Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

208. Третій місяць

Через три місяці після падіння.

Пайки, якими ми по черзі харчувалися разом із грибами, закінчилися.

Відтепер нас чекає життя лише на грибах.

Рапунцен скиглить: «Не хочу я жити на грибах…»

Схоже, травма від отруєння ще не минула.

Розбір завалу триває.

Ми просунулися вниз приблизно на п'ять метрів.

Уламки все ще громадяться нижче й нижче.

Порожнечі не видно.

Але сталася одна велика зміна.

— Знову. Знову подув вітер!

— Такий вітер, що аж волосся ворушиться.

— Може, це вже недалеко!

Ми з Рапунцен усміхаємося одне одному й киваємо.

Раніше ми не могли відчути рух повітря тілом.

Але знизу, часом, відчувався ледь помітний вітерець.

Мабуть, є порожнина, яка сполучена із зовнішнім світом.

Циркуляційна магічна сила теж тягнеться вглиб завалу.

Тобто.

Вихід точно є там, у цьому напрямку.

З'явилася надія.

Ми знову набралися снаги й продовжили роботу.

●〇●〇

Через п'ять місяців після падіння.

Грибів лишилося мало.

Ми прискорювали їх ріст і вирощували, але гриби перестали з'являтися.

Чи то дерева вичерпали живлення, чи з самими грибами щось не так.

Так чи інакше, відтепер доведеться обходитися одним грибом на день.

— Живіт підводить…

— Я теж…

Навіть із порожнім животом робота з розбирання завалу триває.

Але виходу досі не видно.

А вітер ми відчуваємо.

Рапунцен переносила каміння чаклунством, але в житловому відсіку опустилася просто на підлогу.

— Все, більше не можу… з голоду ноги не тримають.

— Сьогодні досить.

— Є сушені гриби, тож зваримо юшку.

— Знову та сама історія!

— Смажені гриби! Сушені гриби! Грибна юшка!

— Тільки це й чуємо, от лихо!

— Я вже на межі, от що! Ліпше б уже тверде, як каміння, в'ялене м'ясо чи сухарі!

Рапунцен лежить горілиць і сучить ногами та руками.

Наче дитина.

Гриби, по правді, ще найсмачніші.

Але, чесно кажучи, мені вже обридло.

Кам'яна сіль теж закінчилася.

Тобто гриби без жодної приправи.

Гриби їмо так довго й так багато, що, здається, з тіла скоро самі почнуть рости.

Мене ось-ось розум покине.

І з тілом теж щось не те.

Надзвичайна знесиленість, дихання збивається.

Я впав горілиць на землю, ніби звалився.

Все, більше не можу. Не рухаюся.

Що це таке?

Щось тут не так.

Це не втома і не голод.

Та вже ж, тут щось серйозне не так.

Постійно є легка нудота і слабкість.

Серце калатає, а перед очима все пливе.

Свідомість затьмарювалася.

Ці кілька місяців відчуття ненормальності дедалі сильнішали.

Невже це…?

— Скоріш би вже звідси геть, от що!

— Чому та Марі, як її, оця мала нахабниця, досі не рятує?!

— Казала ж, що прийде рятувати!?

— Прийдуть рятувати… Але їм ще треба часу…

— Ти ж це вже казав, п'ять місяців минуло! Терпець уже лопає, от що!

— Все, годі! Розчистимо завал одним махом!

— Зач… зачекай… це ж…

Я відчайдушно намагався її зупинити.

Але тіло не слухається.

Погано.

Здається, і мої сили теж на межі.

Розлючена Рапунцен рушає до завалу.

І ось вона зникає десь унизу.

Бабах.

Земля загуділа, і почувся страшенний гуркіт.

Невдовзі вона виринула, тягнучи безліч уламків.

Під час розбирання завалу я «дозволяю Рапунцен користуватися чаклунством».

Тобто якщо я її не зупиню, Рапунцен користуватиметься чаклунством скільки заманеться.

Голос не йде.

Не годиться.

— Ху-ха-ха! Дивись!

— Нічого ж не сталося!

— Твої побоювання виявилися марними!

Вона радісно сміється, але очі не сміються.

Мабуть, Рапунцен теж досягла межі, і фізичної, і душевної.

Рапунцен поклала уламки на землю.

Працювала вона без звичної старанності.

Глибоко, важко прокотилося тремтіння.

І тоді.

У такт йому затряслася вся порожнина.

— Що?! Що це таке?!

— Т-тряска… Обвалиться…!

Гур-гур-гур.

Поступово, але невідворотно тремтіння посилювалося.

Завали, що громадилися зверху, трохи осіли вниз.

Порожнина обвалюється.

Зі стелі сиплються каміння й земля.

Тремтіння не спиняється.

Розібране каміння покотилося.

Стіна скелі осипається.

Грибна кімната розчавлюється.

— А-а-а-а-а!!

— Ууууу…

Я й Рапунцен притискаємося одне до одного, закриваючи голови руками, і терпимо тряску.

Обвал триває ще.

Над нами на голови сиплються каміння й земля.

Але перш ніж торкнутися, вони зупиняються завдяки чаклунству Рапунцен.

Гур-гур-гур-гур-гур-гур.

Жахливий гуркіт тряски та падіння.

І так безліч разів.

Поле зору застеляється.

І тоді.

Поступово тряска слабшає,

і врешті-решт зупиняється.

Серед куряви, що клубочиться, розплющую очі.

Просто переді мною скеля.

Якби не чаклунство Рапунцен, мене, може, розчавило б.

Озираюся навколо.

Порожнина наполовину була придавлена каменем.

Дивом магічне коло, сумка, меч із громового заліза та Громовий ліхтар здебільшого вціліли.

Завдяки чаклунству Рапунцен ми не отримали жодної подряпини.

Проте.

Озирнувшись, я побачив, що завал засипаний уламками, які обрушилися.

Завал, який ми так старанно розгребли, обвал захопив цілком, і він провалювався дедалі глибше вниз.

Тобто все починати спочатку.

До того ж порожнина звузилась, а грибна кімната обвалилася.

Їжі майже не лишилось.

— А-а-а-а-а!

— Так старанно розгрібали, а тепер усе даремно… ууу!

— Чорт забирай!!

Рапунцен, у розпачі, розпласталася на землі.

Гнів, незадоволення й роздратування — усе це в мені було.

Але, дивлячись на неї, я не міг нічого сказати.

Я відчував те саме й був на межі терпіння.

Якби Рапунцен не діяла, першим здався б, мабуть, я.

Ні.

— Вже… виснажився… я…

— Е-е, гей!? Що сталося!?

— Людино! Що з тобою?!

Я втратив свідомість і впав там, де стояв.

Більше я не міг рухатися.

Тіло не слухалося.

Сумніву бути не може.

Я захворів… і вмираю.