Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
209. П'ятий місяць
Виснаження.
Або якась інша хвороба.
Може, причина в нестачі вітаміну C?
Тоді це, мабуть, цинга.
Та сама хвороба, на яку колись хворіли моряки.
Наскільки пам'ятаю, спершу з'являється млявість, а згодом — крововиливи по всьому тілу, біль у суглобах і таке інше.
Я глянув на свою руку — на ній було кілька дрібних цяточок крововиливів.
Схоже, сумнівів немає.
— Г-гей! Тримайся!
— Ти як?! Що з тобою?!
Рапунцен трясла мене за плече.
На її обличчі читалася тривога за мене.
Не знаю чому, але мені трохи полегшало.
— Здається… не дуже…
— Мабуть, хвороба… може, цинга.
— Буває… коли бракує поживи… ох!
Мене пронизав біль.
Руку пронизав біль, якого я ще ніколи не відчував.
Схоже, сполучна тканина стала крихкою.
Мабуть, лопнула судина.
— І-і що ж робити?
— Фрукти… або інша їжа, багата на вітамін C…
— Ф-фрукти? Але ж тут таких…
Немає.
Навіть грибів, що лишалися нам за їжу, майже не стало.
Про всяк випадок я насушив грибів і зберігав їх, але й тих було небагато.
Уся праця з розбору завалу пішла нанівець.
Лишався тільки один вихід.
Тільки й залишалося молитися, щоб Марі з іншими прийшли по нас.
Але магічної сили Марі та інших я досі не відчував.
Можливо, мине ще чимало часу, перш ніж вони сюди доберуться.
Та ні, у такому стані я вже й не здатен як слід вдатися до виявлення магічної сили.
Так чи інак, тепер усе вирішує час.
Дійшовши крізь туман у голові до такого висновку,
я знепритомнів.
●〇●〇
Я побачив стелю.
Мене було вкрито ковдрою.
Повіки й тіло були важкими, усього мене пронизував гострий біль.
Що ж тепер відбувається?
— Що… таке…?
— О?! Прокинувся! Гей, людино!
— Ну як? Як почуваєшся?
Просто перед собою я побачив обличчя Рапунцен.
Воно було забруднене землею, але сяяло усмішкою.
— Що… зі мною…?
— Ти як упав, то цілу добу марив і стогнав!
— А доглядала тебе я, велична я!
— І прибрала тут теж я, велична я!
— Дякуй! Дякуй!
Поруч лежав вологий рушничок.
Мабуть, вона витирала ним з мене піт і бруд.
Я повільно роззирнувся: і справді, купи каміння й землі, що обвалилися в порожнину, зникли без сліду.
Ба більше, сумку, меч із громового заліза й Громовий ліхтар вона акуратно склала докупи.
— Д-дякую.
— Хм, щось не поспішаєш ти з подякою!
— Ну гаразд. Прощаю!
— Бо й я, велична, трішечки винна: надто вже квапилася з успіхом!
Рапунцен ніяково відвернулася.
Схоже, вона таки розуміла, що це її вина.
— …Нічого. Я й сам… був на межі… і хотів того ж… що й ти.
— Он як! Так і є!
— Еге ж, еге ж. Що сталося, того не вернеш!
Вона засміялася, ніби трохи відлягло від серця.
Ну й дивна ж вона, ця демониця.
Мимоволі всміхнувшись куточками губ, я знову оглянувся довкола.
Усі проходи в скельній стіні завалило.
Дальньої частини грибної кімнати не було видно — її засипало уламками.
Гриби, напевно, усі розчавило.
Та й сама кімната трохи зменшилася.
Уламки громадилися високим валом і тяглися аж у порожнину.
Щоб вибратися, знадобиться, схоже, більше часу, ніж минулого разу.
Але для цього немає ні їжі, ні сил.
Видно, не лишається нічого іншого, як чекати Марі.
Але.
Чи є в мене стільки часу?
— Ну, і що робитимемо, людино? Їжі — трохи сушених грибів.
— Вода є, але й тільки.
— Вибратися, схоже, вже неможливо.
— Тож час тобі вигадати щось, як ти завжди вмієш.
Від такої зухвалої пихи я мимоволі криво всміхнувся.
Мене це зовсім не дратує. Я звик.
Ба навіть, мабуть, трохи подобається.
— …Немає.
— Немає?! Тобі вже нічого не спадає на думку?
— Так… вибач.
— Я весь час думав… але, схоже, більше нічого не вдіяти.
Рапунцен пильно дивилася мені в обличчя.
На мить я подумав, що вона мене звинуватить.
Але.
— Ось як. Ну, тоді нічого не поробиш.
— Будемо берегти сили.
— Доки не прийде та мала нахаба.
Рапунцен гепнулася поруч зі мною.
Нічого не кажучи, вона просто дивилася на стелю.
Може, ми з нею однакові.
— …Ох.
Голова важка. Думки ледь ворушаться.
Свідомість вислизає.
Я знову заснув, наче знепритомнів.
●〇●〇
П'ять місяців і тиждень після падіння.
Понад сімдесят відсотків доби я проводив уві сні.
Рухатися я не можу, все тіло болить, і організм одразу перемикається в режим сплячки.
Поки не сплю, тіло болить без упину, тож краще вже спати.
Рапунцен доглядала мене в усьому.
— А-а-а-а! Чого це моя величність мусить таким займатися?!
— Гр-р-р! Я роблю це лише тому, що мене зв'язує з тобою договір господаря і слуги, і в мене просто нема вибору, затям!
— Бо як накажеш, то ще й болить!
Так вона казала, а проте весь час про мене дбала.
Я був їй вдячний, і водночас мені було соромно.
Ми живемо на одному сушеному грибі на день.
Як належить, розмочуємо його у воді, варимо і тоді вже їмо.
Рапунцен досі, здається, не дуже любить гриби, але старанно їх їсть.
●〇●〇
П'ять місяців і два тижні після падіння.
Я насилу втримую свідомість.
Біль зникає, а по всьому тілу проступають дрібні крововиливи.
Ниють ясна, а суглоби пронизує такий біль, наче вони зламані.
Магічна сила тут зовсім нічим не допомагає.
Щит теж безсилий проти хвороби.
Рапунцен ще трималася бадьоро, але потроху ставала дедалі мовчазнішою.
А раніше, поки я не спав, вона тільки й робила, що бурчала або повторювала: «Я тут найвеличніша, ясно?»
І от сьогодні.
Скінчилася їжа.
●○●○
П'ять місяців і три тижні після падіння.
Тепер у нас лише вода.
Рапунцен теж спить дедалі довше.
Раніше вона не могла всидіти на місці: никала по печері, мугикала собі під ніс, заговорювала до мене, а останнім часом здебільшого мовчки сидить, похнюпившись, або спить.
Схоже, сил у неї майже не лишилося.
Часом вона раптом голосно кричить.
Я розумію, що вона відчуває, тож нічого не кажу.
Якби в мене лишилися сили, я, мабуть, робив би те саме.
Біль у всьому тілі потроху вщухає.
Мені страшно.
●○●○
Четвертий тиждень після падіння.
Серце шалено калатає, свідомість туманіє.
Я знаю.
Може, тому, що це моє власне тіло.
Я скоро помру.
Помру від хвороби.
Не зумівши ні вибратися звідси, ні протриматися, доки прийдуть Марі та інші.
Я помру.
Перед очима постають обличчя всіх.
Тато, мама, Марі, Роуз, Марон, Ред, люди з нашого села, Рафі, Кол, Бріджит, люди, яких я зустрів в Істрії, Дейв, Г'юї, маркіз Бальф, Вінона, королева Мільхія, пан Еґон, Фрейя та її підлеглі, граф Ґолтба, Ізаак, Майс, Еліс, Софія, Домінік, Мелфі, пані Карла, феї, а ще лицарі, з якими я познайомився в Медіфі, і король Медіфу.
Люди, з якими я лише розминувся, люди, з якими мене пов'язало зовсім трохи.
Які тільки люди мені не траплялися. Було й чимало мерзотників.
Але саме завдяки їм я опинився тут.
Завдяки їм я дожив до цього дня.
Я… був щасливий.
Я зміг створити магію.
Я був поруч з усіма.
Мене любили.
І я любив.
Я здобув усе, чого не мав у попередньому житті, усе, чого так нестерпно, так палко прагнув.
Тож.
Перед очима постає образ колишнього себе.
Похмурий, замкнений, без жодного запалу.
Ні друзів, ні коханої, ні родини.
Я — самотній і сумний.
Єдиною опорою була магія.
Але я розумів, що ніхто її не визнає, що з мене глузуватимуть і зневажатимуть.
І все одно я не міг від неї відмовитися.
Тому, думав я, і опинився в іншому світі.
Але.
— …Е… ге… так… мабуть…
— Га? Гей, людино… ти ще живий?
Я знаю.
Мені надто пощастило.
Я здобув усе — і досі хочу більшого.
Але, знаєш, я розумів.
Розумів, що така казка не може тривати вічно.
Володіти магією — це ж не що інше, як казка, хіба ні?
Але я цю мрію здійснив.
…Так. Тому.
Цього вже досить.
Щоб жити, я весь час ішов уперед.
Тож відтепер я думатиму.
Не про те, як іти далі.
А про те, як завершити.
Хоч і на це часу лишилося зовсім мало.
— Ра… пунцен…
— Ага. Що? Що таке?
Рапунцен нахиляється вухом до моїх губ.
Ну справді, демониця зовсім як людина.
— Маю… до тебе… прохання…
— …Яке?
— Коли я… помру… передай… моїй родині…
— Що я їх люблю… і зараз, і завжди… люблю…
— А друзям і всім, кого я зустрів… скажи «дякую»…
— Дякую, що зустрілися на моєму шляху… що стали… моїми друзями…
— …Зрозуміла. Ще щось?
У затуманеній свідомості зринули двоє.
Вінона.
І Марі.
— Віноні… що я не можу відповісти на твої почуття… вибач…
— Хочу, щоб ти йшла далі… розправила крила… знайшла те, що тобі до душі…
Я ковтнув слину.
Наче ж і пив воду, а в горлі все одно ніби пересохло.
Горло болить. З кожним словом болить усе тіло.
Але я й далі видавлював із себе голос.
— Марі… скажи… пробач…
— Пробач, що завжди завдавав тобі клопоту… пробач, що не помічав твоїх почуттів…
— І ще…
І ще.
Я згадую обличчя Марі.
Змалечку, від самого народження ми завжди були разом.
Хоч би що траплялося, вона йшла поруч зі мною.
Перед очима постає її усмішка, і сердите обличчя, і сумне, і відважне, і пустотливе, і веселе, і радісне, і щасливе, і замислене, і сповнене захвату, і зніяковіле — безліч її облич.
Спогадів — не злічити.
Для мене сестра… Марі — це…
Найдорожча людина.
Найважливіша людина.
Єдина людина.
…А, ось воно що.
Який же я дурень.
І що ж це я тільки тепер.
Я ж завжди це знав — то чому не усвідомлював?
Адже для мене сестра — найголовніша.
І для сестри найголовніший — я.
А я забув навіть про це, вагався, мучився, розгублювався й удавав, ніби все розважливо обміркував.
Дурень я.
Чому ж я не усвідомив цього раніше?
— Ух… у-ух…
Я стогну, і по щоках течуть сльози.
Я знаю, що помру, але сильніше за страх смерті…
…в голові тільки Марі.
Шкода, що не встиг глибше дослідити магію.
Шкода, що не встиг більше чарувати.
Та сильніше за це…
…серце дедалі сильніше сповнюють думки про Марі.
Сльози котяться по щоках.
Я не розумію власних почуттів.
Знаю лише одне.
Я шкодував.
Шкодував, що так і не сказав Марі про свої почуття.
І що тікав від того, щоб розповісти правду й зустрітися з нею лицем до лиця.
Про ці почуття Марі не повинна дізнатися через Рапунцен.
Якщо я не можу сказати цього сам.
Якщо мене не буде серед живих.
То Марі не слід про це знати.
Марі напевно…
Без мене вона не зможе існувати.
Тому.
Якщо вже й передати їй щось, то лише одне.
— Що для мене… людина, дорожча за магію… лише ти… одна.
Це жорстоко, це себелюбно, і йде воно від зарозумілості — від певності, що ми з Марі відчуваємо одне до одного те саме.
Що Марі подумає, почувши ці слова, що зробить, що з нею станеться.
Я це знаю.
Але… лицемірні втішання її не зачеплять.
Якщо не сказати того, що в мене справді на серці, все втратить сенс.
Бо ж я помираю.
Раптом я відчуваю тепло на руці.
— Наказ. Я його прийняла, будь певен.
Від упевнених слів Рапунцен мені стає легше.
…Ох, витікає. Життя витікає з мене.
Це не знесилення.
І не сонливість.
Щось нездоланне, природне й водночас ненаукове відбирає мою душу.
Ох, стривай.
Стривай, ще рано.
Я ще не можу померти.
Наостанок.
— …Рапунцен… тобі…
— Мені? Т-ти нічого не мусиш казати!
— …Дякую… це тому, що ти… була поруч… я… зміг… дійти… аж сюди…
— Сам я б загинув… дякую…
— Добре… що я тебе… не вбив… Після моєї смерті… не вбивай лю…
Я ковтнув решту слів.
Наказ. Це прокляття.
Я на порозі смерті, а якась частина мене досі холоднокровна.
Ох, який же я безнадійно розсудливий, нерозумний і дурний.
Але я хочу саме так.
Бо так сказала та частина мене, що живе почуттями.
— …Після моєї смерті… живи вільно… і пізнай… людей… краще.
— Усі інші… накази… можеш… забути…
За ці майже пів року.
Якщо вона хоч трохи мене зрозуміла.
Якщо вона намагалася зрозуміти людей.
Я хочу на це поставити.
— …Д-добре.
Рапунцен рішуче кивнула.
От і все.
Моя роль скінчилася.
Більше нічого не тримає мене… ні, тримає.
Багато чого.
Аж через край.
Але я зробив усе, що міг.
Тож… я ні про що не шкодую.
Ні невдоволення, ні образи, ні скарг — нічого.
— Ех… а я ж так хотів… ще… досліджувати… магію…
Повіки важчають.
Свідомість згасає.
Я падаю в темряву.
Падаю, падаю, падаю.
І вже не можу видертися нагору.
Я…