Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

21. Громовий камінь

Настала зима, і повітря почало ставати сухішим.

Стає досить холодно, тож люди вже перейшли на зимовий одяг.

Холод я не проти: є в ньому щось казкове, і на душі ніби світлішає.

Отже, я поки що відклав дослідження Флер, але вже знаю, чим займуся далі.

Це буде електрика.

Електрику я обрав після вогню не просто так.

У магії є атрибути: вогонь, вода, вітер, земля, грім, темрява, святість тощо. Але земля й вода — це не явища, а речовини, а з темрявою і святістю взагалі нічого не зрозуміло.

Лишаються вогонь, вітер і грім. Якщо магічна сила відгукнулася на вогонь, то, думаю, можна вважати, що вона відгукується на явища.

Вітер — це те саме повітря, він дме всюди, тож магічна сила, мабуть, і так його вже торкається.

Я також пробував впливати магічною силою на землю і воду, але ніяких змін не було.

Тож лишається тільки грім.

Тут, мабуть, виникне питання.

Іскра від кресала по-науковому називається іскровим розрядом.

Тобто іскра — це електрика, і, строго кажучи, належить вона не до вогняного атрибута, а до громового.

Проте, коли я надаю магічну силу іскрі, з’являється синє полум’я.

Тож поки що я дійшов такого висновку.

Те, що я знаю про науку і фізичні закони, можливо, не є універсальним у цьому світі, або магічна сила не підпорядковується їм.

Тобто для магічної сили іскровий розряд — це «вогняний атрибут».

З точки зору земної науки це нелогічно, але цей світ — інший, він не Земля.

Я вже не раз про це думав, але надмірна прив’язаність до звичних уявлень заважає знайти відповіді.

До того ж, сама природа магічної сили мені не зовсім зрозуміла.

Словом, іскровий розряд у моїй класифікації належить до вогняного атрибута.

Хоча і горіння, і блискавка — це плазма, тож у широкому сенсі вони належать до однієї категорії.

І я дійшов думки, що, можливо, потрібен чіткий електричний струм.

Хоча є побоювання, що магічна сила реагує лише на вогонь.

Якщо так, то це не те, чого я хочу від магії, і я не хочу, щоб так сталося.

Поки що це лише експерименти.

Отже, я починаю дослідження магічного впливу на електричний струм.

Біда в тому, що в цю епоху електрики немає.

Що й не дивно.

Тож мені доведеться створювати її з нуля.

Найпростіший спосіб отримати електрику — це статична електрика.

Метал чи скляну паличку можна наелектризувати, якщо потерти вовняною чи шовковою тканиною або овечою вовною.

Але найдоступніше залізо — провідник, тож потрібен ізолятор.

Перше, що спадає на думку, — гума, але її немає.

Стоп, а скло хіба ізолятор? Воно ж погано проводить струм?

Чи вистачить заряду, щоб, потерши паличку, викликати іскру?

Було б добре мати неонову трубку, але її немає, та й якби була, то вже була б і електрика.

Якщо робити електростатичну машину, як Хірага Ґеннай, знадобиться лейденська банка.

До того ж, чи таке скло в цьому світі, як те, що я знаю, чи інші матеріали мають ті ж властивості — треба перевірити.

Якби тут були такі істоти, як електричний сом чи електричний вугор, було б набагато простіше.

Можна спробувати все підряд, але це, мабуть, дуже дорого обійдеться.

Кажуть, що замовлення скла чи обробка металу на замовлення коштує шалено багато.

Для семирічної дитини таке прохання задороге, та й перед батьками буде соромно.

Було б добре, якби існував якийсь пристрій, що генерує електрику, і при цьому не потребує багато грошей.

Генератор на терті був би надійніший, але ні синтетичних волокон, ні синтетичних смол немає, тож отримати помітний оком статичний заряд буде нелегко.

Чув, що колись люди не дуже страждали від статичної електрики.

Отже, що ж робити?

Я одразу натрапляю на стіну, як завжди.

Почну з того, що спитаю в тата.

Я вийшов з кімнати і пішов до вітальні.

Сьогодні, здається, у тата вихідний, він відпочивав удома.

— Що сталося, Сіоне? Сьогодні не будеш займатися дослідженнями магії?

— Ні, я трохи застряг. Хотів тебе дещо спитати.

— Чи є у нас якісь істоти чи пристрої, що виробляють електрику?

Тато, торкаючись підборіддя, відповів:

— Електрика? Що це таке?

Ну так, звісно.

У нас же такого слова навіть немає.

— Е-е, це явище, схоже на блискавку.

— Немає істот чи пристроїв, що створюють блискавку... Чи не підійде сама блискавка?

— Бо я хочу торкнутися її випущеною магічною силою. А блискавка непередбачувана і, головне, небезпечна.

— Навіть якщо поставити громовідвід і чекати, ніколи не знаєш, коли вона вдарить.

— Не зовсім розумію, але гаразд. Електрика, кажеш…

— Здається, я чув, що хтось бачив подібне явище, хоч і не таке сильне, як блискавка.

Може, це щось на зразок статичної електрики?

Якщо її видно, то й потужність там чимала.

Цікаво, як її отримують?

Хоча тато сказав «явище» — схоже, це щось природне.

— Здається, Ґраст казав щось подібне.

— Добре. Ще ранок, поїдемо сьогодні до Істрії.

— Так, хочу!

Сьогодні мама пішла кудись.

Я не знаю, куди саме.

Сестра сказала, що залишиться, бо хоче тренуватися в фехтуванні.

Здається, вона тренується з того дня без перерви.

Я теж займаюся дослідженнями магії, але це не так виснажує тіло.

А тренування з фехтування дуже виснажують.

Цікаво, як вона витримує це так довго.

Батьки, здається, теж хвилюються і час від часу радять їй відпочивати.

Після того, як між нами трохи напружилися стосунки, я вже не міг говорити про фехтування.

У повсякденному житті все було як завжди. Ми спілкувалися звичайно.

Але коли я починав говорити про фехтування, сестра явно цього не хотіла.

Я теж не хотів бачити таку сестру, тож природно менше говорив про фехтування.

Мабуть, сестра себе заганяє.

Поки що серйозних проблем немає, тому я просто спостерігаю.

Отже, ми з татом вирішили вирушити в місто, чоловічою компанією.

Підготувавшись і вийшовши на вулицю, я побачив, що тато готує коня.

— О, а сьогодні не возом?

— Ні, сьогодні ми не збираємося за покупками.

— Верхи швидше. Доїдемо вдвічі швидше, ніж возом.

Ну, це логічно.

Але я ніколи раніше не їздив верхи.

Трохи страшно.

— Ну, сідай.

Тато підняв мене й посадив на коня.

Кінь виявився твердішим, ніж я думав.

Від такого, мабуть, добряче болітимуть сідниці.

Тато сів позаду, смикнув повід, і кінь рушив кроком.

— Ох, а трясе ж добряче…

— Поки не звикнеш, сідниці болітимуть. Трохи потерпи.

У людей цього світу «трохи» — це година, а то й більше.

Відчуття часу тут дивне.

Мабуть, тому що немає стільки розваг, як на Землі.

Тоді як тут кажуть про кілька хвилин?

«Зараз же».

— Ну, побіжимо! Тримайся.

Я схопився за виступ у сідлі і пригнувся.

Швидко.

Надто швидко.

Коні такі швидкі?

Здається, ми не біжимо, а ковзаємо по землі.

Це зовсім не схоже на біг людини.

Але вібрації передаються, і сідниці болять.

Спочатку було терпимо.

Минуло кілька хвилин, потім десяток — і почало пекти.

Поступово біль дійшов аж до кісток, і я спробував трохи підвестися.

— Сиди низько.

Коли тато так каже, не посперечаєшся.

Бо якщо піднятися, можна впасти через сильну тряску.

Я розумів це, і тато, міцно обіймаючи мене, скакав на коні.

Отже, швидкість, мабуть, не дуже велика.

Та все одно це швидко, і сідниці болять.

Цікаво, що буде, якщо гнати коня на повну.

Можливо, мої сідниці просто розірвуться.

Так я якось протерпів близько години.

Коли ми приїхали до Істрії, мої сідниці вже зовсім втратили відчуття, а я був виснажений.

Я навіть подумав, що було б краще їхати возом.

— Не люблю я коней…

— Що ти таке кажеш? Не навчишся їздити верхи — дорослим буде важко.

— Я ж не завжди зможу возити тебе на коні.

Я уявив собі.

Дорослий чоловік, що їде верхи разом із батьком.

Мені це якось не сподобалося.

Схоже, мені треба тренуватися їздити верхи.

Хоча я ще не досить високий, тож, мабуть, це поки що не потрібно.

У будь-якому разі, ми приїхали до Істрії.

Досить вже скарг.

Не хочеться бурчати, коли тато так старався і привіз мене сюди.

Отже, ми попрямували до майстерні Ґраста.

Разом із татом ми зайшли до майстерні Ґраста.

— Ласкаво про… О, це ти, Гавейне. Сьогодні тільки вдвох?

— Так, хотів дещо запитати. Можна зараз?

Ґраст зітхнув і розвів руками.

— Виглядаю зайнятим? Ні, навпаки, так нудьгую, що думав закрити майстерню.

Ще й полудня не було, тож я подумав, що він поспішає з висновками, але, схоже, це був просто жарт.

— Ну, що там?

— Раніше ти розповідав про мінерал, що викликає явища, схожі на блискавки, пам’ятаєш?

— Так, про громовий камінь. Пам’ятаю. І що з ним?

— Насправді я трохи зацікавився. Хотів би дізнатися, чи можна дістати цей громовий камінь.

Стоп, а хіба ми про це говорили?

Я просто питав, чи існують такі істоти чи предмети.

Але тато, схоже, вже твердо вирішив його дістати.

Він мене випередив.

Мені трохи незручно, що він хоче витратити гроші.

Не знаючи про мої думки, тато швидко перейшов до справи.

— Громовий камінь? Це складно.

— Він рідкісний?

— Ні, його досить часто бачать. Він є в шахтах, і якщо отримати дозвіл, його можна добувати.

Але видобувати його неможливо. Бо його не можна перевозити.

Громовий камінь постійно випускає блискавки, тому його не можна торкатися.

Він і заважає, і небезпечний, але оскільки його не можна перевозити, його просто залишають на місці.

Коли його тільки знайшли, хотіли зробити з нього диво для туристів, але він небезпечний і просто весь час блимає, тож це швидко зійшло нанівець.

Тато кинув на мене погляд.

Здається, він питає, що я збираюся робити, почувши про ситуацію.

З того, що розповів Ґраст, це камінь із явищем розряду електрики.

Справді, відчувається, що це інший світ.

Але розряди дуже сильні, торкатися і підходити близько неможливо, тож камінь просто залишають без використання.

Мені ж не так цікаво досліджувати сам громовий камінь, як подивитися, що станеться, якщо надати йому магічної сили.

Що ж мені робити?

Ідея в мене є, але щось мені підказує, що це недобре.

Адже громовий камінь фактично виконує роль генератора.

Якби такий корисний предмет був на Землі, це могло б спричинити прорив у багатьох сферах.

У цей час електрику ще не відкрили, і ні ідеї, ні технології для її використання немає.

До того ж я лише перевезу громовий камінь.

Щонайбільше його виставлять на показ чи використають для освітлення.

Проблем, мабуть, немає.

Поки що не знаю, чи є, але спробую дізнатися.

— Пане Ґрасте, а чи є тут дерева, що виділяють білий клейкий сік?

— У нього має бути особливий запах.

— Ні, не знаю. Можливо, ботанік і знав би.

Можливо, каучукових дерев тут немає, або їх ще не знайшли.

Це інший світ, тож не факт, що тут є такі ж рослини, як на Землі.

Поки що питання з каучуком відкладаю.

— Тоді, може, знаєте мінерал слюду?

— Він трохи особливий: складається з багатьох шарів і розшаровується на тонкі пластинки.

— Має бути схожий на кристал. Трохи прозорий, здається?

Точніше, мусковіт — біла слюда. Мінерал-ізолятор, його широко використовують і в сучасному світі.

З того, що може зробити ця цивілізація, лишається хіба що скло.

На крайній випадок доведеться везти громовий камінь силоміць, обгорнувши кількома шарами шовку.

Хоча це небезпечно: невідомо, яка там сила струму.

— Слюда? Ні… такої назви не знаю. Але мінерал зі схожими ознаками є.

— Тільки його ніде не використовують — кажуть, ні на що не годиться. Це ж Пела-камінь?

— Зачекай. У мене десь був шматок, я його колись видобув.

Ґраст пішов у глиб майстерні й одразу повернувся.

У руці він тримав якийсь мінерал.

Він був білий упереміш із жовтим.

Я бачив таке хіба що колись у довідниках, тож не дуже певен, але, мабуть, це таки біла слюда.

— Цей? Форма цікава, та й гарний на вигляд, тож я його зберіг.

— Він не рідкісний, так, для краси.

— Можна подивитися?

— Ага, не заперечую.

Я взяв у Ґраста слюду і уважно її роздивився.

Що довше дивлюся, то більше схоже. Хоча чи це той самий мінерал, що я знаю, — невідомо.

Але матеріали, які використовують у побуті, зазвичай мають такі ж назви, як і на Землі.

Наприклад, льон, бавовна, залізо, мідь.

Якщо властивості збігаються, то, ймовірно, це той самий матеріал.

Проте є й особливі речовини, як громовий камінь, тож треба бути обережним.

Питання в тому, як обробляти слюду.

Обробка слюди вручну — це або відшарування, або склеювання.

Або, точніше, я більше нічого не знаю.

Слюду можна тонко відшаровувати і накладати шари, щоб отримати лист.

Раніше її використовували як ізолятор.

Зараз поширений спосіб — подрібнити слюду і, як при виготовленні паперу, зробити з неї лист.

Такий лист міцніший і еластичніший, ніж просто наклеєні шари.

Він менше ламається і може дещо деформуватися.

Хоча я й не знаю, чи є тут щось, щоб склеювати.

І чи можна взагалі так обробляти слюду — подрібнити і зробити папір?

Може, потрібні ще якісь матеріали?

І потрібні інструменти для виготовлення паперу.

Отже, потрібна рамка з сіткою?

Ще треба подрібнити багато слюди, залити водою і вичерпувати сіткою.

Потрібно більше слюди.

А подрібнена слюда плаває?

Це ж мінерал. Можливо, я помиляюся, думаючи, що він має бути важким.

І чи застосовні мої знання у цьому світі — теж невідомо.

Власне, я й сумніваюся, чи мої знання правильні.

Знання зі студентських років забуваються, коли стаєш дорослим, і часто не потрібні.

І чи це взагалі слюда?

Ох, здається, я ходжу по колу.

Поки я бурмотів і міркував, Ґраст спитав у тата:

— І що ти хочеш зробити?

— Хто його знає. Я не розумію думок сина.

— Сіонові думки? Що там у дітей у голові — не збагнеш.

— Хто знає. Не факт, що Сіон думає як дитина.

— Що це означає?

— Побачиш сам. Мабуть.

Поки я думав, тато й Ґраст терпляче чекали.

— Так, не варто напружуватися з виготовленням. Моя мета інша.

— Добре! Пане Ґрасте, а більші шматки цього каменю є?

— Є. Десь отакі.

Він розкрив руки, показуючи розмір.

Приблизно шістдесят-сімдесят сантиметрів.

Великий шматок. Чи справді існує така слюда?

Можливо, це матеріал, що є лише в іншому світі.

Але якщо є шматок такого розміру, проблем не буде.

— Тоді я хотів би його.

— А, ну, він є, але досить дорогий. Та й користі особливої немає, просто для краси.

Дорогий, значить.

Хм, я ж кишенькових грошей не отримую, тож якщо щось купувати, треба просити у тата.

Але це не ціна, яку шестирічна дитина може просити.

Що ж робити?

— Скільки коштує?

— Чотири тисячі лірм.

Кажуть, що одна картоплина коштує п’ятдесят лірм.

Картоплю часто збирають навіть у неврожайні роки, тому її ціна зазвичай стабільна.

Через це її часто беруть за ціновий орієнтир.

Отже, це ціна приблизно вісімдесяти картоплин.

Досить дорого, мабуть.

— Зрозуміло. Де його можна купити?

Ще я нічого не сказав, а тато вже спокійно звернувся до Ґраста.

— На торговому дворі. Він там давно лежить, тож ціна, мабуть, та сама.

Ніхто його не купує, і як декоративний матеріал він теж не дуже популярний.

Я схвильовано схопив тата за одяг.

— Т-тату, ти що, справді купиш?

— Га? Звісно. Тобі ж це потрібно?

— Т-так, але це дорого.

— Дитина не має думати про ціну. До того ж ти досі ніколи нічого не просив.

Я ж Марі досить багато купував, і це не проблема.

Слухай, Сіоне, ти можеш трохи більше дозволяти собі капризувати перед татом.

— Якщо не можна — я так і скажу, а якщо можна — теж скажу. Не треба мовчати й терпіти.

Тато поклав руку мені на плече й лагідно всміхнувся.

Я справді думав, що мені пощастило мати такого батька.

Не думаю, що коли я стану батьком, зможу бути таким.

— …Ото вже батько, що в дітях душі не чає.

— Помовч, Ґрасте. Я батько. Дивно було б не любити своїх дітей.

— Ну що, Сіоне, ходімо на торговий двір.

— А, перед тим я хочу спробувати дещо.

— Спробувати? До речі, я ж не питав, для чого ти хочеш цей камінь.

Купувати щось, навіть не дізнавшись про призначення, — це дивно.

Я ніяково всміхнувся й відповів.

— Цей камінь, можливо, ізолятор… ну, він не пропускає електрику, тобто… щось на кшталт блискавки.

— Тож я подумав, що з ним, може, вдасться перевезти громовий камінь.

Якщо громовий камінь лежить на копальні, можна було б надати йому магічної сили й дослідити там.

Але це буде помітно для інших, та й порушить обіцянку, яку я дав татові.

Дослідження магії потрібно проводити таємно.

Я теж не збираюся хизуватися магією, тож не маю заперечень.

Мені просто хочеться навчитися користуватися магією.

Коли вони почули мою відповідь, тато і Ґраст переглянулися.

— Це правда, Сіоне?

— Не знаю. Тому й хочу спробувати.

— Питати, звідки ти це знаєш, мабуть, марно?

— …Так.

Мені всього сім років.

Якщо дитина має знання, яких не має ніхто інший, це викликає підозру.

Навіть якщо діти говорять дивні речі, це все ще в межах звичайного.

Те, про що я говорю, явно ненормальне і незвичайне.

Те, що тато досі мене приймав, було лише через його великодушність.

Звичайні люди, мабуть, вважали б мене моторошним.

Природніше було б розпитати докладніше й вирішити, що досліди з магією треба заборонити.

Але тато лише трохи подумав…

— Ось як. Ну, гаразд. Тоді спробуємо на копальні. Вона ж недалеко?

…і сказав це так просто.

Я приблизно це уявляв, але не міг не відчувати вдячність.

Я від щирого серця радів, що переродився сином такого чудового тата.

Ґраст почухав потилицю, виглядав задумливо, але не став ставити мені жодних питань.

— Так, пішки туди недалеко. Ну що, рушимо?

Ґраст поплескав мене по голові, вийшов, замкнув двері крамниці й повісив табличку «Зачинено».

Я трохи сумнівався, чи це нормально, але Ґраст нічого не сказав.

Тож і я мовчав.

Просто щось мене трохи турбувало.

Все йшло надто гладко, і це викликало у мене невеликий неспокій.

Але, мабуть, нема чого хвилюватися.

Так я подумав і пішов слідом за татом і Ґрастом.