Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

26. Прохання Ґраста 1

Моя кімната. Звичний вигляд, але саме тому тут так спокійно.

Я сидів на ліжку і пильно дивився на підлогу.

Наразі мої дослідження магії зайшли в глухий кут.

Це не зовсім безвихідь, радше відчуття, що щось ось-ось зловлю, але не можу.

Магічна сила здається безмежною за своїми можливостями.

Та я — невіглас і не дуже винахідливий.

Здається, можна було б спробувати щось інше, але вже кілька днів усе стоїть на місці.

Винахідники, мабуть, не раз переживали такі муки.

Вони працювали й мали талант — не те що я, звичайна людина.

Я ж бездарний, то й мучитися мені природно більше, ніж їм.

Радше досі все йшло надто гладко.

Надто легко все складалося.

Аж здавалося, ніби світ сам хоче, щоб я розробив магію.

Але останнім часом усе рухається дуже повільно.

— Проблема... у громовій магії...

Навіть якщо викликати її, торкаючись магічною силою громового каменю, користі з цього мало.

Флер можна задіяти, маючи портативне кресало, а для громової магії потрібна купа умов.

І результат не завжди виходить таким, як хочу.

З таким підходом, мабуть, нічого не вийде.

Потрібно змінити точку зору.

Може, краще щось робити не з магічною силою, а з інструментом.

Якби ж громовим каменем можна було користуватися, як кресалом, коли заманеться.

Громовий камінь випускає електрику періодично, а не тоді, коли я хочу.

Якби існував інструмент, що дозволяє викликати електрику навмисно, усі проблеми зникли б.

Та я не вмію робити такі пристрої.

Ось уже кілька днів я про це думаю.

Раптом хтось постукав у двері.

Якщо стукають, то, мабуть, тато.

За дверима стояв зовсім не той, кого я чекав.

— Привіт, Сіоне.

Це був Ґраст.

Коваль, який має крамницю зброї та обладунків в Істрії.

Старий татів друг, який зробив сестрі меч.

Я на мить здивувався, але швидко взяв себе в руки.

— Добрий день, пане Ґрасте.

— А, е-е, привіт. Ну ти й швидко оговтуєшся.

Ґраст трохи зніяковів, покашляв і зробив паузу.

Багато про що хотілося спитати, але тримати пана Ґраста на порозі негарно.

— Заходьте?

— Ні, ходи-но до вітальні. Є розмова.

— Розмова? Добре.

Цікаво, про що.

Відтоді, як я отримав громовий камінь, я не бачився з Ґрастом.

Я був повністю занурений у дослідження громової магії, тому навіть коли тато їздив до міста, я не ходив з ним.

Сестра й мама часом їздили з ним, а я залишався вдома.

Тож мені й у голову не спадало, що Ґраст може мати до мене якісь справи.

Хоча, з іншого боку, мені нема чого приховувати, тож хвилюватися нема причин.

Я пішов за Ґрастом у вітальню.

Там вже зібралися тато, мама і сестра.

Вони сиділи на стільцях і весело розмовляли.

Атмосфера була звичайною, тож, схоже, це не якась серйозна розмова.

Тільки тато чомусь дивився на Ґраста з докором.

Ґраст відвернувся і, роблячи вигляд, що нічого не сталося, сів на стілець.

Я сидів поруч із сестрою, навпроти — мама і тато, а поруч із ними — Ґраст.

Я кинув сестрі погляд, в якому було питання: «Про що це все?»

Вона, здається, зрозуміла і злегка похитала головою.

Схоже, вона теж не знає.

— Е-е, так от, щодо розмови…

Ґраст скоса глянув на тата.

Тато демонстративно зітхнув і заговорив.

— Сіоне, ти пам’ятаєш, як ми добували громовий камінь?

— Так, пам’ятаю.

— Так. Так от… після того цей дурень, виявляється, скористався твоїми знаннями й добував громовий камінь.

— Досі громовий камінь майже неможливо було перевозити.

— От він і вирішив привезти його й торгувати.

Ґраст дивився в стелю, намагаючись викрутитися.

Але це йому зовсім не вдавалося.

— Отже… Ей, Ґрасте. Тобі нічого не треба сказати?

Тато дивився на Ґраста з досадою й роздратуванням.

Ґраст, мабуть, не міг не відреагувати, тому ніяково подивився на мене, почухав ніс і заговорив.

— Е-е, ну, той… вибач. Я скористався твоїми знаннями.

— Без дозволу, сам, перевозив громовий камінь і хотів на цьому заробити. Вибач.

Тато слухав, киваючи, а мама схилила голову, виглядаючи стурбованою.

Ґраст бігав очима, йому було ніяково.

Я глянув на сестру поруч — вона насупилася.

Я задумався.

Я намагався зрозуміти, але так і не зміг.

Зрештою, мені лишалося лише сказати те, що думав.

— Я не вважаю, що це проблема.

Коли я це сказав, Ґраст роззявив рот від здивування, тато на мить здивувався, а потім тихо зітхнув.

— Т-та я ж скористався твоєю ідеєю!

— Ну, мабуть, так? Але хіба це погано?

— Але ж ти придумав спосіб, про який ніхто навіть не подумав.

Я ж скористався ним, не сказавши тобі ні слова.

— Тож ти маєш повне право і посваритися, і вимагати грошей, ясно?

Якщо так подумати, може, воно й так.

Дійсно, можна сказати, що я передав ідею для бізнесу.

Але я ж не прагну заробляти на громовому камені.

Мене більше турбувало дещо інше.

— А ви заробили?

Ґраст скривився, ніби оцту хильнув.

Здається, справи йшли не дуже добре.

— Заробив трохи кишенькових грошей... Але, враховуючи витрати і ситуацію, це не окупилося.

— Громовий камінь для освітлення незручний і небезпечний.

— Спершу дехто купував із цікавості, але скоро покупці перевелися…

Ой-ой, на звичного Ґраста не схоже — він зовсім зів’яв.

Він сухо всміхнувся й утупився в стіл.

Очі погасли.

Невже від того дня й досі він витрачав час і сили на торгівлю громовим каменем?

Може, навіть закинув свою основну справу?

Та, мабуть, не варто заглиблюватись у це.

— Тоді мені нічого не треба. От якби ви дуже добре заробили — інша річ.

— А так, ну… не схоже, щоб справи йшли добре.

Отже, на цьому справа Ґраста мала б і скінчитися.

Я прийняв вибачення і сказав, що це не проблема.

Але напруга нікуди не ділася, і Ґраст поводився так само.

Я подивився на тата: що ж таке? Він знову зітхнув і заговорив.

— Насправді проблема не лише в цьому. Як я вже казав, він перевозив громовий камінь.

— Від того дня він тільки й робив, що возив і продавав громовий камінь.

— І, схоже, в нього лишилася купа запасів.

У мене з’явилось погане передчуття.

Точніше, воно вже було.

І, здається, воно справдилось.

— Якщо лишилися запаси, то ви зберігаєте громовий камінь на складі чи десь іще?

— Так, спочатку було кілька штук, але вони продавались непогано.

— Тож я вирішив, що вигідніше перевезти одразу багато, і на самому початку завіз гуртом.

— Орендував склад, там і тримаю.

— Скільки саме?

— Близько сотні.

— Вони маленькі?

— Радше великі…

Я не знаю точних розмірів громових каменів.

Але, судячи з того, що я бачив, деякі були завбільшки з мене.

Тобто, можливо, він зібрав і зберігає сто каменів такого або навіть більшого розміру.

На Землі їх можна було б використовувати як джерело енергії, і там є різноманітність способів застосування, тож можна було б непогано заробити.

Але це можливо лише за наявності наукових знань і технологій для використання електроенергії.

У середньовіччі чи в епоху Едо, навіть якби була електрика, не було б інструментів, щоб її застосувати.

Отже, це просто блискучі прикраси.

Я не маю ні знань, ні навичок для створення чогось на основі електрики.

Отже, Ґраст фактично тримає у себе сто таких блискучих прикрас.

Він дивно змарнілий, і я, здається, здогадуюся чому.

Він, мабуть, витратив чимало грошей.

Оренда складу теж не з дешевих.

А витрати на перевезення каменів із копальні, як скласти, теж чималі.

Якщо все це виявиться марним, і камені стануть лише тягарем, то таке виснаження цілком зрозуміле.

Я зрозумів ситуацію. Але чому він розповідає мені про це?

Ґраст, ніби прочитавши мої думки, перейшов саме до цього.

— Отже, у мене до тебе прохання. Чи не міг би ти придумати спосіб продати ці громові камені?

— Ти ж знав, як їх перевезти, і додумався до цього.

— Тож я подумав, що ти, може, щось вигадаєш… от… такі справи…

Ох, він ударився в самобичування через власну безпорадність.

Він дедалі більше никне й опускає очі.

Люди, які зазвичай тримаються впевнено, часом несподівано легко падають духом.

Можливо, його гордість постраждала через те, що він просить допомоги у дитини.

Я це розумію.

Дорослим важко просити допомоги у дітей.

Попросити про те, що можеш і сам, — одне, а сказати «я справді в біді, допоможи» — дуже важко.

У дорослих є гордість.

Я це розумів, і на душі стало якось невимовно.

І ще — що його, видно, геть приперло.

Він прийшов аж сюди, значить, справді має проблеми.

Тато і мама теж хмуряться, не знаючи, що робити.

Те, що Ґраст допоміг з перевезенням громових каменів, — це факт.

До того ж він друг тата, тому не можна просто ігнорувати.

Серцем я хочу допомогти, але чи варто братися не подумавши?

Якщо візьмуся, а потім нічого не вийде, буде негарно щодо Ґраста.

Якби в мене був хоч якийсь план — інша річ.

Принаймні зараз у мене немає жодної ідеї.

Але...

— Добре. Якщо я зможу чимось допомогти, я спробую.

— Т-так можна? Хоч це й таке свавільне прохання.

— Так. Але готових ідей у мене немає, тож дуже не сподівайтеся.

— Я зроблю все, що зможу, але справа непроста.

— А, т-так, цього досить. Дякую, ти мене справді рятуєш!

Ґраст усміхнувся, наче побачив просвіт.

Трохи ніяково, що на мене так сподіваються, але ж я дитина.

Навряд чи він покладається на мене повністю.

Мабуть, він зайшов у глухий кут і вхопився за мене, як за соломинку.

Навіть невелика надія може трохи підняти дух.

Я не можу залишити людину в такому стані, незалежно від результату.

До того ж у мене є деякі власні думки.

А, ні, не про торгівлю. Про дослідження магії.

Це може частково збігатися з моїми цілями.

З доброти, розрахунку й компромісу я пообіцяв допомогти Ґрастові.

— Слухай, Ґрасте. Сіон лише допомагає.

— Це ти сам усе затіяв, а Сіон лише подає тобі руку.

— Сподіваюся, ти розумієш: якщо вийде не так, як хотілося, Сіона не звинувачуй.

— Так, розумію. Звісно. Я вдячний уже за те, що він узявся.

— Вибач, Сіоне. Звалив я на тебе клопіт.

— Я подумав: ти ж зможеш… ти ж у нас…

— Ґрасте!

Як тільки Ґраст хотів щось сказати, тато раптом голосно вигукнув.

У вітальні повисла напруга.

Я і сестра просто втратили дар мови, не розуміючи, що сталося.

— Н-ні, вибач, це нічого. Забудь.

Що ж Ґраст хотів сказати?

Я? Що — я?

Я майже спитав, але стримався.

Тато в профіль був таким суворим, яким я його ще ніколи не бачив.

Тому я мовчав.

Аж тут пролунав сухий ляск.

— Ну все, здається, домовилися, тож пообідаймо.

— Сьогодні в нас рагу з морепродуктів.

Мама плеснула в долоні й озвалася своїм звичним протяжним голосом.

І атмосфера відразу розслабилась.

Мама дрібними кроками подріботіла на кухню.

Тільки тепер я помітив, що пахне смачною їжею.

Вона, виявляється, якраз готувала.

Мене так придавила тривожна атмосфера, що я цього й не помітив.

Тато й Ґраст, трохи ніяковіючи, випросталися.

— Тоді спершу пообідаємо. Сіоне, а що робити далі?

— Якщо маєш якісь думки, поділишся?

Голос був суворий, але лагідний.

Це був мій звичайний тато.

А Ґраст поруч із ним досі почувався ніяково.

Час усе розставить на свої місця.

Мене цікавило, про що йшла мова, але краще було не питати.

Я приборкав сильні сумніви й цікавість і показав звичне обличчя.

— Спершу хочу поїхати до Істрії, щоб зрозуміти ситуацію.

Про подальше скажу вже потім.

Чесно кажучи, поки що конкретного плану немає.

Та поступово мета почала вимальовуватися, хоч і нечітко.

Тато поблажливо кивнув і ледь усміхнувся.

— Зрозуміло.

Коротко сказавши це, він завів звичайну розмову.

Ми поїли, поговорили, і поступово Ґраст почав оживати.

Наївшись і відпочивши, ми вийшли з дому за годину.