Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

27. Прохання Ґраста 2

— Ого…

У мене мимоволі вирвався вигук.

І сам розумів, що це цілком природно.

Досить просторий склад був заповнений громовими каменями, які періодично яскраво блищали.

Громові камені, розставлені з інтервалом у кілька десятків сантиметрів, справляли враження.

Ні складати їх, ні давати їм чогось торкатися не можна, тож вони рівними рядами лежали на підлозі.

Зовні це можна було назвати красивим, але якщо струм доторкнеться до чогось, це неодмінно призведе до пожежі.

Це була ситуація, де небезпека була буквально поруч.

У мене сіпнулася щока, і я озирнувся.

Тато тримався за голову, сестра міцно трималася за мою руку і бездумно дивилася на громові камені.

Мама була розгублена, а Ґраст вимушено всміхався.

Що ж тепер робити?

Я чув про це раніше, але побачити на власні очі — це, як сказати, справді страшно.

Це вже катастрофа. Слів бракує, щоб описати, наскільки це серйозно.

— Було б ще нічого, якби вони просто світилися всю ніч, але люди скаржаться, що тріщать і заважають.

— Кажуть: не вгамуєш шум — складу не дадуть.

— Якщо до ночі через три дні нічого не придумаю, склад у мене заберуть.

— А іншого підхожого складу немає.

— Тобто термін — три дні?

— Так. Ну, не вийде — то й не вийде, просто поверну камені на копальню.

— Хоча й за те, щоб завезти їх на копальню, теж треба платити.

— І все піде прахом, будуть чималі збитки.

— Я через ці камені останнім часом майже й крамницю не відчиняю.

Термін мене не турбує.

Якщо не встигнемо, це не принесе нам шкоди.

Проте я зрозумів, що ситуація гірша, ніж я думав.

Сто каменів — на слух не так і багато, а як побачиш — ого скільки.

На щастя, навіть найбільший камінь був такого розміру, що міг підняти і я.

Я думав, що будуть і більші.

Я оглянув склад.

Не знаю, що може стати ключем до розв’язання проблеми.

Треба якомога точніше запам’ятати ситуацію.

У цей момент у мене виникло невелике питання.

— Чому між громовими каменями залишають проміжки?

— Ось у чому справа: якщо їх зблизити, виникає особлива ситуація.

— Особлива ситуація?

Ґраст узяв зі стіни якийсь шматок тканини.

Наче зшитий зі слюдяних пластинок.

Відтоді Ґраст, мабуть, по-своєму вдосконалив цю річ.

Він узяв її, штовхнув нею найближчий громовий камінь і присунув його до іншого.

І раптом обидва громові камені різко почали випускати сильний електричний струм.

Вони відгукнулися одне на одного, і між ними побіг струм.

Наче зблизили два провідники під струмом.

— Коли таке стається, струм починає текти дуже сильно, і це небезпечно, правда?

— Тому вони й лежать окремо.

Електрична реакція, так? Це не просто індивідуальне явище, а справжня взаємодія між каменями.

Індивідуально електрика виникає переривчасто, але коли вони взаємодіють, струм стає відносно стабільним.

— Ви пробували виплавляти метал із громового каменю?

— А, так. Ну, видобув метал і навіть кував.

— Температура плавлення низька, моєї плавильної печі вистачило, тож нічого складного.

— Але є одна заковика… Ходімо-но до моєї крамниці.

Схоже, що є ще дещо.

Ми пішли за Ґрастом до його крамниці.

Схоже, вона поки що зачинена.

Ми зайшли до напівтемної крамниці й через двері в глибині пройшли до задньої кімнати.

Це, схоже, кузня: великий горн, ковальські інструменти, на стінах — молоти та напилки, а в кутку складені цеглини.

Інструменти виглядають дуже зношеними від частого використання.

Ґраст узяв зі столу в кутку шматок металу й простягнув мені.

Коли я взяв його, він здався легшим, ніж виглядав.

Схоже, не залізо. На вигляд трохи синюватий.

— Що це?

— Метал, виплавлений із громового каменю й кований.

Як на таке — звичайнісінький метал.

Ніби трохи синювате залізо.

Чистота, схоже, непогана, поверхня гладка — виплавлено досить вдало.

Але властивості громового каменю зникли.

Ані найменшого розряду.

— А електрична реакція — як щойно, коли від дотику виникає струм, — є?

Ґраст передав мені ще один шматок металу.

— Спробуй.

Раз він так каже, то, мабуть, уже й сам пробував.

Я торкнув один шматок металу до іншого.

Реакції, як і слід було чекати, не було.

— Хм, а як ви виплавляєте метал із громового каменю? Які етапи?

— А, ну. Спершу розбиваю громовий камінь молотом на грубі шматки, тоді кладу в плавильну піч, додаю кілька особливих матеріалів, палю на деревному вугіллі, прибираю домішки, а поки не застиг — виливаю у форму.

— На цьому етапі виходить досить поганий метал, тож я його ще про всяк випадок проковую молотом.

— Міцнішим він стає, але звичайним металам поступається.

— На якому етапі зник струм?

— Після розбивання ще була невелика електрична реакція.

— А потім, може, після спалювання, коли дійшло до температури плавлення.

— Далі все йде одним заходом, тож точно не скажу.

— Чи через те, що палили, чи просто через саме вилучення… чи матеріали, що я додав, погані.

Як послухати, схоже на те, як виробляють чавун.

Якщо вдосконалювати далі, то й кування буде інше, і вилучення.

Раз тут є цегла, то, може, для виплавки заліза він використовує сиродутний горн.

Велику піч на кшталт доменної, з водяним колесом, окремому ковалеві мати навряд чи під силу.

На момент подрібнення ще була електрична реакція.

Отже, десь після цього властивості зникли.

Якщо міркувати просто, то властивості, мабуть, зникли, коли від горіння й нагрівання тверде стало рідким.

Але для обробки металу зазвичай його спочатку розплавляють або нагрівають.

Я не дуже розбираюся, але в цьому світі, здається, інших методів обробки металу мало.

Тоді, мабуть, треба шукати рішення, виходячи з того, що метал таки нагрівають у вогні.

Палити. Палити, кажеш.

Для мене «палити» — це Флер.

Флер — це вогняна магія, що запалюється маленькими іскрами кресала.

У цю епоху, в цьому світі розпалити вогонь, схоже, нелегко.

Тому вдома вогонь здебільшого розпалюють моєю магією.

Вогонь синій, але нічим не відрізняється від звичайного.

...Звичайний вогонь?

Чи справді він звичайний?

Вогонь — це вогонь, але магічний.

Виглядає синім і горить завдяки магічній силі.

Звісно, щоб запалити, я витрачаю магічну силу, але коли горюче вже зайнялося, більше її не додаю.

І все одно вогонь горить.

Спроба — не катування.

Можливо, варто спробувати.

Це просто раптова ідея.

— Тату, можна?

Я витяг із-за пазухи портативне кресало й показав татові.

Здається, він зрозумів мої наміри, бо через мить кивнув.

— Так, можна.

Анітрохи не вагався, отже.

Ну, гаразд. Нічого страшного.

Навряд чи я щось зрозумію, навіть якщо подумаю, та й не дуже цікаво.

Я повернувся до Ґраста і заговорив.

— Хочу дещо спробувати. Можете підготувати плавку?

— Та мені не шкода, але що ти задумав?

— Це сюрприз.

Ґраст здивовано глянув, але розпитувати не став і заходився готувати плавку.

У печі лежало подрібнене деревне вугілля.

— Готово. І що далі?

— Тепер я розпалю вогонь. А далі, як завжди, займайтеся плавкою.

— Це все?

— Так. Може, сенсу в цьому й немає, а може, і є.

Це і спроба розв’язати проблему, і мій дослід із магією.

Я зібрав магічну силу в правій руці і вдарив кресалом.

Вивільнена магічна сила запалила вогонь, і з’явилося синє полум’я.

— Ух!? Щ-щ-що це таке?!

Не звертаючи уваги на здивованого Ґраста, я підпалив піч.

Деревне вугілля бурхливо спалахнуло й узялося синім полум’ям.

— Що ж, працюйте далі.

— Ні-ні-ні! З-з-зачекай! Не вдавай, ніби нічого не сталося!

— Щ-що це щойно було?! У тебе з руки вогонь вискочив!

— Це магія.

— …М-магія?

Я глянув на тата.

Він тихо кивнув.

— Так. Магія — це...

Я коротко пояснив.

Тато казав, що про магію краще не розповідати, але Ґраст — давній друг.

Тож, мабуть, він вирішив, що це не проблема.

Після мого пояснення Ґраст все ще був збентежений.

— Н-не віриться, що таке існує… То ви всі знали, Гавейне.

— Так. Знали.

Ґраст і тато обмінялися поглядами.

Що саме промайнуло між ними, з цього не зрозумієш.

Тільки Ґраст чомусь зітхнув, ніби змирився, і криво всміхнувся.

— Зрозуміло. Ну, тепер, коли я це бачив, мушу повірити.

— Так чи інакше, якщо плавити на вогні цієї… магії, чи як там, — вийде інакше?

— Хтозна. Не знаю.

— Т-ти що, не знаєш?!

— Ні. Я ще досліджую й про магію майже нічого не знаю.

— Тож це лише спроба.

— Якщо не вийде, доведеться шукати, як використати камінь без обробки.

— Але поки що це, здається, дуже важко.

Наприклад, зробити корисний інструмент із дрібного громового каменю буде важко.

Чим менший камінь, тим менше розрядів, і тим складніше його використовувати.

Щоб мати достатньо електрики, потрібен камінь розміром із долоню.

Деякі ідеї в мене є, але хотілося б отримати досить чистий метал, менший і легший.

Невеликі та зручні речі завжди корисні в будь-яку епоху.

— Т-та ясно. Гаразд, спробую.

— Це займе приблизно годину, тож можете трохи прогулятися надворі.

— Ні, я хочу подивитися, мені цікаво, що вийде.

— Якщо Сіон тут, я теж залишуся.

Щойно я це сказав, сестра одразу відповіла.

Вона вчепилася мені в руку і не відпускала.

Якось так… це не те щоб було неприємно, але трохи заважало рухатися.

Та й погляд Ґраста був таким складним, що й у мене з’явилися змішані почуття.

— Ми з Еммою маємо справи, тож, вибач, наглянь за дітьми.

— Ага, покладися на мене.

— Сіончику, Марі, до зустрічі!

Мама легенько помахала нам, і ми теж помахали у відповідь.

Тато й мама вийшли з кузні.

Я дивився на спину Ґраста, що стояв біля плавильної печі.

Дорослі здаються дітям величезними у всіх сенсах.

Хоч я й був дорослим, часом забуваю, що колись ним був.

Жити вдруге — це дивне відчуття.

Вогонь яскраво палахкотів.

Температура в кімнаті піднялася, і шкіра почала вкриватися потом.

Та сестра все не відпускала мене.

— Забув сказати: як усе скінчиться, я якось віддячу.

— Подумай, чого хочеш. І віддячу, хоч вийде, хоч ні.

Ґраст говорив, повернувшись до нас спиною.

— У мене є кілька ідей.

— К-кілька? Тільки щоб не дуже дорого, гаразд?

— Жодна не потребує грошей, тож не хвилюйтеся.

— Он як. Тоді я спокійний. І що ж?

— Спершу одне питання. Пане Ґрасте, ви ж колись мандрували з татом?

— Тато вміє володіти мечем, а ви теж умієте битися?

— Ага. Ковалі, що роблять зброю, здебільшого й самі вміють нею орудувати.

— І я не виняток, доволі сильний. Хоча Гавейнові програю.

— Он як. Тоді все гаразд. А прохання — лише якщо вийде.

— Тож поки що я про нього не казатиму.

— Не соромся. Дитині ні до чого так зважати на інших.

— Хоча я сам прошу в тебе допомоги, а поводжуся з тобою як із дитиною — трохи соромно.

— Ні, це не сором’язливість, а радше моє власне почуття.

— Скажу так: мені здається, що ви й після невдачі захочете віддячити.

Ґраст припинив роботу і озирнувся через плече.

— Бути таким розважливим змалку — втомлює.

— Я просто такий. І не вважаю себе розважливим.

— Ясно. Не дарма Гавейн так про тебе каже.

Ми з сестрою перезирнулися.

— Тато щось казав?

— Ага: Сіон, мовляв, надто самостійний, з ним жодного клопоту. Хоч би трохи покапризував.

— Казав, що хоче більше з тобою панькатися. Хоча останнім часом таке чую рідше.

— А, о-он як…

Згадавши дещо, я скривився.

— Ти ж останнім часом залучаєш тата до своїх дослідів.

— Але тато виглядає щасливим, тож, мабуть, це добре?

— Т-та невже?

Я не хочу надто турбувати інших.

Але, мабуть, з батьківської точки зору приємно, коли на них покладаються діти.

Якщо подумати, тато справді аж оживає, коли ми разом проводимо досліди.

Думаючи про це, я спостерігав за роботою Ґраста.

Сестрі, мабуть, стало спекотно: вона трохи відсунулася, сіла на стілець і підперла щоку рукою.

Ще годину ми терпляче чекали.