Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

24. Бо я на твоєму боці

Коли я прокинувся, тіло було важким і втомленим.

Мабуть, через те, що останнім часом я тільки й займаюся дослідженнями магії, прокидатися стало важко.

Можливо, я занадто захопився.

Я вже багато чого зрозумів і потроху рухаюся вперед, тож зупинитися не можу.

Це як не знати, коли припинити цікаву гру.

В будь-якому разі, мабуть, варто трохи стримувати себе.

Але сьогодні я все одно займатимусь.

Я зліз з ліжка і пішов у вітальню на першому поверсі.

Ще ранок, але не дуже рано.

Напевно, близько сьомої години.

У вітальні була тільки мама.

На столі стояло кілька страв, але лише дві.

Схоже, для мене і мами.

— Доброго ранку, мамо. А тато й сестра де?

— О, доброго ранку, Сіончику. Тато поїхав у справах до Санострії.

— А Марі на вулиці тренується з мечем.

— Зрозуміло... Сестра знову тренується.

Я мимохіть глянув у вікно на внутрішній двір.

Коли я бачив сестру, що без упину махала мечем, мене охоплювало якесь невимовне почуття.

Обличчя в неї було надзвичайно серйозне, і навіть здалеку відчувалося: краще не підходити.

Вона тренується з ранку майже до вечора.

І так щодня.

Я думав, що з часом це минеться, але нічого на це не вказувало.

Я теж не без гріха, але мені здається, що сестра трохи занадто старається.

— …Ну, давай їсти.

— ...Гаразд.

Мама сказала тільки це, і вигляд у неї був трохи сумний.

Тато і мама якось натякають сестрі, щоб вона відпочивала.

Але сестра завжди відповідає, що все гаразд.

Я теж часом із нею заговорюю, але поводиться вона як зазвичай.

Хіба що вона вперто вчепилася в тренування.

Що в неї на душі, я приблизно здогадуюся.

Я навіть бачив, як мама з татом казали їй не думати про той день.

Але сестра не змінюється.

Вона не робить нічого поганого і нікого не ображає.

Тато і мама не можуть на неї сердитися і виглядають розгубленими.

Вона просто старається.

Вона щиро хоче стати сильнішою.

Можливо, тому її й важко зупинити.

Поки що це не переросло у велику проблему, і саме тому це ще складніше.

Щодо моїх досліджень магії батьки хоч і багато чого кажуть, але здебільшого дають мені свободу.

Хіба що в небезпечних випадках зі мною має бути тато.

Якби йшлося не про магію, навіть цього не було б.

Баланс між надмірним контролем і повною свободою — справа складна.

Я і мама мовчки продовжували їсти.

Раптом я помітив, що мама виглядає розгубленою.

Вона крадькома поглядала на мене, тоді опускала очі в тарілку, і знову поглядала.

Для мами це було незвично.

Зазвичай вона тепло і з усмішкою спостерігає за нами.

Але сьогодні мама була явно іншою.

— …Це про сестру?

Я сказав перше, що спало на думку.

Схоже, я влучив у ціль: мама розгублено подивилася на мене, але врешті відповіла.

— Чому ти так думаєш?

— Ти ж вагалася, чи казати, тож я подумав, що ти хочеш мене про щось попросити.

— А якщо зважити, що сталося останнім часом і що я можу зробити, то, мабуть, це про сестру.

— Якщо ти й просиш мене про щось, то тільки щодо сестри.

Мама широко відкрила очі від здивування, але потім зітхнула, ніби змирившись.

— Сіончику, ти в мене справді розумний… Так, саме так.

— Я хотіла поговорити про Марі. Останнім часом з нею щось не так, правда?

— Так. Це після випадку з ґоблінами, так?

— Так… Вона, мабуть, переживає через те, що сталося, але, здається, надто себе заганяє.

Ми теж їй це говорили, але вона не хоче слухати.

— От я й подумала: може, тебе вона послухає…

Сестра вперта.

Як і тато, мабуть, це в крові.

Якщо скаже мама — це ж та, кого сестра захищала, тож вона навряд чи захоче таке слухати.

Вона відчуває провину і думає, що її жаліють.

А тато — сильний, мужній і дорослий.

Це змушує її ще більше впиратися і думати, що треба швидше ставати сильнішою.

Але я — її молодший брат, теж дитина.

Тому мама, мабуть, і подумала, що мене сестра хоч трохи послухає.

Але чи так це насправді?

Я вже й сам трохи з нею говорив.

Не про повсякденні розмови, а про те, щоб трохи відпочити від тренувань з мечем.

Але сестра пропускає це повз вуха.

Вона зовсім не слухається, і здається, що це навіть погіршує ситуацію.

Коли я починаю говорити про фехтування, вона ніби дратується.

Тому я не дуже про це говорю.

Але, можливо, настав час втрутитися серйозніше.

— Ой, в-вибач. Не зважай на те, що я сказала.

Мабуть, через те, що я мовчав, мама квапливо забрала свої слова назад.

— Ні, я з нею поговорю. Я й сам хотів, та й… так далі не годиться.

Кажуть «загнати себе», але не так багато людей працюють чи стараються аж настільки.

Отже, є щось, від чого вони не можуть утекти.

Таке, мабуть, буває з людьми, які — на добре чи на зле — схильні себе заганяти.

Я, хоч і не мені про це казати, людина безтурботна й зрештою можу махнути рукою: «Ну й гаразд».

Але сестра в мене серйозна.

Я розумію її почуття.

Якби я був на її місці, мабуть, думав би так само.

Після моїх слів мама так і сиділа зі складним виразом обличчя.

Як для прохання до семирічної дитини, воно надто доросле.

— Дякую. Хоч я й не певна, чи можна так покладатися на тебе лише тому, що ти в мене такий тямущий.

— Можеш більше покладатися на мене. Я дитина, але саме тому можу робити те, що інші не можуть.

— Сіончику…

Мама хотіла щось сказати, але замовкла.

Може, я надто тямущий для свого віку?

Хм, дивлячись на все, що було раніше, мабуть, вже пізно.

Ну, гаразд.

Нема потреби вдавати.

Підлаштовуватися більше, ніж треба, теж нема чого.

Поснідавши, як завжди, я поклав тарілку мокнути у воду.

Потім сказав кілька слів мамі, що досі сиділа за столом, і вийшов у двір.

— Хух! Хух! Хух!

Сестра махала мечем.

Удари згори, навскіс, випади.

Вона крокувала вперед або стояла на місці, продовжуючи вправи.

Вона була така зосереджена, що навіть не помітила мене.

Їй лише дев’ять.

Дитина, яка так зосереджено махає мечем.

Це сильно вразило мене і стиснуло серце.

Сестра надто прямолінійна.

Навіть якщо навколо хвилюються і вона це помічає, вона не може зупинитися.

Я підійшов ближче і мовчки спостерігав за тренуванням.

Коли я досліджував магію, сестра так само, як я зараз, стежила за мною.

Тепер я вирішив зробити те саме для неї.

Близько двох годин вона відпрацьовувала удари, а тоді почала бігати.

Вона бігала до самого обіду, і то швидко, аж поки не змокла від поту й не засапалася.

Нарешті вона зупинилася.

— Хах… хах… хах!

Від неї віяло якоюсь моторошною одержимістю.

Аура, яку вона випромінювала, зовсім не була дитячою.

Так поводиться людина, яка себе заганяє.

Дивлячись на таку сестру, я відчував щось, що важко було описати словами.

Щоб стати сильнішим, потрібні тренування.

І що суворіші тренування, то швидше ростеш і то вищих вершин можна досягти.

Але зараз на сестру було боляче дивитися.

Просто несила.

Та я не відводив очей.

Я завжди на боці сестри і хочу бути її підтримкою.

Але зараз бути на її боці, можливо, не буде на користь їй.

Якщо я дбаю про неї, то маю її зупинити.

Думаючи так, я підійшов ближче.

— Сестро—

Як тільки я збирався заговорити, вона обернулася.

Її погляд упився в мене, ніби пронизав наскрізь.

Від їхньої чистоти я втратив дар мови і застиг на місці.

— ...Що?

Сестра навіть не намагалась приховати своє невдоволення.

Зазвичай вона набагато лагідніша.

Але під час тренувань з фехтування, або коли говориш про це, вона стає такою.

Одного разу я сказав, що їй варто припинити тренування.

З того дня між мною і сестрою з’явилася якась відстань.

Це не ворожнеча. Ми спілкуємося і добре ладнаємо.

Але вже не так близько, як раніше.

Відчувається якась перешкода, ніби ми тримаємо дистанцію.

Мені це не подобалося.

Я люблю сестру, хочу бути з нею й бути на її боці.

І саме тому, що вона для мене важлива, я хотів, щоб вона відпочила від тренувань.

Тому... тому?

Тому я й сказав їй, що краще припинити тренування?

Я?

Я, який повинен бути на її боці, «заперечив» її думку?

— ...Сестро.

— Та що таке?

— Вибач.

Я одразу вибачився.

Опустив голову і попросив у сестри вибачення.

— …І за що ти вибачаєшся?

— За те, що я заперечив твою думку. Вибач.

— Не подумав, що ти відчуваєш, а вдавав, ніби даю мудрі поради.

— …Я не був на твоєму боці.

До цього часу сестра завжди була на моєму боці.

Вона не зупиняла мене, коли я захоплювався підозрілою магією, допомагала і підтримувала, а я... я заперечив її дії та думки.

Я докоряв їй, хоча вона завжди була на моєму боці.

Вдавав із себе дорослого, дивився зверхньо і самовільно судив її.

Хто я такий взагалі?

Перебір у всьому шкідливий для здоров’я.

Я це розумію.

Іноді важливо, щоб тебе зупинили інші.

Але те, що зробив я, було зовсім не таким.

Я не дорослий і не батько.

Я її брат і завжди на її боці, що б не сталося.

Навіть якщо сестра помиляється, я не маю права читати їй нотації з безпечної відстані.

Я мав іти поруч із нею.

Коли їй боляче — терпіти разом із нею.

Коли їй сумно — бути поруч завжди.

Коли її відкидають інші — бути відкинутим разом із нею й діяти разом.

Саме так вона чинила зі мною.

Вона не відкидала магію, хоч ніхто не знав, чи існує вона, приймала це і діяла, думаючи про мене.

А я що сказав їй?

Мої слова заперечували всю її доброту до цього часу.

А я цього навіть не помічав. Що ж я робив?

Мене охопило роздратування через власну дурість.

Якби вона від мене відвернулася, мені нічого було б і сказати.

Так я думав.

Але.

— Ні. Мене гризе не це.

Почувши її слова, я миттєво підняв голову.

— Але ти завжди була на моєму боці, а я...

— Ну, трохи я так і думала: чому ти не на моєму боці?

— Але я розуміла, що ти кажеш правильно, тож це нічого. Справді нічого.

Ні, не нічого. Зовсім не нічого — але, схоже, сестру гризе не це.

Ні, гризе, але вона це проковтнула.

Отже, її це таки зачепило.

Треба буде над цим подумати.

— Тоді… чому ж…

Я не знав, як сказати.

Спитати «ти сердишся?» було б не зовсім доречно.

Сестра не сердилася весь час і не трималася від мене на відстані.

Просто ставало якось важко наблизитися, але це не означало, що її ставлення змінилося.

Адже зазвичай вона поводилася так само, як і раніше.

Помітивши моє розгублення, сестра зітхнула.

— Ти не винен. Це я сама… просто заздрю.

— Заздриш?

— Я старша сестра Сіона, тому завжди думала, що мушу тебе захищати.

— Тому я завжди була на твоєму боці й постійно тренувалася з мечем.

Я навіть трохи вірила в себе. Вірила, що зможу боротися з монстрами і захищати тебе, якщо щось станеться.

Але не змогла. Було страшно. Ноги тремтіли, сили не було, і я нічого не могла зробити.

Потім… з мамою сталося те, що сталося… і я…

Вона обійняла себе.

Не дивно, що це стало для неї травмою.

Їй страшно, і цілком природно, якщо після такого нічого не хочеться.

Те, що сестра поводиться як завжди, — уже ознака сили.

Але навіть вона не може забути той жах.

Ніхто не може залишатися спокійним, зустрівши ту потворну істоту.

— Я думала, що помру. Але мама мене врятувала, і я вже нічого не розуміла.

— А я тільки кричала. Якби не ти, ми всі загинули б.

— Я раділа, що жива, але як подумаю про маму — не могла щиро радіти.

— А найбільше мене злило те, що я нічого не змогла зробити.

— І те, що мене врятував ти — той, кого я мала захищати… цього я не могла собі пробачити.

— Ти… мене розлюбила?

Сестра швидко похитала головою і підійшла до мене.

— Н-ні, нізащо! Ти ж мій братик!

— Я завжди тебе любила і любитиму!

— Не могла я пробачити собі. Своєї слабкості — того, що й досі заздрю твоїй силі.

— Я тебе дуже люблю, але ненавиджу себе за цю заздрість, тому й хочу стати сильнішою.

— Тоді я точно повірю в себе й зможу триматися гідно.

Зблизька було видно, що її руки почервоніли.

Скільки часу вона тримала меч?

Їй, мабуть, дуже боляче, але вона не показує цього.

— Ось чому ти продовжувала тренування…

— Так. Але я розумію: так можна підірвати здоров’я, і всі через мене хвилюються.

— Але коли сиджу без діла, не можу заспокоїтися й згадую той день.

— Як бачу тебе, не можу не заздрити. Хочу позбутися цього почуття.

— Сестро…

Хіба ж це дитина?

Ні, діти, як і дорослі, теж переживають і живуть серйозно.

А я про це забув.

Коли я був дитиною, я не жив так серйозно, як вона.

Але навіть так у мене були свої турботи, і я переживав важкі моменти.

Марі лише дев’ять років.

І вже стільки всього носить у собі й відчайдушно намагається боротися з реальністю.

Її мужність і чистота вразили мене до глибини душі.

Мабуть, тому я, сам того не помітивши, обійняв сестру.

Піддавшись почуттям, що переповнювали мене, я міцно пригорнув її до себе.

— С-Сіоне…?

— Вибач, що не помічав раніше.

— Я знав, що тобі важко, але не розумів, що ти відчуваєш.

— Вибач, вибач мені, сестро. Я мав бути на твоєму боці, але не зумів.

Вона все ще була вищою за мене.

Але різниця у зрості вже не була такою великою, як раніше.

Я сховав обличчя в її грудях і міцно обійняв.

Тоді й вона обняла мене за спину.

Вона міцно тримала мене, ніби шукаючи опору, і я відчув, що її почуття доходять до мене.

— Вибач, Сіоне. Я поводилася погано, вибач...

— Нічого. Якщо що — зганяй усе на мені. Я все витримаю.

Вона мовчки обійняла мене.

Неважливо, дитина ти чи дорослий.

Кожен живе з усіх сил.

Це одне з того, що я зрозумів, переродившись.

Я не бачив обличчя сестри.

Але схлипи, що часом проривалися, говорили про її почуття.

Я мовчав.

Вона теж мовчала.

Ми просто обіймали одне одного, ніби шукали тепла.

Ніби трималися одне за одного.

Ніби заспокоюючи почуття одне одного.

Так минав час.

Сестра перестала надмірно тренуватися.

Тепер вона як слід відпочивала й закінчувала тренування ще завидна.

Раніше вона тренувалася від світанку до сутінків, аж до вечері, тож зміна чимала.

Мама і тато, здається, зітхнули з полегшенням.

Незручна дистанція між нами з сестрою зникла, і ми повернулися до звичних стосунків.

Ні, мабуть, ні.

Точніше, зовсім ні.

— Ось, Сіоне. Скажи «а-а».

За столом.

Вечеря.

Ми сидимо за столом, час їсти.

Поруч зі мною сиділа сестра, усміхаючись від вуха до вуха і простягаючи мені ложку.

На ній було рагу.

Подивімося, як реагують тато і мама, які сидять навпроти.

Мама усміхається.

Але вона припинила їсти і пильно дивиться на нас.

Тато ж сидить, роззявивши рот, ніби застиг.

І це не дивно.

Хоч ми й були близькі, завжди тримали певну дистанцію.

Ми ж були звичайною сестрою і братом.

А тепер, з якоїсь причини, склалася ситуація, де сестра годує брата.

З батьківської точки зору це викликає здивування: «Що це? Що відбувається?»

І вони саме так і реагують.

Мої почуття дуже складні.

Якось важко висловити словами, ой, ну що ж це таке! Я зовсім не розумію!

— …Ну скажи «а-а»! Сіоне, ну відкрий ротик…

Сестра, що щойно всміхалася, поступово ставала такою, ніби от-от заплаче.

Це погано. Дуже погано.

Якщо я не їстиму, сестра заплаче і розсердиться.

Вона дуже дитяча в таких моментах, вперта і примхлива.

Але скажіть, чи буває гірша мука, ніж «а-а» на очах у батьків?

Що це взагалі? Мені так соромно, що хочеться померти.

Та й покинути сестру так я теж не можу.

Червоніючи й не дивлячись на батьків, я взяв ложку в рот.

Ковтнувши рагу, я одразу втупився в стіл.

— Смачно? Сіоне, смачно?

— Т-так. Смачно.

— Справді!? Ехехе, я сьогодні теж допомагала готувати.

— Т-так, знаю.

Взагалі сестра вправна і багато що вміє.

Вона іноді допомагає з приготуванням їжі і добре справляється з домашніми справами.

Сьогодні вона дуже серйозно взялася за приготування, і тепер я розумію, чому.

Стоп, а чому все так обернулося?

Через те? Невже через те?

Через учорашнє?

Але ж там усе було в межах звичайних стосунків брата й сестри.

Хоча, з іншого боку, я вже зізнався сестрі у своїх почуттях.

Ні, здається, це зовсім не про це.

Ой, у голові вже все переплуталося.

Власне, я сам не до кінця розумію свої почуття.

Думки не складалися докупи, і голова в мене, здається, почала закипати.

Тож.

Я припинив думати.

— Ось, Сіоне. Скажи «а-а».

— А-а!

Я відкинув усі емоції і продовжив їсти.

Так, смачно!

Вже байдуже!

Вважатиму, що сестрине «а-а» — це нагорода!

Не дивлячись, як реагують батьки, ми й далі, як то кажуть, воркували, мов голубки.

Не думай.

Почнеш думати — помреш від сорому.

Тому не думай.

Саме так я себе стримував і зосереджувався на їжі.

До речі, так тривало цілий тиждень, доки тато не зробив мені суворе зауваження: «Досить уже!» — і нарешті це закінчилося.

Я відчував складні почуття — і радість, і сум одночасно.