Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

2. Сестра, батько, мати і я

Перші півроку були важкими.

Бо тіло майже не рухалося, говорити не міг.

У всьому мені доводилося покладатися на догляд інших.

Є речі, про які я навіть згадувати не хочу, тож пропущу їх.

Більшість часу я просто спав.

Моя робота полягала в тому, щоб дивитися в стелю, ні про що не думаючи.

Було нудно.

Але я мріяв про майбутнє, тож це не було болісно.

З віком я зможу робити більше.

І тоді я, нарешті, дізнаюся про магію.

О, як я цього чекаю!

Так сильно чекав, що навіть попісявся. Вибач, мамо.

— Ой-ой, Сіоне, ти попісявся, давай поміняємо підгузок, — лагідно сказала мама.

Переді мною була моя мати Емма — красива жінка з ніжною усмішкою.

Мене звуть Сіон. Хоч ім’я й звучить жіночно, я — хлопець.

Чесно кажучи, я довго вагався, як подумки її називати, але це, безсумнівно, моя мама в цьому світі.

Тож у думках я називаю її мамою або пані Еммою.

Хоча насправді я майже не звертаюся до неї по імені.

Пані Емма усміхалася, коли міняла мені підгузок.

Хоча підгузок — це скоріше щось на кшталт звичайної білизни.

Якщо він буде занадто товстим, погано дихає і парить, тож іншого варіанту немає.

Після того, як підгузок був змінений, пані Емма підняла мене на руки.

— Хм-м, Сіон такий тихий. Зовсім не те, що Марі.

Вона трохи занепокоїлася, дивлячись на мене зверху вниз.

І справді, я був тихим: не плакав і майже не сміявся.

Бо коли хтось корчить смішні пики і кричить, я не можу сміятися.

Тридцятирічний чоловік не так легко сміється.

Я посміхаюся ввічливо, але люди дивляться на мене, ніби я якийсь дивак.

Тому я намагаюся не сміятися штучно.

Пані Емма лагідно погладила мене і почала гойдати.

Приємне гойдання викликало сонливість, але раптом пролунав різкий звук.

— Мамо!

Двері відчинила маленька дівчинка.

Хоча вона й старша за мене теперішнього.

Її звали Маріанна. Пестливе ім'я — Марі. Вона моя сестра.

Їй було три роки, і вона була дуже пустотливою.

Її яскраво-рудо-оранжеве волосся, що спадало до плечей, було кучерявим.

Вона виглядала досить охайно, але її рухи і манери все псували.

Вона гучно тупотіла по підлозі, підходячи до нас.

— Ой-ой, що трапилося, Марі? — спитала пані Емма.

— Мамо! Я теж хочу потримати на руках!

Вибач, але я мушу відмовити.

Якщо дам тобі тримати, ти точно впустиш.

Для немовляти навіть невелике падіння з висоти — це небезпечно.

Будь ласка, не треба, справді.

Навіть терпляча мама була розгублена через вимоги Марі.

Гей, «у-у» — це не відповідь. Відмовляй же!

Я з тривогою спостерігав за всім, що відбувалося.

Марі ж тягнула маму за спідницю й казала: «Ну будь ласка! Будь ласка!»

— Вибач, Марі, може, тобі ще зарано.

— Ні, я можу!

Діти ж можуть усе!

Ти не можеш.

— Чи справді?

— Так!

Та ні ж!

Припиніть, справді!

Не хочу помирати, поки не навчуся магії!

Я ж переродився в іншому світі — і загинути, бо сестра впустила, це найгірший кінець, якого я точно не хочу!

— У-у-у, все ж вибач, — сказала мама.

— Я-я хочу тримати! Марі триматиме!

Вона розплакалася й, не тямлячи себе, смикала маму за спідницю.

Спідницю ж стягнеш, годі вже!

— Ні, це небезпечно.

— Ауу! Уаа! Я хочу тримати! Це несправедливо!

Коли діти плачуть, вони довго не заспокоюються.

Діти — такі примхливі.

Плач лунав по всій кімнаті.

Це було справді важко терпіти.

Емма, хоч і розгублена, поклала мене в ліжечко і почала розмовляти з Марі.

— Марі, ти ж старша сестра, не можна бути такою примхливою.

— Несправедливо, що тримаєш тільки ти! Несправедливо!

Вона зовсім не слухала.

Та Емма терпляче продовжувала з нею говорити.

Я вражений її витримкою.

Я б так не зміг.

Після кількох десятків хвилин Марі нарешті заспокоїлася, і Емма усміхнулася.

— Марі, ти хотіла пограти з Сіоном, так?

— Так...

— Трохи згодом Сіон зможе трохи говорити і рухатися, тож почекай до того часу, добре?

— Немовля треба захищати. Уся родина разом.

— ...Уся родина?

— Так. Я хочу, щоб і ти допомагала, Марі. Ти ж старша сестра, тому на тебе покладаюся.

— Тому що я старша сестра?

— Саме так.

Витираючи сльози, Марі раптом широко усміхнулася.

— Зрозуміла! Я потерплю! Я ж старша сестра!

— Ха-ха, дякую. Ось це справжня старша сестра.

Емма погладила Марі по голові.

Я став свідком цього теплого моменту, але я ж немовля.

Марі підійшла до ліжечка, тихенько ступаючи.

Вона нахилилася до мене і ніжно торкнулася щоки.

— Швидше виростай, Сіоне.

Я теж хочу цього.

Але поки що не роби нічого надто ризикованого, сестро.

Трохи стривожений, я простягнув руку до Марі.

Вона радісно і ніжно схопила мою руку і широко усміхнулася.

Емма з посмішкою дивилася на цю сцену.

Минуло два роки, і я навчився робити більше речей.

Спочатку я почав говорити прості слова.

Я знаю слова, але моїй дитячій мові бракує чіткості, а мій розум працює повільніше.

Тому мені важко діяти розумно загалом.

Цікаво, що діяти за бажанням мені легко.

Я навчився повзати і ходити на двох ногах.

Перше слово, яке я сказав, було «рис».

Я дуже хотів його з'їсти.

Бо тут був лише хліб.

Після трьох років дім став моїм замком.

Мій дім був досить великим.

Двоповерховий, з вісьмома кімнатами.

Деякі кімнати не використовувалися, а кухня була добре обладнана.

Звісно, порівняно із сучасністю тут скромно, але як на такий рівень цивілізації — родина досить заможна.

Мабуть, наша родина має високий статус, хоча я ще не знаю точно.

За будинком був внутрішній двір. Навколо не було інших будинків, тому це було досить сільське місце.

Поки що я не зустрічав нікого, крім родини.

Будинок був дерев'яним, з вікнами зі скла, але не дуже якісного.

Посуд був переважно керамічним або дерев'яним.

Було трохи срібного посуду, але небагато.

Одяг був у стилі середньовічної Європи.

Моє волосся яскраво-червоне, трохи відрізняється від помаранчевого Марі та золотистого Емми.

Обличчя було цілком іноземним.

Я вважаю, що воно досить гарне, але, можливо, очі трохи суворі.

Через бідну міміку я здаюся ще зухвалішим.

Я був у внутрішньому дворі.

Дивився, як Марі бігає по двору, і не розумів, що в цьому цікавого.

Чому діти так багато бігають? Це загадка.

Сидів на сходах, коли Марі підбігла до мене.

— Сіоне! Пограй зі мною!

— ...Бігати?

— Так! Бігати!

Моя п’ятирічна сестра, яка зараз захоплюється бігом, сказала це з усмішкою від вуха до вуха.

Що ж робити? Я — домосід.

Не люблю спорт, і в свої три роки я вже трохи занадто серйозний.

Якщо можна, я б відмовився, але в очах сестри, що сяють, я не зможу.

Не маючи вибору, я встав і став поруч із Марі.

— Поїхали! На рахунок три!

Ми одночасно кинулися бігти.

Я, трирічний, і Марі, п’ятирічна.

Наші статури зовсім різні, і вона значно сильніша.

Звісно, я не міг виграти, і відстань між нами зростала.

Але діти мають неймовірну витривалість.

Дорослі швидко втомлюються, а діти швидко відновлюються.

Хоча потім вони швидко хочуть спати.

Я біг за спиною Марі.

У три роки вже можна бігати, хоч і не дуже впевнено.

Оббігши двір, Марі зупинилася.

— Я виграла! Сіоне, ти повільний!

— Ти просто швидша, сестро.

— Правда? Ха-ха, ну я ж старша сестра!

Дивлячись на мою сестру з гордим виглядом, я просто думав, яка вона мила.

Марі радіє, коли її хвалять, і одразу показує, якщо щось не так.

Вона дуже відверта, навіть для дитини.

Раптом Марі різко повернула голову в бік головних воріт.

— Це тато!

Ніби щось відчувши, Марі побігла до воріт.

Я, хоч і втомився від бігу, пішов за нею.

Чути було цокіт копит і скрегіт металу, ворота відчинилися.

Появилася карета, проїхала двором і зупинилася біля входу.

Це був віз із тентом, зараз порожній.

Коли з козлів зійшов вусатий чоловік статечного вигляду, Марі кинулася йому на шию.

— Ласкаво просимо додому!

— Ха-ха-ха, я вдома, Марі. Ти, як завжди, повна енергії.

— Угу! Мені кажуть, що я жвава, як сонечко, — як і колір мого волосся!

— О, так, так. Ха-ха-ха!

Тато з радістю посміхнувся і погладив Марі по голові.

Марі задоволено примружила очі, немов кішка.

Я ж стояв поруч і спостерігав за ними.

Обійматися мені було якось ніяково. Та й взагалі, я ж дорослий чоловік за тридцять.

Тато, тримаючи Марі на руках, підійшов до мене.

— Ласкаво просимо додому, тату.

— Я вдома, Сіоне. Ти, як завжди, такий розважливий.

— Та ні. Сестра розважливіша за мене.

Підлещуюся, звісно.

Моя сестра з гордим виглядом задоволено засопіла.

— Отже, тато піде лагодити віз, а ви заходьте до хати.

— Добре!

— Так.

Тато сів у віз і поїхав до стайні на краю двору.

Він мій батько, Гавейн.

Я не дуже розумію, чим саме він займається.

Мені вже хочеться дізнатися більше.

Я вже можу вільно рухатися і говорити.

І враження, що я «для свого віку досить спокійний», теж вдалось створити.

Тож, якщо я буду поводитися трохи доросліше, мене не запідозрять.

Хоча мені всього три роки, і є певні обмеження.

Можливо, ще зарано розпитувати про магію та цей світ, але терпіння вже на межі.

Я мовчав, бо боявся, що мене запідозрять, якщо одразу почну говорити про магію.

Від сьогодні почну потроху розпитувати.

— Гей! Сіоне, заходь!

Коли Марі покликала, я зайшов до хати.