Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

28. Прохання Ґраста 3

Я випадково опублікував цей текст, не додавши останні кілька десятків рядків із прощанням із Ґрастом. Я виправив це і повторно опублікував, тож прошу переглянути оновлену версію. Вибачте за незручності.

Ще через кілька десятків хвилин після того, як тато й мама повернулися додому.

— Готово!

Виплавку громового каменю завершено.

Ґраст витирає піт, що стікає з чола.

На столі лежать два злитки.

Їх щойно дістали з форм, зроблених із піску та глини, де вони охолоджувалися.

Зовні вони трохи відрізняються.

Коли плавили звичайним вогнем, метал виходив синім, а тепер — червоний.

Очевидно, відбулися якісь зміни.

З надією і тривогою в серці я подивився на Ґраста.

Той кивнув, узяв слюдяну тканину й зблизив два шматки металу.

І тут…

Пролунав різкий тріск, і кімнату на мить осяяло.

— Ого!?

Ґраст здивовано відхилився назад, але не впустив метал.

На мить промайнув колючий, мов терен, розряд.

Утім, сила його була невелика.

Як порівняти з реакцією між самими каменями.

Але ж камені мають чималу вагу й масу, а шматок металу в руках Ґраста — лише невеликий плаский брусок.

Якщо струм виникає навіть у такого маленького шматочка — цього досить.

— Е-електрична реакція є!?

— Ого!

Сестра, тато і мама одночасно почали аплодувати.

Не зовсім розуміючи, чого це нам аплодують, ми з Ґрастом зніяковіло почухали потилиці.

— І що? Що з цього буде?

Питання Ґраста цілком слушне, але дивно чути його від того, хто щойно сам радів.

Я посміхнувся і підійшов до столу.

— Можна мені ту тканину на хвилинку?

— Так, звичайно.

Я взяв слюдяну тканину й торкнувся нею металу.

При ближчому огляді, здається, окремий шматок не має електричної реакції.

Тобто реакція відбувається між двома шматками, але окремо вони не випромінюють електрику.

Я поклав слюду і спробував доторкнутися до металу безпосередньо.

Я помітив, що родина хотіла щось сказати, але не звернув уваги і стиснув метал.

Реакції, як і слід було чекати, немає.

Здається, один шматок сам по собі нічого не генерує.

Хоча ні, волосся ледь-ледь настовбурчується.

О, це схоже на відчуття, коли проходить статична електрика.

Отже, електрична реакція все-таки є.

Тобто відбувається переміщення зарядів, як при статичній електриці?

Інакше кажучи, метал постійно перебуває в зарядженому стані.

Я взяв метал через слюду й підніс до заліза.

Нічого не відбулося.

Отже, він реагує лише з таким самим металом.

А от на людське тіло таки діє.

Вийшов досить незвичайний результат.

Проте, можна сказати, що це навіть кращий результат, ніж я очікував.

— Гей, що ти робиш?

— Перевірив дещо. Так, ясно. Зрозумів.

Тато, який досі мовчки спостерігав, нарешті заговорив.

— Що ж ти зрозумів, Сіоне?

— Ну, принаймні на цьому металі можна трохи заробити.

— Потрібні ще деякі речі, але, думаю, продаватиметься непогано.

Тато й Ґраст схилили голови набік і перезирнулися.

Ці двоє справді добре ладнають між собою.

— Але часу мало, тож доведеться дуже напружено працювати.

— Ага, три дні без сну — це не проблема. Що потрібно робити?

— …Я, звісно, запізно питаю, але ви справді вірите дитині, як я?

— Чесно, трохи сумнівався, але ти ж стільки всього мені показав.

— До того ж я сам бився-бився й зайшов у глухий кут, тож тепер уже байдуже — дитина чи дорослий.

Ґраст широко вишкірився й енергійно скуйовдив мені волосся.

Він грубо говорить, але насправді добрий.

Мабуть, саме такі люди досягають успіху в різних сферах.

Я рішуче кивнув і почав пояснювати.

— Отже, цей метал… е-е, назвімо його поки що громовим залізом.

— Треба виготовити це громове залізо.

— Для цього доведеться переплавити весь громовий камінь, тож піде чимало часу.

— Мені потрібні два види громового заліза. Перший — дрібні кульки.

— Другий — прямокутні бруски, такі, як ви щойно зробили. І з них…

Поки я пояснював, усі слухали дуже уважно.

— Ось і все. Чи зможете ви це зробити?

— Мабуть. Хоча чи встигну все обробити за три дні — питання.

— А зразки, думаю, зроблю швидко.

— Тоді так і зробимо. Тримаймося!

Я стиснув кулак, і Ґраст теж показав свій.

Ми стукнулися кулаками й кивнули одне одному.

— Тоді я піду подрібнювати камінь і носитиму сюди.

— Га? Т-ти що, допомагати зібрався?

— Е? Так. Саме так.

Ґраст роззявив рота — вочевидь, приголомшений.

— Я просив тебе лише про ідеї. Більше — це вже занадто.

— Але я вважаю, що одному це зробити буде важко.

— Та й якщо раптом виникнуть проблеми, що тоді?

— Якщо самі не впораєтеся, може знадобитися моя ідея.

— Тоді логічно працювати разом до самого кінця, чи не так?

Поруч сестра неодноразово кивала.

Чомусь вона була трохи збуджена й часто сопіла.

Позаду почулося два зітхання, а попереду — розгубленість на обличчі.

— Сіон, коли почне, не зупиниться. І його думка правильна.

— …Ми теж ці три дні вам допомагатимемо. Селян я заздалегідь попередив, що нас може не бути.

— Погане передчуття справдилося.

— Ох, давно я не ночувала в Істрії.

— Аж якось хвилююче. Хі-хі.

— Я багато допомагатиму! Дядьку Ґрасте, кажи, що треба!

Вся родина була налаштована допомагати.

— …Вибачте. Тоді прошу вас. Тільки не перетруджуйтеся.

— Навіть трохи допомоги — для мене вже велика підмога.

— Так, не хвилюйтеся. Перетруджуватися я не збираюся.

Ґраст засміявся — ніби й з досадою, а водночас радісно.

З того дня й почалася наша битва.

Обов’язки були чітко розподілені.

Тато відповідав за розбивання громового каменю.

Це була важка фізична робота, і для мене чи сестри це зайняло б надто багато часу.

Потім ми з сестрою переносили розбитий камінь до крамниці Ґраста.

Це було досить далеко і важко.

Перенесення займало більше часу, тож тато, закінчивши розбивати, допомагав нам.

Ґраст без упину виплавляв метал із принесеного громового каменю.

Це займало найбільше часу і вимагало терпіння та майстерності.

Плавильна піч була невелика, тож за раз можна було переплавити лише кілька каменів.

До того ж треба було стояти близько до дуже гарячої печі, що виснажувало.

Бо вугілля й матеріали доводилося докидати з десяток разів.

Ґраст робив це безперервно.

Важко ж, мабуть, а він ні слова — от вона, справжня чоловіча спина.

Що ж до мами...

Про це стане відомо на третій день.

Минуло три дні від початку роботи.

Ми закінчили обробляти весь громовий камінь.

І тоді...

— Г-готово…

Ґраст, я та сестра впали на землю.

Тато й мама теж, видно, геть знесилилися — на обличчях ні кровинки.

І це не дивно.

Ґраст три доби не спав, тож утомився, безперечно, найбільше.

Але перевезення громового каменю забрало більше часу, ніж ми думали, тож і нам довелося попрацювати чимало.

Спали ми як слід, але дитячому тілу бракує витривалості.

З усієї родини, мабуть, найбільше працював тато.

Він зробив роботу навіть за нас. Але часу було вкрай мало, тому в другій половині ми дуже поспішали.

— Спати хочеться — сил нема… Але спершу перевірмо, що вийшло.

Ґраст через силу підвівся й потягнувся.

— Так. Працювати мало б як слід, але про всяк випадок перевірмо.

Ми вже кілька разів робили зразки й перевіряли, як вони працюють.

Але краще перестрахуватися.

Ми вийшли з кузні й пішли до складу на задньому дворі крамниці.

Він невеличкий, не те що великий склад, де лежав громовий камінь, але склад є склад.

До того ж тут спочивають плоди наших трудів.

Ми відчинили двері складу завбільшки з вісім татамі — всередині громадилася безліч дерев’яних ящиків.

Ми виносили їх по одному й діставали вміст.

Готових виробів було два види.

Перший — «Громовий ліхтар».

Це дві трохи тонші прямокутні пластини громового заліза на певній відстані одна від одної, а між ними — стінки з ізолятора: склеєних у кілька шарів слюдяних пластинок.

Пластини громового заліза стоять із двох боків, а з’єднує їх вигнуте скло.

Звісно, в місцях з’єднання є прокладки, щоб струм про всяк випадок нікуди не пішов.

А зверху, мов завіса, звисає слюда.

Вона підвішена до середини круглої кришки, тож коли кришку закриваєш, струм неминуче зупиняється.

Знизу є ручка, щоб ліхтар можна було поставити.

На вигляд він схожий на склянку, тільки трохи більший.

Поки слюдяна кришка закрита, нічого не відбувається.

Але варто зняти кришку — пластини громового заліза реагують одна на одну, і біжить струм.

Зазвичай струм нестійкий, і як джерело світла з ним незручно.

Та розряд між пластинами громового заліза доволі стійкий, тож струм тече товстим стовпчиком.

Тож світла від нього цілком досить.

Хоча скільки він протримається — невідомо.

Другий виріб — «Грозове кресало».

На вигляд майже таке саме, як портативне кресало.

На кінцях металевих щипчиків, схожих на короткий пінцет, закріплено громове залізо.

Громове залізо не дає розряду на інші метали, і саме цю властивість тут використано.

Запалити вогонь іскровим розрядом не так уже й просто.

Тому я придумав пристрій, де дві пластини Громового заліза наближаються одна до одної, і електрика, що виникає, запалює вогонь.

З ним можна легко розпалити вогонь, навіть якщо не вмієш користуватися магією.

Кресало легко ламається, а грозове кресало не треба бити, тож воно прослужить довго.

Дрібну роботу й шиття взяла на себе мама.

Мама була дуже вправною, її майстерність була на рівні справжнього ремісника.

Ось ці два вироби я й запропонував.

Світло й вогонь — без них у побуті не обійтися, але й те, й те досі було морокою.

Я вважав, що якщо такі вироби з’являться, життя стане значно зручнішим.

Ми вже випробували їх і мені здається, що вони досить хороші.

І реакція всіх була дуже позитивною.

Усі разом ми перевірили вироби.

Проблем, здається, не виявилося.

— Цього разу справді все! Дякую всім, ви молодці!

Коли Ґраст гукнув це на весь голос, усі полегшено видихнули.

Таке з нами нечасто, але вся родина просто посідала на землю у дворі.

Тато й мама так утомилися, що не мали сил підвестися.

— Але ж і молодець ти, Сіоне… вигадати таке!

— Так, неабияк. Я ним пишаюся.

— Сіончик у нас справді розумник. Мамі аж хочеться всім похвалитися!

Отримати щирі компліменти від трьох дорослих було приємно, але водночас трохи незручно.

Раптом мене зацікавила реакція Марі.

Я подумав, що вона може знову заздрити.

Але Марі чомусь гордо пирхала.

Чому вона так реагує?

Дівчата справді незрозумілі.

— Але чи продаватиметься це, невідомо.

— Звичайно, продаватиметься. Це ж так зручно.

— А навіть якщо не продаватиметься — байдуже. Я вважаю це чудовим винаходом.

— …Дякую вам усім. Ви мене справді виручили. Особливо ти, Сіоне.

— Завдяки тобі ми це зробили. Дякую.

Ґраст щиро подякував і вклонився нам.

Він справді щедрої душі й щира людина.

Хоча частково це його власна вина, але то вже інша справа.

Не так багато людей можуть так щиро дякувати іншим.

— Нічого, мені теж було цікаво, та й корисно.

— Так, так! Мені теж сподобалося.

— Хі-хі, я аж згадала молодість.

— Як весело було колись разом чогось досягати.

— Не переймайся, Ґрасте. Твоєї вдячності досить.

Ґраст і після наших слів не підводив голови, а за кілька секунд повільно її підняв.

У той момент ми всі четверо одночасно здригнулися.

— В-ви-и… ну до чого ж ви хороші люди-и-и… у-у… я щасли-и-ивий…

— Дя-якую-у, дя-якую-у-у! У-а-а-а!

Він ридав навзрид.

Ревів він, треба сказати, просто бездоганно.

Мабуть, це те, що називають чоловічим плачем.

Але ж і ревів.

Ми були раді, що він так зворушився.

Ревів так, що аж ніяково, тож ми розгублено перезирнулися.

І чомусь не могли стримати сміху.

Це не було насмішкою.

Просто на серці потеплішало, і ми засміялися.

Ми сміялися разом, а Ґраст продовжував плакати.

Хаос, але чомусь щасливий.

Наступного ранку.

Цілий день відпочивши, ми зібралися й сіли на віз.

— Ви вже їдете? Якось сумно стає.

— Як на тебе, ти дивно розкис. Боїшся, що не продаватиметься?

— Вибач, але далі вже сам. Нам пора додому — селян не покинеш.

— Т-та знаю я! Звісно, хвилююся.

— Усі допомагали, а раптом не продасться — що тоді?

Ця людина справді добра.

Ґраст у моїх очах дуже виріс.

Не всі дорослі завжди серйозні чи ідеальні.

Я це знаю, бо сам колись був таким дорослим.

Тому я розумію.

А Ґраст — сильна людина: він не ховає ні того, що в ньому є дорослого, ні своїх слабкостей.

За це він мені й подобався, і я відчув до нього прихильність.

Тато зітхнув і сказав:

— Товар же не зіпсується. Не продасться — приїдемо й допоможемо знову.

— Ей, перестань, бо як скажеш таке — я знову розревуся.

Ґраст і справді от-от мав розплакатися, тож тато тихо буркнув, що на цьому, мабуть, годі.

— Ну, ми їдемо. Бувай, Ґрасте.

— Бережи себе, дядьку Ґрасте!

— Ґрастику, бережи здоров’я! Їж як слід і висипайся!

Поки троє прощалися, Ґраст стискав губи і махав рукою.

— Дякую! Щиро дякую! Ви мені дуже допомогли!

Віз рушив.

Відстань між нами і Ґрастом, що махав рукою, збільшувалася.

— Сіоне! Ну ти й молодчина! Якщо що — одразу кажи!

— Я обов’язково допоможу! І подякую як слід! Чекай на мене! До зустрічі!

Ґраст махав руками так, ніби вони ось-ось відлетять.

Він усе махав і махав, навіть коли ми вже стали зовсім маленькими.

Згодом він зник із виду: перехожі й вози на дорозі закрили нас.

— Якось аж сумно.

— Так. Але ми скоро знову зустрінемося. Повернемося сюди.

— ...Гаразд.

Мене охопив смуток.

Зазвичай зі мною такого не буває, але, схоже, Ґраст припав мені до душі більше, ніж я думав.

Ну, це почуття, але є й дещо інше, що мене цікавить.

Отже, чи виконає Ґраст моє прохання?

Коли все було готово, я вже сказав йому, чого хочу.

Якщо Ґраст справді їх виконає...

Без сумніву.

Моя «магія» кардинально зміниться.

А поки — з надією й задоволенням від великої зробленої справи — можна й відпочити.