Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

36. Ось які вони, матері

Ми попрощалися з Ґрастом і повернулися додому.

Був уже вечір.

Скоро на землю опуститься ніч.

Я поглянув на своє тіло.

Я весь брудний, на тілі — рани.

Глибоких ран не було, але подряпин, порізів і синців — чимало.

У мене і в Марі було так само.

Тато й Ґраст не мали жодної подряпини.

Хотілося швидше зайти в дім і помитися.

Тато відвів коня до стайні й одразу повернувся.

Ми відчинили двері й уже хотіли зайти.

Я мимоволі озирнувся — тато стояв на місці.

— Що таке? Не заходиш?

— Тату? Ти якийсь блідий.

— Н-ні, ні, н-нічого.

Очевидно, що щось є.

Він був такий наляканий, наче от-от станеться що завгодно.

Що ж трапилося?

Тато ще ніколи не мав такого виразу обличчя.

Завжди суворий і надійний, зараз він скидався на перелякане звірятко.

— З-заходьмо.

— Га? А, ага.

Татів голос був хрипкий і тремтів.

Ми з сестрою переглянулися і увійшли до хати.

— Ми вдома.

— Мамо, ми повернулися.

З передпокою було видно вітальню і кухню в глибині.

Там мама готувала вечерю.

Помітивши, що ми повернулися, мама дрібненько підбігла до нас.

— Ой-ой, з поверненн…

Мамине обличчя застигло.

Що ж сталося?

Вона завжди всміхається, але ця усмішка була явно якась не така.

У ній не було м’якості — радше щось моторошне.

Я здивовано подивився на сестру, питаючи очима.

Схоже, сестра теж не розуміла, що відбувається, і лише похитала головою.

За спиною я відчував тата.

Я мимоволі озирнувся — тато бігав очима.

Невже…

Не встиг я здогадатися, як пролунав низький мамин голос.

— Любий, на хвилинку.

Мама все ще всміхалася.

Але явно сердилася.

Було страшно. Цей страх я відчував уперше.

Ми з Марі відчули недобре й зіщулилися.

Тато, вочевидь, боявся ще більше за нас і покірно вийшов уперед, як веліла мама.

І обоє зникли у вітальні для гостей у глибині дому.

Я хотів запитати, що ж відбувається, але раптом...

— А-а-а-а! П-перестань! Заспокойся, Еммо!

Пролунав татів крик.

Одночасно до вух долинали глухі удари.

Удари віддавалися по всьому дому, і знову почувся татів голос.

— Я в-винен! Тільки не свічником, тільки не кутом свічника, благаю!

— П-перестань! Заспокойся! Ще не пізно! А-а-а-а-а-а!

Ще кілька хвилин безперестанку лунали зойки.

І раптом крики стихли.

Настала тиша.

Як у фільмі жахів: від раптової тиші аж задзвеніло у вухах.

Нажахані, ми з Марі мовчки дивилися на двері кімнати, куди вони зайшли.

Наступної миті двері скрипнули і відчинилися.

На порозі стояла усміхнена мама.

А побачивши, що позаду, ми з сестрою заніміли.

Тато лежав на підлозі.

Він смикався, тож було зрозуміло, що він живий.

Але цілим його не назвеш.

Мама, не обертаючись, зачинила за собою двері, і ми з Марі заклякли.

Н-невже й нам таке буде?

— М-ми перегнули палицю… М-м-мама така поблажлива, а ми надто свавільно…!

— Н-н-нас уб’ють… так?!

Та ну, де там.

Але тоді мені було не до таких тверезих думок.

Коли людина, що ніколи не сердиться, раптом розсердиться, — це страшенно страшно.

— Сідайте.

Вона все ще посміхалася лагідно, але очі не сміялися.

Голос був спокійний, але нас пройняло холодом, і ми слухняно сіли на стільці.

Миттєво.

Мама сіла навпроти й тихо зітхнула.

— Я все чула. Ви ходили на монстрів, так?

— …Т-так.

Мама знову зітхнула.

Зазвичай вона так не реагує.

Хіба розгублено всміхнеться або, сяючи, скаже, що все гаразд.

Тато часом щось і скаже, а от мама майже ніколи.

Звісно, якщо вже надто свавілити, насварять.

Але й тоді мама сварить лагідно: «Не можна-а» чи «Ну хіба так роблять? Ай-ай!»

Тож така мамина реакція нас збентежила, і водночас серце наповнилося провиною — ми зробили щось дуже погане.

— Я не збираюся вас сварити. Тож не бійтеся так.

Мама криво всміхнулася, і від неї знову повіяло звичною теплотою.

Від цих слів ми з Марі подумки полегшено видихнули.

Схоже, вона не сердиться.

Принаймні, не на нас.

— Тато мені заздалегідь розповів.

— Що це полювання на монстрів, я не знала, але здогадувалася, що ви задумали щось небезпечне.

— От тато й пішов подивитися.

— Це нічого. На монстрів ходять і діти вашого віку — таке нерідко буває.

— Тато був з вами, тож це гаразд.

— Тоді… е-е… чому…?

Чому ви так зробили з татом?

Бо це страшно.

Цього я сказати не наважився й пробурмотів щось невиразне.

— Повернутися додому весь у синцях і зранений, виснажений — це не нормально.

— Я знаю, що Марі хоче стати сильнішою, а Сіончик — досліджувати магію.

— Може, для цього й справді треба було битися з монстрами.

— Але ви ще діти. Хоч які ви здібні, дорослі не на свої роки й розважливі — ви діти.

— Тому дорослі, батьки, мають за вами наглядати.

Ми з Марі ще раз оглянули одне одного.

Ми явно не виглядали так, ніби просто цілий день гралися на вулиці і повернулися брудні.

Одяг подертий, на тілі — рани й синці.

На обличчях відбивалася глибока втома.

Ніхто не подумає, що для дітей це нормально.

— Тато, коли захопиться, нічого довкола не помічає.

— Мабуть, хотів скористатися нагодою й дати вам якомога більше бойового досвіду, так?

Влучно.

Ґраст, змирившись, казав те саме.

Я теж не можу судити інших.

— Ви вперше йшли на монстрів, а він дозволив вам перестаратися. От за це мама й розсердилася.

— Тато, мабуть, думав, що ви обоє цілком здатні битися. Я теж так думаю.

— Але, як я вже казала, ви ще діти. Межу треба знати.

— Не зрозумійте мене неправильно. Мама хоче якомога більше підтримувати все, що ви хочете робити.

— Є речі, яких робити не можна. Але відкидати щось лише тому, що це незвично, я не буду.

— Ваше життя належить вам самим. Навіть батьки не мають права вас примушувати.

Мама помовчала й повільно глянула на мене й сестру.

— Якщо ви не будете бездумно шкодити іншим чи принижувати їх, то можете робити все, що забажаєте.

— Не соромтеся того, що ви діти. І магії, і меча вчіться скільки завгодно.

— У мами лише одне прохання — бережіть себе.

— Що б не сталося, не робіть нічого, від чого можна загинути. Бережіть своє життя.

Мама підійшла до нас і обійняла.

— Якщо ви живі, мама щаслива.

— А якщо ви щасливі — то ще щасливіша. Тож «живіть», як хочете.

Ось воно що.

Мама хвилювалася.

Вона боялася, що з нами може статися щось лихе.

А побачивши, якими ми повернулися, зрозуміла, що ми побували в небезпеці.

Щоб стати сильнішими, дечого не уникнути, але, може, не обов’язково було робити це сьогодні.

— Мамо… вибач, що ти через нас хвилювалася.

— Мамо… вибач, що пішли, нічого не сказавши.

— Хі-хі, нічого. Коли діти все розуміють і слухаються, батькам, звісно, легше.

— Але у вас свої думки. Вони можуть відрізнятися від моїх і татових.

— І вони не обов’язково хибні. Тож наступного разу розкажіть нам, гаразд?

— Ага, наступного разу розповідатиму.

— Я теж! Я розповідатиму мамі.

— Дякую вам обом. Але не соромтеся.

— Якщо помиляєтеся — я так і скажу, але якщо це для вас важливо, ми можемо й допомогти.

— Запам’ятайте: і я, і тато — на вашому боці.

— Що б не сталося, коли б не було — ми завжди на вашому боці.

Від маминого тепла стало спокійно.

Утома, що досі тиснула, ніби минула.

Не думав, що мені колись буде так тепло на душі.

А в Японії на серці ніколи не було спокійно.

Я ще раз подумав, як добре, що я потрапив сюди.

— Ну все! Розмову закінчено. Перед вечерею — купатися!

— Я, до речі, попросила селян, і гарячу воду вже налили.

— Ура, купатися!

Сестра з радістю підвелася.

У цьому світі теж є ванни.

Проте вони не поширені, і немає водопроводу, тож воду треба носити вручну.

Тому користуються ними переважно багаті, як аристократи.

У нашій сім’ї немає слуг, тож воду для купання готують селяни.

Звісно, ми платимо їм за це кожного разу.

Ми намагаємося купатися раз на кілька днів.

Якби я народився в звичайній родині, то не міг би дозволити собі таку розкіш.

До речі, відколи себе пам’ятаю, я купаюся або сам, або з татом.

Чому, питаєте?

Причина ж очевидна, правда?

— Сіончику, сьогодні й ти з нами, гаразд?

Мама сказала це з лагідною усмішкою.

І перед таким добрим обличчям я не зміг похитати головою.

Що ж робити?

Я майже ніколи не купався з мамою.

Немовлям — не рахується: тоді це не зовсім купання разом.

Мама — моя мама.

Ми пов’язані кров’ю.

Тож, мабуть, не варто хвилюватися.

Але за віком душі я старший за маму.

Рідна мама, молодша за мене, та ще й жінка.

Почуття складні, і, чесно кажучи, бачити її оголеною мені ніяково.

Ось чому я уникав цього.

Ой, що ж робити, вона так уважно дивиться.

— Е-е, я...

Коли я спробував відмовитися, мама засмутилася.

— Сіоне, давай разом. Ми завжди окремо, а сьогодні можна, правда?

— Н-ні, але...

— Ніяких «але»! Ідемо купатися! Я вся липка.

— Швиденько скупаємося.

Хотілося б, щоб вона не говорила це так просто.

Але Марі мала рацію.

Хотілося швидше змити цей бруд.

До того ж мама рідко мене про щось просить.

Вона зазвичай не втручається, тому відмовити їй у такі моменти важко.

— ...Добре.

— Ура. Хі-хі, тоді ходімо.

Почувши мою відповідь, мама радісно всміхнулася.

Ох, ну як тут щось скажеш, коли вона так радіє.

Вона тихенько підстрибнула від радості.

Коли так радіють, важко зрозуміти, як реагувати.

Ми з Марі взяли маму за руки й пішли до купальні.