Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

41. Зміни за два роки

Гільдія авантюристів Істрії.

Там тіснилися міцні чоловіки.

Посічені шрамами обличчя, руки, мов колоди, затерта зброя й обладунки — і ця задуха.

Це точно не місце для дітей.

Але ми з сестрою без вагань увійшли до гільдії.

Усі погляди враз звернулися до нас.

Не зважаючи на це, ми пішли до стійки.

Аж тут нам заступив дорогу здоровань.

Ми підвели на нього очі.

Ну й страшна пика.

Увесь у порізах, руки й ноги товсті, груди широкі.

Великий меч на спині здавався таким важким, що міг убити нас лише своєю вагою.

Важкі обладунки, що вкривали все тіло, теж були посічені.

Було очевидно, що він пережив багато битв.

Чоловік грізно зиркнув на нас і заговорив.

— Здоров.

— Добрий день, пане Ґодзе.

— Ага. Сіоне, Марі, бачу, справи йдуть добре.

— Ви ж ходили на ґоблінів у ліс Бонз, так? Ну як?

— Їх було більше, ніж сказано в завданні. Мабуть, варто знову послати загін.

— Особливо непокоїть, що гобґоблінів так багато.

— Ага. Не лише в лісі Бонз — кажуть, монстрів побільшало й деінде.

— Королівські загони теж розіслали по околицях, але не встигають, кажуть.

— От у гільдії й побільшало замовлень на монстрів.

— Для авантюристів — гроші в кишеню, воно й добре, але, ясна річ, тривожно.

— Еге ж… Пане Ґодзе, ви ж здебільшого ходите сам, тож будьте обережні.

— Ка-ка! Дякую, що хвилюєшся. Я в цій справі давно, тож не розслабляюся.

— Ви теж бережіться. Хоча що за вас хвилюватися — скоро ж Срібло отримаєте.

— Уже й дітлахами вас не назвеш. Навіть серед дорослих до Срібла мало хто доходить.

Не знаючи, що відповісти, ми ніяково всміхнулися.

Ґодз ледь усміхнувся й, повернувшись спиною, помахав рукою.

До минулого року ми брали завдання лише разом із татом чи Ґрастом.

Але рік тому тато визнав нас і дозволив ходити вдвох.

Відтоді ми ходимо на полювання на монстрів раз на кілька днів.

Спершу дехто обурювався, що діти самі беруть завдання, але ми раз у раз виконували їх і здобули довіру.

Ґодз теж, коли ми познайомилися, добряче з нас кпив.

Ну, коли діти лізуть у світ дорослих, інакше й не буває.

Ми це розуміли й просто мовчки робили своє.

І ось що з цього вийшло.

— Таки монстрів побільшало.

— Ага. Кажуть, у всьому світі їх явно стає більше.

Чому — поки що невідомо.

Але і держава, і авантюристи, і прості люди розуміють, що загроза від монстрів зростає.

Саме тому в Гільдії авантюристів збільшується кількість замовлень на їх винищення.

— Дивно, що так близько від міста стільки ґоблінів.

— От якби кобольди — ще зрозуміло.

— Так, кобольдів порівняно багато, і вони часто живуть неподалік міст.

— А ґобліни біля великих міст не селяться, а якщо й живуть біля сіл, то мало.

Колись ґобліни вже напали на наше село.

Тоді їх було лише кілька.

На одного ґобліна треба було десь десятеро селян.

Мечник упорається й сам, але звичайному дорослому це не під силу.

Ґоблінів біля села зазвичай винищують селяни разом із татом.

Тато дуже сильний, тож, мабуть, упорався б і сам.

Але тоді, якби тата не було, селяни нічого не змогли б.

Тому тато завжди бере із собою сільських чоловіків.

До того ж тато хоч і сильний, але не всесильний.

Знайти ґоблінів важко, тож брати числом безпечніше.

Тато теж не невразливий.

Тато подбав, щоб селяни могли вижити й без нього.

Це й обернулося тим, що ґобліни пробралися до нас у дім.

Та тут нічого не вдієш.

Ґобліни рідко живуть близько до людських поселень.

Їх мало, і люди для них — лише вороги.

Зазвичай вони селяться в горах чи лісах далеко від міст і сіл.

Іноді вони нападають на сільські містечка, але це дуже рідко.

Нападають хіба що з лютого голоду чи коли з якоїсь причини скаженіють.

В основному ґобліни нападають на людей, які заходять у ліси чи гори.

Кобольди ж недооцінюють людей і часто живуть поруч із ними, щоб красти зброю, обладунки та речі.

Вони розумні, але не дуже кмітливі.

Ось як тоді й стався напад ґоблінів.

Але останнім часом ці звичні правила вже не діють.

Можливо, напад ґоблінів кілька років тому був передвісником.

Кількість ґоблінів і кобольдів зростає, і вони стають агресивнішими.

Авантюристи й загони поки що бережуть людей, але якщо монстрів стане ще більше, можуть не впоратися.

Хай там як, нам про це думати марно.

Тож швиденько заберемо винагороду — і додому.

Ми віддали біля стійки вуха ґоблінів.

Тут уже звикли: реєстратор нічого не сказав і швиденько все оформив.

Отримавши нагороду, ми вийшли з гільдії.

За межами Гільдії розкинувся знайомий міський пейзаж.

Ми з сестрою погладили коней, що чекали біля гільдії.

Два коні — по одному для мене і для сестри.

Купили на винагороди від гільдії та на гроші, зароблені на допомозі Ґрастові.

Ми не заради грошей старалися, але якось непомітно стали доволі заможними.

Тож купили коней.

Досі нас здебільшого возили тато чи Ґраст.

От тоді, якраз до речі, ми й почали брати завдання самі вдвох.

Сівши на коней, ми рушили вулицею.

— До Ґраста заїдемо?

— Так, заїдемо.

Серед людського потоку ми повільно рухалися вперед.

Серед гамору я помітив людину, що сиділа край дороги.

Чимало серед них і молодих — аж на душі якось важко.

— Останнім часом безхатьків побільшало.

— Так, порівняно з кількома роками тому їх явно більше…

Не така Істрія, як тоді, коли я вперше сюди приїхав.

Відчувається якась тривожна атмосфера.

Також турбує зростання кількості монстрів.

Що ж відбувається?

Чи, може, без особливої причини — просто так збіглося?

Я мимоволі порівнюю з тим, що пам’ятаю з кількох років тому.

Сам ще дитина, а сумую за спогадами з ще ранішого дитинства.

Невдовзі ми дісталися крамниці Ґраста.

Здається, вона відчинена.

Увійшовши, ми почули знайомий голос.

— Ласкаво про… О, то це Сіон і Марі.

— Добрий день, пане Ґрасте.

— Дядьку Ґрасте, ми до тебе.

— Ага. Заходьте, заходьте. Якраз покупців мало, думав уже на сьогодні зачинятися.

— А можна?

— Та звісно. Нові покупці рідко заходять.

— А постійні сьогодні не прийдуть.

Невже так буває?

У крамниці Ґраста не дуже багато відвідувачів.

Причина не в майстерності Ґраста, а в невдалому розташуванні крамниці.

Якщо крамниця стоїть там, де мало перехожих, покупців буде обмаль.

Ґраст, схоже, вважає, що нових покупців тут не знайти, тож хоче відкрити нову крамницю в іншому місці.

Для цього він і збирає гроші.

Обробка громового каменю — частина цього плану.

Я вже понад два роки допомагаю йому з виплавкою громового каменю.

Ґраст звично зачинив крамницю й пішов у глиб приміщення.

Ми — за ним, через вітальню до кузні.

— Сьогодні не день плавки, але будемо плавити?

— Ні, сьогодні не треба. Та й узагалі, думаю, час із цим закінчувати.

— Тобто?

— Ага. Як ви знаєте, громовий камінь уміємо обробляти лише ми.

— Ринок тримаємо лише ми, тож гільдія торговців узяла нас на олівець.

— Так далі не годиться — та й диво, що нас досі не чіпали.

— Мабуть, пора з цим кінчати.

— Грошей я вже чимало накопичив і думаю відкрити нову крамницю.

Гільдія торговців.

Організація, що тримає в руках обіг товарів у всьому світі й, без перебільшення, рухає економіку.

Кажуть, вона має права й владу, як ціла держава, і навіть король не може так просто до неї підступитися.

Так кажуть, але як насправді — не знаю.

— Он як. Тоді й моїй допомозі кінець.

— Ну, обробку я припиню, але заходьте коли завгодно. Вам я завжди радий.

Ґраст усміхнувся, як дитина, і ми мимоволі всміхнулися теж.

— Ну? Як ви там останнім часом? Чув, ви неабияк відзначилися.

— Хе-хе, ми скоро станемо Сріблом.

— Сріблом?! Оце так.

— У вашому віці, мабуть, ніхто ще Срібла не досягав.

— Справді? Я думав, ви з татом досягли цього раніше.

— Та ні, ми ж у гільдії не реєструвалися. На монстрів, щоправда, ходили.

— Але за наших часів гільдія авантюристів була не такою поширеною.

— Он як. То ви з татом з іншої країни?

— Ага. Ми з Адона. Як і Гавейн, я теж колись був аристократом.

— Ти, дядьку? Не скажеш.

— Ой-ой, ну ти й кажеш. Хоча я й сам так думаю.

— Але Гавейн був на аристократа ще менше схожий, ніж я.

— Він шаленів більше за мене… ой, ще слово — і він мене вб’є, тож годі.

Він підняв вказівний палець і весело сказав це.

Його часом зовсім дитяче обличчя розтоплює нам із Марі серця.

Ґраст завжди добре до нас ставиться.

Навіть коли обробки громового каменю не буде, ми ще прийдемо.

Ми ще трохи поговорили й вийшли з крамниці.