Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

1. Мрія чарівника

Я сидів посеред кімнати.

Сидів нерухомо перед маленьким столом і невідривно дивився на годинник.

23:55.

Залишалося зовсім трохи до півночі.

Завтра — мій довгоочікуваний день народження.

Заздалегідь скажу — ні друзі, ні родина, ні кохана не збираються мене вітати.

У кімнаті я один, про сюрприз-вечірку я нічого не знаю, та й взагалі, у мене немає нікого, хто б святкував мій день народження.

Але я все одно з нетерпінням чекаю свого дня народження.

Чому?

Бо мені виповниться тридцять.

Ось і все.

Я продовжував дивитися на годинник.

У кімнаті лунав лише тихий цокіт.

Я ковтав слину і все хвилювався.

Залишалося кілька секунд до опівночі.

Нарешті.

Як я жадав цієї миті.

Зі страхом і надією в серці я чекав.

І ось.

Щойно настала північ, на телефоні й годиннику водночас задзвеніли будильники.

Під жваву музику я підвівся й підняв обидва кулаки вгору.

— Нарешті, нарешті! Вітаю себе з тридцятиріччям!

Я один. Тридцятирічний дорослий чоловік.

Я не збожеволів від самотності.

Тремтячи від хвилювання, я підняв очі до стелі.

— Чоловік, який до тридцяти років залишився незайманим, може стати магом. Нарешті настав час це довести…!

У кімнаті — лише найнеобхідніші меблі, а на книжковій полиці — фентезійні романи й довідники.

Так, незважаючи на свої тридцять років, я мрію про фантастичний світ.

Особливо мене не полишав інтерес до магії та чаклунства.

Звісно, з реалістичної точки зору, такого не існує.

Але я не міг безпідставно це категорично заперечувати.

Адже було б цікавіше, якби це існувало.

Кожен хоч раз уявляв собі.

Вогняні кулі з рук, політ у повітрі, блискавки, заклинання, магічні кола.

Я жив до цього віку, не втрачаючи цієї надії.

Є легенди, але це вигадки, а не факти.

Я це розумію.

Тому я міг покладатися лише на міську легенду, що незайманий до тридцяти стає магом.

І сьогодні я дізнаюся правду.

Так, я це розумію.

Таке в реальному житті просто неможливо.

Але ж не спробуєш — не дізнаєшся.

Будь-який винахідник у будь-яку епоху спочатку був об’єктом насмішок і чув, що його ідеї — нісенітниця.

Отже, мені вже тридцять, час спробувати.

Я різко встав і простягнув руки перед собою.

І почав вимовляти заклинання.

— Вогняна куля!

У кімнаті запанувала мертва тиша. Відлунював лише мій голос.

— Удар блискавки! Вітряний порив! Крижана буря!

Нічого не вийшло.

Тоді я з серйозним обличчям почав вимовляти інше заклинання.

— З безодні прийди, істото, де темрява і світло злилися в одне. Явись!

Нічого не з’явилося. Жодні демони чи викликані створіння не з’явилися. Це було цілком очікувано.

Я продовжував вимовляти всі можливі назви технік і заклинання, але нічого не змінювалося.

Я пробував чаклувати за іграми, манґою, своїм зошитом восьмикласника — теж марно.

Після того, як сусід стукнув у стіну, я опустив голову.

— Н-не виходить, так?…

Звісно, не виходить.

Я вже здогадувався.

Виявляється, навіть якщо дожити до тридцяти років незайманим, магом не станеш.

Я подумав, що, можливо, побачу фей, але їх теж не було.

Надія зникла.

Мені більше нема заради чого жити.

Нудна реальність.

Нічого дивного не відбувається.

Магії немає.

Чаклунства немає.

Світ звичайний.

— ...Нудно.

У світі повно інформації.

Навіть якщо не знаєш чогось, можна швидко дізнатися.

Є речі, які залишаються незрозумілими.

Але це не викликає захоплення.

Невже знати — це настільки нудно?

Звичайна робота, звичайне життя — і так без кінця.

Ах, як нудно.

Який же це нудний світ.

— ...Піду спати. Завтра знову на роботу.

Сьогодні будній день.

Пізно вночі, сам-один — що я взагалі роблю? Порожнеча й розчарування стиснули серце.

Я попрямував до ліжка.

І тут.

У грудях щось почало шаленіти.

— Ах... що... це!?

Боляче. Боляче. Груди, серце болять.

Біль був настільки сильним, що всі м’язи сіпалися, і я зігнув коліна.

Я скоцюрбився й від нестерпного болю впав на підлогу.

Що це таке?

Що відбувається?

Я не розумію.

Таке траплялося вперше.

Я жив без серйозних хвороб і травм.

І все ж це...

Хоч я й не міг збагнути, біль поширювався.

В міру того, як він посилювався, зростала й моя тривога.

Страшно. Страшно. Чи не помираю я?

Біль не вщухав.

Серцебиття било в барабанні перетинки, і мені здавалося, ніби земля здригається.

Зір почав спотворюватися.

І я втратив свідомість.

Я прокинувся.

Зір залишався розмитим.

Я подумки уявляв, що так бачать люди з поганим зором.

Картинка перед очима зрушила.

Я не рухався сам.

Наче хтось ніс мене.

Я побачив щось схоже на стелю.

Відчув тепло тіла.

Коли усвідомив, що живий, відчув полегшення.

Можливо, це лікарня?

Хтось, мабуть, викликав швидку.

Дякую їм, хоч і не знаю, хто це.

Напевно, сусід — я ж до останнього кричав, а він стукав у стіну.

Лише згадка про той біль і втрату викликає жах.

Більше ніколи не хочу це переживати.

Хтось сидів поруч.

Я відкрив рот, думаючи, чи це той, хто мене врятував.

— Даа

— Даа?

Це не мій голос.

Але це був мій голос.

Е? Що це таке?

— Даа?

Знову почувся голос. І знову це був мій голос.

Без сумніву. Горло дрижить, і я усвідомлюю, що це саме я видаю цей звук.

Але голос дивно високий, і це не чоловічий голос.

Так, це голос немовляти.

— Ой-ой, що сталося, Сіончику?

Голос почувся зверху.

Я погано бачив, але напруживши очі, зміг розгледіти.

Це людина.

Жінка.

Величезна.

Гігантська.

Вона тримає мене обома руками.

Чи існують жінки, які можуть тримати дорослу людину обома руками?

Що ж відбувається?

Що зі мною сталося?

Напів у паніці я намагався поглянути на своє тіло зверху.

Шия майже не рухається.

Але погляд я міг повернути.

Кинувши погляд, я побачив маленьку ручку.

Маленьку. Надто маленьку.

Я починав це розуміти.

Але не хотів у це вірити.

Факту, що я став немовлям.

— Даа, ау, да!

— М-м? Ти голодний? Чи, може, пісі?

Лагідний голос лунав зверху.

До речі, її голос звучав не зовсім чітко.

Немовби я слухаю під водою.

Чути було, але зосередитися і розібрати слова було важко.

Але сумнівів немає.

Якщо я немовля, то ця людина — моя няня або мама.

Серйозно?

Я це знаю. Цей сюжет.

Я, мабуть, помер від того болю в серці.

І...

Ймовірно... я переродився.

Я народився заново.

Нічого собі. Таке не може бути правдою.

З одного боку я так думав, але з іншого — ось що я відчував.

Якщо це перевтілення, то що ж буде далі?

Я бачив лише розпливчасто, але форма обличчя жінки, колір її волосся, обстановка кімнати — все це точно не Японія.

Навіть якщо це інша країна, одяг дуже старомодний, а інтер’єр кімнати такий самий.

І до того ж жінка говорить японською.

І ім’я, яке вона мені сказала — Сіон — явно іноземне.

Отже, це означає...

Швидше за все, я в іншому світі.

І ще одна річ.

Для мене це теж дуже важливо.

В іншому світі обов’язково має бути дещо.

Монстри? Феї? Духи? Герої? Король демонів?

Ні.

Це магія, магія!

В іншому світі не може не бути магії чи чаклунства.

Ура! Ура! Можливо, це нагорода від Бога за мою щиру цікавість до магії.

О, дякую тобі, Боже!

Хоча я й не знаю, чи ти справді існуєш!

Але, чорт, тіло не слухається.

Адже я немовля, не можу говорити — нічого не вдієш.

О, і я шалено хочу спати.

Мабуть, я занадто багато думав.

Тіло немовля, а розум дорослий.

Можливо, я просто втомився.

Що, якщо це сон?

Ох, страшно. Не хочу засинати.

Не хочу повертатися в ту нудну реальність.

У цьому світі...

Я буду користуватися магією...

Я відчув дивне тепло, що огортало мене, і заснув.

Охоплений неймовірним відчуттям щастя.