — наполягала Марі.

Мені теж набридло!

Ох, хочеться карі.

Тато мовчки дивився на Марі, яка хитала головою і бурчала, а мама її заспокоювала. Зрештою він зітхнув і сказав:

— Марі, не можна бути вибагливою.

— Але ж...

— Наступного разу я куплю тобі солодощі, тож потерпи.

— Солодощі!? Добре, я потерплю!

Солодощі — це в нашому світі дорогий делікатес.

Вони коштують дорого, і вдома ми їх майже не їмо.

Я їв їх лише кілька разів, і вони набагато солодші за японські, наче цукор у чистому вигляді.

Але, живучи так, я розумію, чому їх так чекають.

Смак майже не змінюється, і розваг майже немає.

Я був лише у внутрішньому дворі, тому не знаю, що поза ним.

Отже, Марі заспокоїлася.

Їжа закінчилася, і я вирішив послухати, про що говоритимуть.

— Тату.

— Так, що сталося, Сіоне?

Тато дивився на мене з ніжною усмішкою.

Мама така сама, обидва батьки дуже спокійні.

Вони майже ніколи не сердяться.

— Мама казала «піддані» — а що це означає?

— Хм, я ще не розповідав тобі. Це трохи складна історія.

— Мабуть, зрозумію.

Це трохи складна розмова для трирічної дитини.

Марі, мабуть, уже знає.

— Саме час. Потрібно добре пояснити це і Марі.

Отже, досі не розповідали?

Поглянувши на Марі боковим зором, я побачив, що вона має вираз обличчя, ніби наїлася досхочу.

З такою сестрою навряд чи варто сподіватися, що вона всерйоз слухатиме, тож, мабуть, нічого дивного.

Чи це просто п’ятирічний вік такий?

— Марі хоче слухати! Хоч і не зовсім розуміє!

— Я буду слухати уважно.

Коли ми з Марі це сказали, тато спокійно кивнув.

— Марі, Сіоне. Ми — володарі земель, яких називають нижчим дворянством, і керуємо цим краєм.

Ой, одразу спіткнулися на початку.

Моя сестра лише моргає очима, явно не розуміючи.

— Любий, так вони не зрозуміють. Треба простіше.

— Хм, так... якщо пояснити простіше... як же сказати...

— Це означає, що ти піклуєшся про людей, які живуть поруч, так?

Коли я це сказав, тато і мама здивовано розплющили очі.

— Так, саме так. Сіон, ти розумний.

— Хи-хи, багатообіцяюча дитина.

— Я теж розумію!

Батьки похвалили мене, і Марі не захотіла відставати.

Я ж не казав це, щоб мене хвалили.

— Ха-ха, так, Марі теж розумна. Але зараз послухаємо тата.

— Гм! Г-гаразд.

Вона явно була незадоволена, але змовчала.

Глава родини — тато — завжди має останнє слово.

У нашому домі не дозволяється ігнорувати чи принижувати батька.

Мабуть, у цьому світі це звичайна справа.

Сучасний тато... тримайся.

— Як сказав Сіон, моя робота — піклуватися про людей, які живуть поруч.

Цих людей називають підданими, а мене — володарем земель.

Конкретно це означає допомагати підданим у біді, брати гроші і передавати їх державі.

Дворяни — це, як би сказати… люди трохи важливіші за інших.

А нижче дворянство — найнижчі серед дворян, теж трохи важливіші за інших.

— То тато важливий?

— Складне питання, але важливий не я сам.

Просто щоб стояти над іншими, треба мати вагу.

— Якби тато був дитиною, Марі й Сіон мали б проблеми, правда?

— Тато мусить мати вагу, інакше не зможе всіх прогодувати.

Марі кивала головою, намагаючись зрозуміти.

Та, глянувши на її профіль, було зрозуміло, що вона не зовсім розуміє.

Ця сестра у нас емоційна, вона завжди ставить почуття на перше місце.

Тому, коли слухає такі розмови, їй потрібно більше часу, щоб усе збагнути.

Мама завжди з цим мучиться.

— Тату, ти ж володар земель, то куди ти весь час їздиш возом?

— Гм? О, це щоб перевірити, як живуть наші піддані, а заодно допомогти з перевезенням урожаю чи людей.

Ще й по закупи їжджу. Возів тут мало в кого є.

Багато чого можна зрозуміти лише, побачивши село на власні очі, а в мене немає приватної охорони.

У мене навіть немає справжніх підлеглих. Тому я сам і виїжджаю на оглядини.

До того ж я намагаюся скасувати панщину. Тому у нас немає селян, які б її відпрацьовували.

Через це бракує робочих рук, і я, маючи відносну свободу,...

Тато так говорив, аж раптом помітив щось.

Марі, що сиділа поруч зі мною, широко відкрила рот.

Вона була приголомшена — мовляв, що він таке каже?

Мама суворо подивилася на тата.

Тато покашляв і виправив поставу.

— Тато старається, як може! — заявив він.

Скомкав.

Але, здається, це саме те, що потрібно було Марі, бо вона нарешті прийшла до тями.

— Ясно! Тато в нас такий молодець!

— Ага, ха-ха, можливо, так і є! — відповів тато.

Вони сміялися, насолоджуючись сімейним затишком, а я посміхнувся, здаючись переможеним.

Розмова не просувалася.

Загалом, я зрозумів, що наша родина — нижче дворянство, ми володарі земель і маємо певне багатство.

Панщина — це коли селяни змушені безоплатно працювати, так?

Хоч у них і є свої основні роботи.

Змушувати робити ще й іншу роботу задарма — справжнє «чорне» керівництво.

Як у Японії. Що? Ні? В основі однакове.

В будь-якому разі, тато хоче це змінити.

Хм, мій тато — добра людина.

І, здається, дуже здібний.

Він відмовився від безкоштовної робочої сили, але ми живемо заможно.

Піддані, мабуть, теж живуть добре.

Поступово я починаю розуміти своє становище.

Добре, тепер у мене є хоч якась основа для розмови.

Досить.

Гаразд?

Я більше не можу терпіти.

Вже не можу.

Я стримував своє нетерпляче бажання і нарешті заговорив.

— Е-е, тату, — почав я. — Є ще кілька питань, які я хотів би задати.

Заспокойся. Все буде добре. Адже все вже так добре підготовлено.

— Гм. Що саме?

Почнемо з чогось простого.

— Е-е... Чи існують монстри?

— Існують. Тому тобі ще не можна виходити надвір. Мама ж казала не виходити.

Вони існують!

Монстри існують!

Отже, саме через це не можна виходити на вулицю!

Вперше про це чую! Хотілося б знати раніше.

— Які вони?

— Це страшні істоти. Вони нападають на людей і можуть їх поранити. Не можна до них наближатися, бо це небезпечно.

Якщо побачиш монстра, одразу біжи і проси допомоги у дорослих.

Хай живе фентезі!

Як і годиться іншому світу. Дякую, інший світе.

Якщо є монстри, то мають бути й інші речі.

Я відчував піднесення, хоча й помічав, як мене трусить від хвилювання.

Я починаю нервувати. Чи це тремтіння від передчуття пригод?

Піт почав виступати. Серце шалено калатало.

Але раз я зробив перший крок, треба йти далі.

Навпаки, я хочу рухатися вперед.

Наступне питання.

— А феї чи духи існують?

— Існують. Про духів я не чув, але феї точно є.

Вони рідкісні і майже не трапляються, але є спеціальні добувачі, які їх шукають.

Вони існують!

Якщо є феї та духи, то це вже точно правда.

Я почув якісь тривожні слова, але думки були зайняті лише магією.

— А як вони виглядають?

— Феї — це маленькі істоти людської подоби… хоча досі невідомо, чи вони взагалі живі.

Вони можуть раптово зникати і з’являтися, мають дивовижні здібності.

— О-о, так...

Тато й мама виглядали трохи розгубленими.

Марі, що сиділа поруч, дивилася на нас по черзі, явно не розуміючи, що відбувається.

Я теж був розгублений і не міг зрозуміти ситуацію.

Потрібно швидше поставити головне питання.

Головне.

— Т-т-тоді, а магія? Чи існує магія?

Я несподівано встав зі стільця і нахилився вперед, нетерпляче чекаючи відповіді.

Я, спершись обома руками на стіл, витягнув обличчя вперед і пильно дивився на батька.

Від такої наполегливості батько розгубився.

— М-магія?

— Так! Магія! Та, що викликає вогонь, воду, вітер, світло — всякі різні речі!

Батько з матір’ю обмінялися поглядами.

Було зрозуміло, що вони збентежені.

Що я, можливо, роблю щось неправильне.

Та я не міг зупинитися.

Адже я довго стримувався.

Вже три роки.

Ні, більше тридцяти.

Але.

— Немає.

— Немає…?

Реальність була безжальною.

Батько розгублено похитав головою.

Його слова й поведінка здавалися такими повільними.

Що?

Немає?

Магії?

— Я навіть слова «магія» не чув.

— А чаклунство?

— Слова «чаклунство» теж не знаю.

— Це не те, що ти особисто не чув, правда?

— Я, звісно, можу чогось не знати. Але я маю певну освіту.

Принаймні магія не є загальновідомою, і я ніколи не чув про такі речі.

Батько — дворянин.

За рівнем розвитку цивілізації дворяни мають певну освіту.

Простолюдини не можуть вчитися, а дворяни — можуть.

Отже, дворяни — це досить освічені люди в цьому світі.

Звісно, вони не знають спеціальних речей.

Але вони мають уявлення про такі сфери.

Та батько не знає.

Отже.

Магія справді не існує?

Не може бути. Це ж неправда, так? Тоді чому я тут?

Чи моє перевтілення — просто випадковість?

Я думав, що це нагорода за моє щире бажання користуватися магією.

Це було хибне уявлення.

Я просто перевтілився без жодного сенсу.

У світі, де немає магії.

Я розчаровано сів на стілець.

— …………Сіоне. Де ти дізнався про монстрів, фей і ту магію, про яку говориш?

— Емма ж не мала цього розповідати.

— Е-е, так. Вона, здається, не розповідала...

Трирічна дитина, яка майже не виходить на вулицю, не могла б цього знати.

У цьому домі немає книжок. Та й взагалі, чи багато книжок у цьому світі — невідомо.

Тож інформацію про зовнішній світ можна отримати лише від мами чи тата.

Але він знає слова, яких не знають вони обидва.

І знає те, про що вони не говорили.

Як тут не засумніватися.

— Сіоне, де ти це почув? Розкажи.

Тон був суворішим, ніж зазвичай.

Я був так розчарований, що не міг нормально мислити.

— Ти говорив із дорослими? Можливо, хтось приходив, коли мами не було?

Яка це була людина? Чоловік чи жінка?

Я не розумів, про що тато говорить.

Я слухав без особливого розуміння, але поступово почав усвідомлювати.

Ага, зрозумів.

Мама і тато не говорили про це.

Вони подумали, що я міг почути про зовнішній світ від когось іншого.

Це цілком логічно.

Я зрозумів, що ситуація погана.

Але сил зібратися не було.

Адже я вірив, що можу користуватися магією.

Це була моя єдина надія в цьому світі.

А тепер ця єдина іскра світла згасла.

Тато, бачачи моє здивування, почав хвилюватися.

Мабуть, подумав, що мені не можна про це розповідати.

Я це відчув, і хоч мені було шкода, серце залишалося пригніченим.

Тато хотів допитуватися далі, але тут пролунав сухий ляск.

Здається, мама плескнула в долоні.

— Так! Згадала! Це я розповідала!

— Ти...?

Тато дивився на маму з підозрою.

Мама ж усміхалася, як завжди.

— Так. Згадала, що казала про небезпеку, коли виходиш надвір.

І, мабуть, розповідала про фей.

— А про магію?

— Хто знає? Діти кажуть таке, що дорослим і не зрозуміти.

Діти кажуть дивні речі. Можливо, це було щось із сну.

Він завжди зі мною. Я точно знаю, що він ні з ким іншим не розмовляв.

Наполовину це правда, наполовину — брехня.

Мама, здається, мене захищала.

Але насправді у мене не було можливості говорити з іншими, і, можливо, мама вважала, що це не проблема.

Та все одно я був їй вдячний.

— ...Розумію. Тоді добре.

Батько дивився на мене з тривогою.

Він справді хвилювався.

Хоча це здавалося тиском, насправді він дбав про мене.

Мені від цього щеміло серце, але слів я не знаходив.

— Ну-ну! Пора прибиратися!

Мама почала прибирати посуд.

Я опустив голову і відійшов від столу.

Марі, що була поруч, розгублено пішла за мною.

Коли ми вийшли з вітальні й ішли до кімнати, Марі несміливо спитала:

— Сіоне, все гаразд?…

— Га?

— Ти блідий… Живіт болить?

Почувши це, я трохи прийшов до тями.

Оскільки дзеркала не було, я не знав, але, здається, моє обличчя було блідим.

Це було шоком.

Що магії немає.

Адже єдина радість була в тому, щоб користуватися магією.

— ...Ні, все гаразд.

— А, ну добре…

Марі більше нічого не сказала і йшла поруч зі мною.

Її турбота була відчутна.

П’ятирічна дівчинка хвилювалася за мене.

Я розумів її почуття, але показати, що зі мною все гаразд, не міг.

Бо ж...

У цьому іншому світі немає магії.