Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

37. Другий перехідний вік

Отже, купатися я буду не лише з мамою, а й із Марі.

Їй лише десять, тож, мабуть, нічого страшного, але, як і з мамою, мені якось ніяково.

Сестра — то сестра, тож не так уже й бентежить.

Але й не зовсім байдуже.

Коли бачиш голе тіло, очі мимоволі туди зиркають.

Залишається лише зберігати спокій.

Все гаразд, я спокійний.

Увійшовши в роздягальню в кінці коридору, я швидко скинув одяг.

Прикрившись рушником, я одразу пішов у купальню.

Хто перший — той і виграє.

Забаришся — пропадеш.

— Ой-ой, які хлопчики швидкі.

— Ну, Сіоне, зачекай!

Я не збираюся чекати. Чекати — небезпечно.

Купіль якраз така, що влізуть троє.

Купаються просто: спершу змиваєш бруд, а тоді занурюєшся у воду.

До речі, є щось схоже на мило.

Несподівано, але ж мило й на Землі знали з давніх-давен, тож нічого дивного.

Тільки запах був дуже слабкий.

Я швидко змив бруд гарячою водою й узявся тертися милом.

Але бруд був в’їдливий, ніяк не відмивався, а все тіло щипало — жах.

— Ну! Зачекай же!

— Хі-хі, обережно, слизько.

Ох, що ж це таке.

Обидві вже зайшли.

Та я наполегливо намагався не дивитися і мився.

Відчуваю: хтось поруч і хтось позаду.

Чорт, яка швидка реакція.

Наче кобольд.

— Мама тебе помиє.

Позаду, схоже, була мама.

Вона без мого дозволу почала мити мені голову.

Поруч, здається, милася сестра.

— Ой! Щ-щипає…

— Але треба добре митися.

— З-знаю я.

Зазвичай у ванній чути лише грубий чоловічий голос.

Хто б міг подумати.

А лише почуєш жіночі голоси — і купальня зовсім інша.

Ні-ні, про що я думаю?

Це ж мама й сестра.

Хтивості до рідних у мене немає.

Немає, ясно?!

І тут…

Раптом щось м’яке торкнулося моєї голови.

Обличчя враз спалахнуло.

— В-в-все, досить!

Я миттю облив голову водою, змив піну й заліз у купіль.

— Ну-у! Та нащо ж так поспішати!

Та як же не поспішати?

Вони аж надто безтурботні.

Звісно, тут лише родина, тож це нормально.

Але для мене це зовсім не просто.

Це як коли ти вже дорослий, а в тебе з’явилася мачуха, молодша за тебе.

Або коли в мачухи є донька.

Хоча за справжнім віком усе інакше, а сестра — як порахувати мій душевний вік — набагато молодша.

Ох, я вже нічого не розумію.

Головне — пережити цей момент.

Трохи посидіти у ванні і швидко вийти.

Ось так і зроблю.

Поки мама й сестра милися, я весь час відводив очі.

Не дивитися. Подивишся — пропав.

Я щосили мружився й дивився кудись убік.

Через кілька хвилин вони, здається, закінчили митися.

Пора виходити.

Покупаюся, як горобець, — і досить.

Швидше тікати з цього раю, що гірший за пекло.

— Я, м-мабуть, уже вийду.

Я квапливо підвівся, щоб вилізти.

— Ой, ні-ні, треба добре прогрітися.

— Та й ми ж нарешті купаємося разом…

Ох, мама знову засмутилася.

І справді, так не скажеш, що ми купалися разом.

Треба хоч трохи посидіти у воді разом, інакше мама не заспокоїться.

Змирившись, я повернувся в купіль.

— Тоді... ще трохи.

— Хі-хі, дякую, Сіончику. Ну, Марі, залазь.

— Ага. Хе-хе, ми вперше купаємося втрьох — аж весело.

Ну не радій ти так.

Бо мені ще важче буде вийти.

Я відводив погляд від них двох і продовжував рахувати в голові.

Ще кілька хвилин у ванні — і все буде гаразд.

А доти — порожнеча в голові й очі вбік.

Отже, так і зроблю.

Поки я так думав, мама обійняла мене ззаду.

Знову потилиці торкнулося щось убивчо м’яке.

Вона навмисно? Навмисно ж, правда?

Уся кров миттєво закипіла в мені.

Це погано. Набагато гірше, ніж я очікував.

— Люблю, коли мама мене обіймає!

— Ой-ой, як добре. Я теж люблю вас обіймати.

Я теж не те щоб проти.

Але сказати «так! люблю!» — не можу.

Мені ніяково.

Я сам не розумію своїх почуттів.

Я не дивлюся на маму як на жінку.

Але й зовсім як на маму — теж ні.

Це дуже важко пояснити словами.

Пружне, що тисне на голову, туманить думки.

Треба терпіти.

Ще трохи — і все якось владнається.

— А ви обоє так підросли.

— Ще недавно ж були зовсім немовлятками.

— Та ну? Я так не думаю.

— Я хочу швидше стати дорослою.

— Хі-хі, не поспішай, скоро й станеш.

— А як станеш дорослою, може, захочеш, щоб час не біг так швидко.

— Хмм, не можу собі уявити.

— Можливо, вам це важко зрозуміти, але цінуйте цей час.

Ці слова були важкими.

Я теж був дорослим.

Тому розумію, що час обмежений.

Але цінувати час починаєш лише з дорослішанням.

І навіть дорослим важко ефективно ним користуватися.

Я не впевнений, що в мене це виходить.

— Я цього не дуже розумію.

— Нічого. Можна й не розуміти. Просто запам’ятайте.

— Поки що цього досить. Ви обоє стараєтеся — от і будьте такими, як є.

Потім мама розповідала і про звичайне, і дещо корисне.

Подумати лишень, а мені й не випадало так довго розмовляти з мамою.

От я й проґавив нагоду вилізти з купелі.

Мамині розповіді були дуже корисні.

Але те, що тисне на голову, заважає думати.

Вже не можу.

Межа.

Далі — вже межа.

У різних сенсах.

Пора виходити.

— Я, мабуть, уже вийду.

— Он як? Тоді одразу витрися, щоб не змерзнути.

— А-ага. Тоді, Сіоне, мамо, до зустрічі.

Ох, що ж це таке.

Сестра вийшла першою.

Якщо я зараз вийду, доведеться разом витиратися.

Треба трохи почекати.

Я слухав лише кроки сестри, що віддалялися, і продовжував відводити погляд.

Але мама мене не відпускала.

З цих лагідних обіймів, схоже, не скоро вирвешся.

Поки я думав, що робити, зверху почувся тихий сміх.

— Сіончику, не треба так соромитися.

— Т-та я зовсім і не соромлюся…

Мама, схоже, бачить мене наскрізь.

Мене викрили, і обличчя запашіло ще дужче.

Мама трохи міцніше стиснула обійми.

До моєї голови притислися мамині груди.

Я квапливо підвів погляд на маму — і не зміг нічого сказати.

Мама сумно всміхалася.

— Вибач, Сіончику. Вибач.

Чому вона вибачається?

Чому на її обличчі такий вираз?

Я не розумів і не наважувався запитати.

Я міг лише відчути емоції, що передавалися через її руки.

Я торкнувся її рук, намагаючись хоч трохи заспокоїти ці почуття.

Потім запала тиша.

Відчуваючи мамине серцебиття, тепло й м’якість, я тільки розгублено сидів.

Минув деякий час.

— Хі-хі, вибач. Мабуть, і мамі час виходити.

— А ти, Сіончику?

— Я ще трохи посиджу.

На маму я дивитися не можу.

І вийти разом не можу.

А ще… ну… виникли деякі проблеми.

— Он як. Ну, тоді до зустрічі.

— Ага. До зустрічі.

Щоб не бачити маму, я опустив очі.

Почувши, як вона вийшла з роздягальні, я нарешті розслабився.

Чесно кажучи, я от-от зомлію від спеки.

Хотілося вже вийти, але доведеться почекати ще трохи.

Насправді вибачатися мав би я.

Якось так… ну… вибач.