Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

33. Полювання на монстрів 1

Ми вийшли з крамниці і рушили вулицею.

Ходити серед натовпу мені випадає нечасто, тож усе було в новинку.

Зазвичай я вдома, а коли й їжджу до Істрії, то здебільшого возом.

Люди, що проходять повз, — це торговці, найманці або місцеві жителі.

Старі й малі, чоловіки й жінки. Різний люд.

Хіба що напівлюдей немає.

Я не фанат звіролюдей, тож мені байдуже, але якби вони тут були, я б, мабуть, трохи розчулився.

Та це таке.

Ми з Марі та Ґрастом ішли поруч вулицею.

— Спершу підемо до гільдії. Краще там взяти завдання на полювання на монстрів.

— Гільдія?

— Так, гільдій буває багато, але ми зараз йдемо до Гільдії авантюристів.

— Таке собі місце-посередник між замовниками — людьми, організаціями чи навіть державами — і виконавцями.

— Полювання на монстрів, їх ловля, охорона в дорозі, допомога в хатніх справах — що завгодно.

— Посередничає в найрізноманітніших справах, тож є в кожній країні.

Гільдія авантюристів, значить.

Знайомі слова.

Виявляється, і в цьому світі вона є.

До цього моменту я про це не знав.

Зазвичай про таке дізнаються першим ділом, але мене цікавила тільки магія.

Та тепер я трохи зацікавився й монстрами.

Адже відомо, що монстри теж мають магічну силу.

Хоча неясно, чи це стосується лише ґоблінів, чи й інших монстрів.

— А чому саме до гільдії?

— Переваг багато. По-перше, платять винагороду. Це важливо.

— За гроші й без грошей — це ж різна охота працювати.

— А ще, коли береш завдання, тобі дають відомості про монстра.

— Скільки їх, де вони, якого виду — таке.

— І ще: зареєструвався в гільдії — і це майже назавжди, а за кожне виконане завдання нараховуються бали, і ранг росте.

— А з вищим рангом можна брати складніші завдання, отримувати прямі замовлення й особливі права.

Зрозуміло. Тоді краще спочатку взяти завдання.

З того, що я почув, недоліків немає.

— А які саме ці особливі права?

— Найголовніше — дозвіл на вхід у заборонені зони.

— Звичайних людей туди не пускають, тож там можна добути особливі руди й матеріали.

— А ще знижки в крамницях-партнерах, і можна давати особливі замовлення.

— Щоправда, в разі якоїсь надзвичайної ситуації можуть і скликати, тож не самі переваги.

Думаю, це дуже корисно в перспективі.

Особливо можливість заходити в заборонені зони — це велика перевага.

Я багато не знаю про магію.

Магія, мабуть, не обмежується лише мною.

Звички еттентраута, реакція монстрів на магічну силу, громовий камінь.

Цього я б не дізнався, сидячи вдома.

Напевно, у зовнішньому світі є ще багато речей, пов’язаних із магією.

Якщо такі місця існують, і туди не пускають звичайних людей,

тоді мені варто підняти свій ранг як авантюриста.

Хоча я ще дитина, тож не одразу.

Це просто на перспективу.

— Отже, спершу треба зареєструватися в гільдії.

— Дітей реєструють, лише якщо дозволить авантюрист рангу Золото або вище.

— А я Платина, тож проблем немає.

— Ранги знизу вгору: Бронза, Срібло, Золото, Платина, Діамант, Оріхалкон.

— Ранг Оріхалкон у світі мають хіба кілька людей — це легенди.

Система рангів дуже зрозуміла.

Принаймні, так це бачу я.

— Зрозуміло. Тоді йдемо до гільдії. Сестро, тобі це підходить?

— Т-так. Усе гаразд.

Вона поводиться інакше, ніж зазвичай.

Сестра явно нервує.

І це цілком природно.

Адже ми збираємося протистояти монстрам.

Боятися — природно, а бути спокійним було б дивно.

Дивлячись на сестру, Ґраст стривожився.

— Не силуй себе. Не обов’язково сьогодні.

— Сіонові всього вісім, Марі — десять.

— Є й такі, хто в цьому віці вже б’є монстрів, але це не означає, що ви мусите робити те саме.

Сестра похитала головою.

— Ні, все гаразд. Якщо я втечу зараз, то, напевно, завжди буду тікати.

— Тоді я не стану сильною. А я хочу стати сильною.

— Щоб захистити й себе, і всіх… і Сіона.

Вона стиснула кулак і впевнено подивилася на Ґраста.

У її очах горів сильний вогонь рішучості.

Ґраст усміхнувся широко, дивлячись на неї.

— Он як. Та що там, я ж казав: я поруч, тож нічого не станеться.

— Я неодмінно захищу вас обох. Це ваш перший бій — трохи розслабтеся.

Марі кивнула.

Я зрозумів рішучість сестри і відчув, як у грудях розгорається тепло.

Я знаю, чому вона вирішила боротися з монстрами.

Щоб подолати свій страх перед ґоблінами.

Якщо злякаєшся в бою, страх може стати травмою, і більше битися не зможеш.

Багато хто від цього тікає, а сестра це усвідомлює й хоче боротися зі своїм страхом.

Я знав це, але нічого не казав.

Навіть коли я сказав, що хочу піти на монстрів, а вона заявила, що піде зі мною.

Щодо мене, я вирішив піти на це полювання, бо хотів перевірити, чи ефективна магія проти монстрів, і отримати досвід бою з ними.

Звісно, самому мені було б небезпечно, а скажи я татові — він був би проти.

Тож я подумав попросити когось іншого піти зі мною.

Я почув, що Ґраст уміє битися, і скористався нагодою — попросив його.

Ґраст, схоже, і сам колись таке пережив, тож охоче погодився.

Хтось легенько поплескав мене по плечу; я обернувся — Ґраст нахилився до мене.

— Любить тебе сестра. Щасливчик ти.

— …Навіть не знаю, як на це реагувати.

— Ка-ка-ка. Ну, ясно. Коли тебе так любить сестра — ще б пак.

— Але дружна родина — це важливо. Гарна в тебе сестра, бережи її.

— Так. Я так і збираюся.

— Хе, оце вигляд. Ти ще дитина, але часом мені здається, що ти дорослий.

Ну, всередині я й справді дорослий.

І все ж я часто покладаюся на сестру, хоч вона й дитина, і в мене самого є дитячі риси.

Гордості в мене немає. Дорослі багато чого вчаться в дітей, а діти — в дорослих.

Це друге життя.

Життя з магією і дорогою сім’єю.

Я повинен цінувати це.

Я хочу проживати кожен день щиро й по-справжньому.

— Сьогодні полюватимемо на кобольдів.

— Серед монстрів вони досить слабкі, тож для першого бою саме те.

— Найсильніші серед монстрів — три племені: ґобліни, кобольди й орки.

— Кобольдів найбільше, вони страшенно плодючі, але кожен окремо слабкий.

— Ґоблінів менше, кожен доволі сильний і лютий.

— Орків ще менше, вони здоровенні й дуже сильні.

— Є й інші монстри?

— Є. Але як поділити за силою, то ці три племені — і всі інші.

— Серед інших багато різних видів, але їх мало.

— На ці три племені будь-яка гільдія постійно дає завдання.

Монстри завжди можуть завдати шкоди людям, особливо ці три види.

Вони навіть оселилися неподалік нашого села.

Тож ніхто не буде проти, якщо їх винищувати.

Ми трохи пройшлися, розмовляючи, і дійшли до потрібного місця.

Схоже, споруда чимала.

Тут багато людей, і всі зайняті своїми справами.

Дивлячись на велику дерев’яну будівлю, якось аж по-сільському затишно стає.

Непогане враження.

— Ну що, заходьмо.

Ґраст швидко увійшов до гільдії.

Ми пішли за Ґрастом всередину.

Всередині були люди в обладунках і зі зброєю, а також багато звичайних відвідувачів.

Схоже, тут кілька віконець — для подання замовлень, для взяття завдань тощо.

А, ясно. Звичайні люди теж приходять сюди замовляти, тож тут повно не лише авантюристів.

Мабуть, тому ми й не надто впадали в око.

Бо діти тут теж траплялися, хоч і небагато.

Ми попрямували до приймальні реєстрації авантюристів.

Там якраз було вільно, тож ми одразу підійшли.

— Реєстрація двох. Ось цих.

Ґраст дістав намисто, що висіло на шиї, і показав реєстраторці.

На кінці висіла ледь сяйлива підвіска.

Невже платинова?

Чи підробка?

Реєстраторка здавалася зовсім молодою.

Мабуть, років сімнадцять-вісімнадцять.

— Зрозуміло… Е? Е-е, оці діти?

— Ага. Я Платина, тож рекомендація годиться, так?

— Так, дійсно, з рекомендацією від когось із рангом Платина чи вище можна зареєструватися авантюристом.

— Але… ці двоє, здається, ще не мають і десяти років.

— Вік не має значення, правда? Були ж приклади раніше.

— До того ж на завданнях я за ними наглядатиму. Проблем немає.

Склалася картина: роздратований Ґраст і реєстраторка, що плутається в словах.

Ми з сестрою переглянулися, не знаючи, що робити.

— Е-е… а-але ж їх двоє. Якби один, то ще можна було б… але…

— Га? Та все гаразд. Братимемо лише прості завдання. Ну все, реєструй.

— Може, годі? Поводишся, як мала дитина.

Ззаду пролунав голос.

Ґраст, все ще сердитий, обернувся.

— Га?! Хто це сунеться в чужі справи?

Ми впізнали людину, що стояла там.

— Це я.

— Тату?!

Ми роззявили роти і завмерли.

Несподівана ситуація паралізувала наші думки.

Чому тут тато?

Як він дізнався?

Тато прийшов нас зупинити.

У голові роїлися думки, і я почувався, як дитина, що нашкодила.

Ну, знаєте: «Зараз насварять, що ж робити».

Залишивши нас, заціпенілих, тато звернувся до реєстраторки.

— Я теж піду з ними. Я — Діамант. Заперечень немає?

Він дістав із-за пазухи намисто.

На відміну від Ґрастової, його підвіска яскраво сяяла.

— Т-так. Якщо ви Діамант, то все гаразд!

— Т-тоді, будь ласка, підпишіться.

Тато підштовхнув нас, і ми розписалися біля стійки.

Цим, схоже, реєстрація й обмежилася, і нам дали по невеликому намисту.

На кінці висіла бронзова підвіска.

Ми з сестрою взяли намиста й повісили на шию.

— Це буде вашим посвідченням авантюриста, тож не губіть його.

— Повторна видача платна.

— Отже… кхм, вітаємо! І сподіваємося на співпрацю.

— Як авантюристів, просимо вас знати міру й сумлінно виконувати завдання.

— Щасливої дороги!

Реєстраторка з усмішкою, наче за інструкцією, помахала нам рукою.

Ми вклонилися й відійшли від стійки.

У повітрі зависла важкість, і всім, крім тата, було ніяково.

— Спершу візьміть завдання. Поговоримо потім.

— А, т-так, ну давай…

Ґраст, глянувши на нас, розгублено взяв аркуш із дошки завдань і пішов до віконця, де їх приймають.

Ми пішли за ним.

Взяти завдання просто: лише віднести аркуш із замовленням.

А щоб підтвердити виконання, треба принести частину тіла вбитого монстра.

Від кобольдів — вуха.

Мабуть, тому що іклів багато, і не зрозумієш, скільки насправді вбито.

Прийнявши завдання, ми вийшли на вулицю.

Атмосфера лишалася якоюсь невизначеною.

Ми втрьох вишикувалися перед татом.

— Ну, що скажете?

— Винен!

— Вибач!

— Вибачте!

Ми вибачилися в один голос і вклонилися.

Нічого іншого нам не лишалося.

Тато нас розкусив.

Не знаю, коли й як він дізнався.

Але що тут скажеш — виправдання не допоможуть.

Я крадькома глянув на татове обличчя.

Схоже, він не сердиться.

— Так я й думав.

— Передбачав...? Тату, ти знав, що ми збираємося на полювання на монстрів?

— Я не був певен, чи саме на полювання, але розумів, що ви щось задумали.

— Марі ж, коли розмовляла зі мною чи з Еммою, бігала очима.

— Було ясно, що вона щось приховує.

— Ой, в-вибачте, обоє.

Сестра в цьому вся — чесна.

Я думав, що поводжуся нормально, але, мабуть, занадто звузив свій погляд.

За сестрою я не встежив.

— Ну й ну. Полювання на монстрів — справа небезпечна, а мені ані слова.

— Монстри небезпечні. Іти туди, де вони водяться, — і мови бути не може.

— Я ж вам це казав. Хіба ні?

— Т-так, саме так.

— Вибач, тату…

Ми з сестрою похнюпилися.

Ми усвідомлювали, що порушили правила.

Але вважали це необхідним.

Навіть якщо татові це не до вподоби.

— Т-та вони ж не просто так, усе обдумали, тож не свари їх надто.

— Хто б казав. Ти б помовчав.

Ґраст під татовим суворим поглядом ніяково відвів очі й почав невміло насвистувати.

Викрутитися в нього зовсім не виходить.

Тато важко зітхнув.

— …Розкажіть, навіщо.

Тато звелів, і ми все пояснили.

Сестра — щоб стати сильнішою й подолати страх того дня.

Я ж хотів перевірити дію магії і зрозуміти, як вона впливає на монстрів.

Коли ми закінчили, тато знову зітхнув.

— Ясно. Не забави заради. Хоча це я знав із самого початку.

— Сіон і Марі не стали б через дурницю лізти в небезпеку.

— Але мені треба було знати. Підведіть голови.

— Ви ж робили це не просто так — у цьому був сенс, правда?

— То тримайтеся гідно. Навіть якщо вас сварять — не опускайте голови.

Ми підвели очі на тата.

Він ледь усміхався.

Здавалося, він навіть трохи радий.

— Добре, що ви не пішли вдвох, а взяли сильного й надійного супровідника.

— Дивитися наперед і як слід готуватися — важливо.

— Навіть без мене, з Ґрастом усе було б гаразд.

— Але в цьому світі немає нічого певного. Що менший ризик, то краще.

— Наступного разу кажіть і мені. Коли поруч двоє з високим рангом, полювати спокійніше.

— Е? Т-то це означає…

— Так. Я теж піду з вами.

Від таких несподіваних слів я розгубився.

Тато й справді часто ставав на наш бік.

Але він часто виступав проти небезпечних справ і вводив обмеження.

Останнім часом він навіть дозволив досліди, якщо при них є сестра, тож трохи послабив обмеження.

Але хіба так можна?

— Дивлячись на ваші досліди з магією й тренування з мечем, я подумав, що вам можна братися й за щось нове.

— До того ж краще піти з вами, ніж щоб ви робили щось небезпечне там, де я не бачу.

— Звісно, ви ще діти, і ми, дорослі, маємо за вами наглядати.

— Але думати, що діти нічого не можуть лише тому, що вони діти, — помилка для батька.

— Сіон і Марі за короткий час багато чого навчилися й багато досягли.

— Чимало з того, що мені самому не під силу. Тож я трохи переглянув свої погляди, от і все.

Мабуть, на моєму обличчі відбився сумнів.

Тато пояснив, чому так вчинив.

Хоча якось раптово й надто вже легко.

Я радий, що він на нашому боці, — це велика підмога.

З татом, безперечно, безпечніше.

— Дякую, тату.

— Тату… дякую! Я старатимуся!

— Хе, нема за що. Але бій — справа серйозна. Не розслабляйтеся.

— Так!

Поруч Ґраст схвально кивав.

— Ґрасте, а з тобою наступного разу — сто сутичок поспіль.

— Ти мене вбити хочеш?! Та добре, добре! Я винен!

— Ну й зроблю! Я теж за цей час добряче посильнішав!

— Хм, ану покажи!

Чомусь уся вина впала на Ґраста.

Потім вибачуся...

— Ну, рушаймо. Треба поквапитися, бо не встигнемо повернутися додому.

Тато пішов попереду, і ми залишили гільдію.

Усе йшло не за планом, кілька разів оберталося то так, то сяк, але зрештою вийшло, як хотіли, тож усе гаразд, мабуть.

Так ми вирушили на полювання на монстрів.