Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

35. Полювання на монстрів 3

Важке дихання, піт, що липне до шкіри.

Серце шалено калатало, легені волали.

Утома накопичилася в усьому тілі, але я силоміць переставляв ноги.

Магічна сила майже вичерпалася.

Тіло було важким і неслухняним.

Та всі ці скарги не змінять реальності.

— Сіоне!

Це гукнула сестра, що билася з кобольдами за кілька метрів від мене.

Не чекаючи на команду, я зосередив магічну силу і миттєво випустив Лінійний Болт.

Електричні розряди з обох рук влучили в кількох кобольдів.

Щойно розряд торкнувся, монстри заверещали, забилися в корчах і впали.

Я вже й не пам’ятаю, скільки ворогів ми перемогли.

Це, мабуть, уже п’яте поселення.

Понад сотню ми вже вбили.

Звісно, більшість убили тато й Ґраст.

— Ора-а!

— Хм!

Тато й Ґраст неподалік легко розправлялися з кобольдами.

Тато б’ється одноручним мечем, строго за канонами.

А Ґраст — двома кинджалами.

Обидва такі сильні, що вчитися в них поки марно.

Сестра теж молодець, але ці двоє — зовсім інший рівень.

Завдяки їм нам із сестрою битися було відносно легко.

І тут я опустився на одне коліно.

Ох, усе.

Магічна сила от-от вичерпається.

Якщо використаю ще, просто не зможу рухатися.

Я був на межі, і мене охопило бажання просто нічого не робити.

Минула приблизно хвилина.

— …Хм, здається, всіх перебили.

— Це все? Слабаки.

Тато й Ґраст зітхали так, ніби їм цього замало.

Але для мене і сестри це було на межі можливостей.

— Хах, хах… ц-це все?

— С-схоже на те.

Ми весь час билися в парі.

Розуміли одне одного без слів, але для нас це був лише перший бій.

Виходило ще досить непевно, і над чим працювати — безліч.

Та все ж ми досягли значних результатів.

Отже, тими кобольдами все й скінчилося?

У поселенні, здається, монстрів більше не відчувається.

— …Усе, не можу… втомилася-а.

— Я теж… це вже межа.

Ми з сестрою сіли поруч просто на землю.

Сестра щодня тренується з мечем і загартовує тіло.

Я теж постійно бігаю, тож у витривалості був певен.

Але цього все одно виявилося замало.

Тато й Ґраст навіть не засапалися, і сил у них було ще чимало.

Наздогнати цих двох буде страшенно важко.

— Але ми тепер знаємо, що теж уміємо битися.

— Так. Уже заради цього сьогоднішня битва мала сенс.

— Так... але нам треба ставати сильнішими. Ми багато чого зрозуміли.

Сестра, схоже, теж побачила, над чим їй працювати.

Що не кажи, тренування й справжній бій — різні речі.

У бою помічаєш набагато більше.

— Що ж, ми зберемо вуха кобольдів і здобич. А ви відпочивайте.

Тато з Ґрастом, схоже, збиралися пошукати в поселенні вкрадене кобольдами.

Кобольди дещо вміють робити, але не так, як люди.

Якщо у них є щось цінне, то це, мабуть, крадене або корисні мінерали.

Після атаки на базу ворога зазвичай збирають здобич.

Тож тато з Ґрастом пішли обшукувати поселення.

А в нас сил рухатися не лишилося, тож ми відпочиваємо.

Після деякого відпочинку дихання нормалізувалося.

Але млість не минала.

Мабуть, завтра я й поворухнутися не зможу.

І тут я раптом підвів голову.

Без жодної причини.

Просто, сам того не усвідомлюючи, я не міг відвести погляду від одного намету.

Я підвівся й мимоволі повільно рушив туди.

— Сіоне, що таке?

— Не знаю, але здається, тут щось є...

Без жодних підстав.

Але щось до мене озивається.

«Іди сюди», — кличе воно.

Я, трохи похитуючись, підійшов до намету і зайшов всередину.

Усередині стояло чимало прикрас із кісток і дерева.

Інтер’єр виглядав досить розкішним, можливо, тут жив кобольд високого рангу.

Ми з сестрою зайшли в напівтемряву.

Аж раптом у глибині я помітив світло.

Наче мене вели, я рушив туди.

— С-Сіоне, тут темно й небезпечно!

Її голос трохи тремтів.

Монстрів тут не було.

Але темрява, здається, її лякала.

Сестра вчепилася мені в руку й боязко рушила слідом.

Я підійшов ближче до світла.

І, зрозумівши, що це, затамував подих.

У пташиній клітці сиділа істота, схожа на людину.

Вона вся світилася й сумно схилила голову.

Сиділа, а її крила на спині здавалися пониклими.

На вигляд — людина, дівчинка.

Але очі й волосся мали не людський колір.

Одного разу я вже бачив таку, хоч і здалеку.

Це — «фея».

Помітивши мене, вона затремтіла від страху.

Невже її спіймали кобольди?

Коли я необачно підійшов, фея відсахнулася в протилежний бік клітки.

І тоді я раптом зрозумів.

Світло, яке вона випромінювала, не освітлювало клітку.

Було темнувато, навколо ледь можна було щось розгледіти, але її світло не освітлювало простір.

Тож я інтуїтивно зрозумів: це світло магічної сили.

Фея має магічну силу.

Ґобліни теж, і кобольди, з якими ми щойно билися, теж.

Монстри володіють магічною силою.

Хоча реагує вона на магічну силу чи ні, я не перевіряв — підходити близько небезпечно.

Але зараз головне — фея.

— Щ-що це за створіння?

— Думаю, це фея.

— Фея? Ти ж колись про них казав.

— Вона не монстр?

— Хтозна. Але, мабуть, не така небезпечна, як монстри. Здається.

Вона явно нас боїться — радше слабка істота.

Мабуть, їй довелося натерпітися.

Вона дуже виснажена і брудна.

Поранень, здається, немає.

— І що з нею робити? Ну… раз є крамниця фей, її, мабуть, можна продати.

— Мені це не дуже до душі.

Хоч мені, що цікавився крамницею фей, і не личить таке казати, але продавати живу істоту мені не до душі.

Тим паче схожу на людину.

Чи то лицемірство, чи просто настрій.

Та й шкода її.

— Відпустити її?

— Якщо ти так хочеш, то чому б і ні?

Сестра радісно всміхнулася.

Схоже, вона думала так само.

Я підійшов до пташиної клітки.

Фея, тремтячи, створила біля рота крихітне світло магічної сили.

Що це таке?

Вогники з’являлися один за одним і гасли.

Це тривало переривчасто, поки світло зовсім не зникло.

Хоч я й дивувався, але відчинив клітку.

Ключ не знадобився — вона відчинилася одразу.

Кобольдам, видно, бракує таких знань чи вправності.

Відкривши клітку, ми трохи відійшли.

Фея глянула на нас і забігала очима.

Вона пильно дивилася на мене, а тоді боязко підвелася.

Вона підійшла до входу в клітку і, хоч і насторожено, вийшла назовні.

І тієї ж миті фея змахнула крильцями й злетіла.

— Ах, вона таки літає.

— ...Яка краса.

Безліч світляних порошинок повільно осідала на землю.

Це було казково — очей не відвести.

Фея, мабуть, раділа свободі й кружляла над нашими головами, а тоді зависла в повітрі.

Вона знову створила світло магічної сили біля рота і полетіла геть.

Аби тільки вона щасливо дісталася додому.

— Добре, що вона бадьоріша, ніж ми думали.

— Так, і добре, що ми побачили фею.

Мене завжди цікавило, що таке феї.

Але останнім часом я був зайнятий дослідженнями магії, відкриттями і допомогою Ґрасту, тому не звертав на це уваги.

Феї, монстри.

Про них обох варто дізнатися більше.

Хоча це, мабуть, доведеться зробити трохи пізніше.

Поки я так думав, Марі тихо скрикнула.

Я миттєво обернувся і побачив, що Марі похитнулася.

— Т-тобі нічого? Ти не поранилася?

— Н-ні, просто трохи похитнулася. Мабуть, від утоми.

Я теж відчував сильну втому.

Хоч ми з сестрою і тренуємося, ми все ще діти.

Все це було для нас новим і тому ще виснажливішим.

Я підійшов до Марі, щоб підтримати її.

Але Марі м’яко відмовилася від моєї руки.

— М-м, усе гаразд. Я можу йти сама.

— Якщо так, то добре.

Як вона й казала, йшла вона без проблем.

Поранень не видно — мабуть, просто втома.

Я подумки полегшено зітхнув і разом із Марі повернувся до тата з Ґрастом.

На зворотному шляху.

Через втому ми явно сповільнили темп ходьби.

Аж тут я помітив дещо й зупинився.

— Що сталося, Сіоне?

— Тату, он там озеро.

Там, куди я показав, було звичайнісіньке озеро.

— Так. Це ж ліс — нічого дивного.

— А чи є там еттентраути?

— Мабуть, є. У тутешніх озерах вони майже скрізь. А що?

— Ага. Можна ненадовго туди завернути? Хочу дещо перевірити.

— Та можна.

Тато дозволив, і я пішов до озера.

Це було звичайне озеро.

Нічим не примітне.

І зараз не сезон нересту еттентраутів.

Тож форелі не женихаються.

А отже, й не світяться магічною силою.

Але це й не важливо.

Навіть краще — так певніше.

Проте мене цікавить не це.

Я пильно дивився на озеро.

Дивився.

Дивився, дивився й дивився.

— Що це Сіон робить…?

— Хтозна. Не розумію.

— Здається, він щось роздивляється.

Усі троє стежили за мною ззаду.

Я ще трохи вдивлявся в дно озера, а тоді підвівся.

— Ясно. Ходімо додому.

— Уже досить?

— Так. Я дізнався, що хотів.

— То що ж ти хотів дізнатися?

Почувши сестрине питання, я глянув на озеро.

— Хотів дізнатися, чи є магічна сила в еттентраутів цього озера.

— Дізнався. В еттентраутів цього озера магічної сили немає.

За довгі тренування з магічною силою я навчився більш-менш відчувати, скільки її в когось.

Ґобліни, еттентраути.

Марі та Роуз.

Я сам.

Навіть коли магічна сила не випускається назовні й немає стану магічного наповнення, вона все одно тече по тілу.

Тож, придивившись, я тепер можу сказати, є в істоти магічна сила чи немає.

Тому й зрозумів.

В цьому озері немає істот із магічною силою.

Тобто…

…магічну силу мають лише еттентраути з озера біля нашого дому.

Отже, в тому озері щось є.

Поки що я знаю лише це, і цього достатньо.

— Тоді повертаймося.

Усі троє трохи розгубилися, але швидко оговталися.

Від озера ми повернулися до Істрії.

Потім звітували в гільдії про виконання й поїхали додому.

○ Зміст завдання: знищення кобольдів

Умови виконання: знищити п’ять і більше кобольдів.

Винагорода: 5 000 лірм за кожні п’ять.

Фактична кількість знищених: сто дванадцять.

Загальна сума винагороди: 112 000 лірм.