Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

206. Бо ворог

Кілька днів Рапунцен усе ще погано почувалася.

Здебільшого лежала в ліжку, іноді бігаючи в туалет.

Хоч і ворог, та в такому стані я, звісно, не просив її допомагати з роботою.

Ну, майже все й так можу робити лише я, тож нічого страшного.

Коротко про те, що сталося за ці дні.

По-перше, гриби, крізь які пропускали струм, росли трохи швидше.

По-друге, гриби, здається, сирими викликають отруєння.

Однак з’ясувалося, що вареними їх можна їсти.

З’їв трохи варених, минуло кілька днів — здається, без наслідків.

До речі, в сумці була маленька варильна плитка, тож я нею скористався.

Була й кам’яна сіль для приправ.

Мабуть, хтось прихопив із собою.

— Постачання кисню, води й їжі… Їжа, звісно, одноманітна, але якийсь час протримаємося.

— Отже, наступне — втеча?

Усе необхідне для життя ми зібрали.

Тепер треба шукати спосіб вибратися.

Отже, знову перевіримо ситуацію.

У кам’яній стіні є кілька щілин, але за ними, видно, немає проходу.

Лише в одному місці за щілиною виявилася порожнина — грибна кімната.

Усі інші — завширшки з палець.

Якщо розібрати, ймовірно, там є простір.

Насправді звідкись кисень надходить.

За потоком циркуляційної магічної сили повітря йде від завалу.

Через щілини між камінням.

Чомусь повітря тече знизу.

Верх забитий, а внизу, виходить, порожнина.

— Але з цим завалом…

Великі й малі камені дивом тримають рівновагу.

Ворухнеш хоч трохи — усе обвалиться.

Тоді все посиплеться в ту порожнину й розчавить нас.

Навіть Щит магічної сили не врятує.

Цей завал краще не чіпати.

Тоді залишається шукати інший вихід.

Наскільки глибоко ми тут — невідомо, але, мабуть, понад кілька десятків метрів.

І в мене, і в Рапунцен магічне чуття сягає трохи далі десяти метрів.

Але магічним чуттям людей чи фей не відчути.

Тобто відстань більша.

За рівнем цивілізації цього світу рятувальні роботи — усе вручну.

Часу й зусиль знадобиться чимало.

Тож, якщо можна, краще вибратися самотужки.

— Ууу… я, я вже значно краще.

Дівчина-демон, притискаючи живіт, хитаючись підводиться.

Яка жалібна картина.

— Не треба через силу. Роботи й так небагато.

— Навіть сидіти без діла нудно.

— Краще щось робити, то й думки відволікаються…

— А зараз чим ти займаєшся?

Тобто вона, мовляв, хоче допомагати.

Рапунцен ніколи такого не скаже прямо.

— Я шукав спосіб вибратися.

— З-під завалу тягне повітрям, тож, мабуть, там є порожнина.

— Тоді треба все розвалити… але ти, звісно, заперечиш?

— Ну так, не хочу вмирати.

— Хм… тоді лишень потроху розширювати щілини в стіні.

— Є ж грибна кімната, тож може бути й щось іще!

— Несподівано. Я думав те саме.

— Рапунцен, виявляється, теж уміє думати.

— Щ-що?! Ти мене дражниш?!

Я мимоволі засміявся.

Рапунцен подивилася мені в обличчя, трохи невдоволено, але лише пирхнула, ніби змирилася.

Ми підійшли до щілини в стіні й почали її розглядати.

— Я розм’якшу Фолом ті місця, що можна обвалити.

— Зрозуміло. Так само, як у грибній кімнаті?

— Покладіться на мене!

Рапунцен гучно вдарила себе в груди, та одразу ж присела.

— Ого-го-го! Аж в животі відлунює…

— Що ти робиш…

Я з кислою міною дивлюся на потилицю дівчини-демона.

Попереду, схоже, довга робота.

●〇●〇

Тієї ж ночі.

Нарешті припинилися стогони.

Виявилося, не отрута, а просто шлунковий розлад від несвіжої їжі.

Ми вдвох лягли поряд і подивилися в стелю.

Темно. Тісно. Повітря сперте.

Через відсутність сонячного світла настрій падав.

Чесно кажучи, простір ніяк не назвеш затишним.

Мимоволі вирвалося зітхання.

— Ти часто зітхаєш.

— Який же ти похмурий.

— …Вибач. Я буду обережнішим.

Справді, чужі зітхання не надто приємні.

Хоч він і демон, але все ж таки союзник, з яким ми прагнемо співіснувати.

Не варто спеціально викликати неприємні відчуття.

Хоч так думаю, та, мабуть, скоро знову зітхну…

— Однак це дивно.

— Як ти зміг створити чаклунство?

— Без жодних знань, а це ж дивно.

— …Магія.

— Люди саме так і робили різні винаходи.

— Якась людина раптом робить прорив, що піднімає рівень цивілізації.

— Потім інші вдосконалюють це, і звичайні люди починають використовувати.

— Ось що таке людська цивілізація.

Хоча насправді це завдяки знанням із Землі.

Тільки невідомо, чи змогла б людина з іншої Землі, опинившись у цьому світі, створити магію.

Думати, що тільки я зміг, — це трохи зарозуміло.

Але саме так і хочеться думати.

Бо я люблю магію.

— Гм, люди — дивна раса.

— Не така, як ми.

— Маєш на увазі демонів?

— Ні. Мою расу.

— Я про «расу дияволів».

Рапунцен без опору спокійно відповіла.

Можливо, через стосунки господаря й слуги їй здалося безглуздим щоразу опиратися.

Про расу дияволів я чую вперше.

Справді, якщо придивитися, її вигляд нагадує диявола.

Роги на голові, ікла, біле волосся й червонувато-чорні очі, шкіра теж смаглява.

Крил і хвоста немає, але якщо сказати «диявол», то, мабуть, пасує.

— А Ейнцвельф не такий?

— Ні. Він із «раси вампірів».

— Демони ж… це зібрання багатьох рас.

Це близько до мого уявлення про демонів.

Вищий вид монстрів, розумні істоти, схожі на людей.

І відчуття, що там багато різних рас.

Але в мене є питання.

— Інші демони теж належать до різних рас?

— Так. Якщо нижчі раси, то можу сказати!

— Піді мною є ельф. Здається, це довговічна раса?

— Довговічна… Але ж усі демони довговічні?

— Адже від Війни Луґре тисячолітньої давнини ми живемо досі.

— Це не так.

— Ми були запечатані. Дем… ммм!

— Можеш сказати в межах можливого.

— Т-тож, поки це тривало, час зупинився.

— Тобто, саме життя не витрачалося!

— Печатка Луґре… через неї час зупинився?

— Угу. Ну, свідомості майже не було.

— Але я думав, що печатка зніметься з нижчих рангів.

— Тому я думав, що Ейнцвельф з'явився в цьому світі раніше.

— Зрозуміло… А інших з раси дияволів немає?

— Про це не можу сказати!

— Так і думав… Тоді, Рапунцен, скільки тобі років?

— Не знаю. Не пам'ятаю. Але, мабуть, більше ста років.

— Це можна назвати довголіттям…

Якщо ельфи з раси демонів довговічніші, то вони живуть ще довше?

— Гм? А? Ельфи — це нижчий ранг Рапунцен, так?

— Чому тоді Рапунцен з'явилася раніше?

— Вона з'явилася раніше. Ні, радше, не була запечатана.

— Е? Чому?

— І про це не можу сказати!

Здається, поступово звик, і почав впевнено казати, що не може сказати.

Чомусь має задоволений вигляд.

Але якщо не запечатана, то чи означає це, що вона в цьому світі?

Тоді чому навіть чуток не чути?

Ні… Може, десь і чув.

Якась дивна істота.

Істота, про яку хтось може знати.

Такі розмови.

Але оскільки ніяк не міг згадати, переключив думку.

Цікаво, але, мабуть, більше не почую.

Про чаклунство, демонів і саму Рапунцен можна дізнатися лише поверхово.

Питань багато, але не в межах того, про що можна говорити.

Ні, одне було.

Важливе.

— Хочу спитати останнє.

— Що не можу сказати, того не скажу.

— Хоча не хочу говорити про те, про що можу, але маю сказати, тому скажу!

— Тож, що саме?

— Чому демони намагаються вбивати людей?

Найбільше питання і найбільша проблема.

Чому демони намагаються знищити людей?

Якщо дізнаюся причину, можливо, вдасться вирішити.

Як з розробкою магії, як з попередніми проблемами.

Питання було поставлене з такою думкою.

— Звичайно, це вже вирішено.

— Бо люди — вороги демонів.

— Чому?

— Коли з'явився Ейнцвельф, він раптово напав.

— Люди з нашого боку були нечемними, але не настільки, щоб убивати.

— Я не відчувала ворожості й не нападала.

— Але він убив. Яка причина?

— Бо він ворог.

— Ми несумісні з людьми!

— Тому я хочу дізнатися причину.

— Бо… бо він ворог…

Досі відповіді мали чітку причину.

Спочатку я думав, що Рапунцен — це груба, бездумна й дурнувата.

Але хоч і груба, лінива та дурнувата, за здібностями виявилася кмітливою.

Інакше ми не могли б разом розробляти магію.

Марі теж казала, що не сильна в навчанні, але іноді вимовляла гострі слова, і хоч навчатися новому їй було важко, вона справлялася.

Чи могла б така Рапунцен вбивати людей лише через «бо ворог» без жодного обґрунтування?

Є якась причина.

З такою думкою я продовжив.

— Яка причина, через яку ти вважала ворогом?

— Без великої причини так не подумаєш, правда?

— Щоб хотіти знищити людей, має бути щось серйозне.

— С… серйозне…?

— Так. Може, люди гнобили демонів.

— Або саме існування людей шкодить демонам.

— Хіба немає чогось?

Без причини не вирішити.

Знання цього — ключ до подолання демонів.

Хоч я так думав.

— Бо… бо ворог… іншої причини немає.

Відповідь Рапунцен відрізнялася від того, на що я сподівався.

Дивно.

Не схоже на Рапунцен.

Достатньо трохи часу разом, щоб зрозуміти.

У цій відповіді є щось неприродне.

Поки підозра наростала, погляд Рапунцен метався.

— Н-ну, чому?

— Справді, причина… причина вбивати людей незрозуміла.

— Чому я… людей…? Вб… вбивати… г… гігігігігі!

— Голова… ігігігі!

Рапунцен схопилася за голову й скреготіла зубами.

Її терзає сильний головний біль.

Що відбувається!?

Я підвівся й кинувся до Рапунцен.

— Усе гаразд! Не треба говорити!

— Не треба згадувати! Усе гаразд! Це наказ!

— Не… треба згадувати… наказ…

Рапунцен тремтіла й шепотіла собі, ніби переконуючи.

У її очах не було свідомості.

Вона бездумно дивилася вперед і безсило опустила руки собі на стегна.

Що це за реакція.

Ніби хтось завадив їй згадати.

Може, це пов’язано з обітницею демонів?

Але щось не так.

Вона сказала не «не можу сказати», а «не можу згадати».

Це означає, що в неї немає ні усвідомлення, ні спогадів.

Тоді це не обітниця, а промивання мізків.

Рапунцен виглядала стривоженою.

Вона підвелася на ліжку й подивилася на мене знизу вгору.

Ніби дитина, яку мучить кошмар.

— Ууу… що це. Що сталося.

— Щ-що це було. Що ж я…

— Усе гаразд. Не переймайся.

— Ти, мабуть, просто втомилася.

— Останнім часом ти погано почувалася.

— Т-так. Через гриби, мабуть.

— Так… так і є.

Я торкнувся плеча Рапунцен і обережно вклав її.

На вигляд вона приблизно мого віку.

Насправді набагато старша за мене.

Але зараз вона здавалася дитиною, меншою за мене.

На чолі Рапунцен виступив піт.

Я обережно витер його рушником.

Чомусь.

На душі ставало дедалі спокійніше.

— Все гаразд.

— Можеш спати.

— Ага, спатиму… Спатиму.

— Вибач…

Перше вибачення.

Або слова, сповнені вдячності.

Я мимоволі розплющив очі й кивнув.

— Так, на добраніч.

Рапунцен заплющила очі, а за мить почала тихо дихати уві сні.

Напевно, втома накопичилася.

Або недавні події сильно навантажили її тіло.

Що ж це було?

Що ж таке демони?

Навіщо потрібні ці обітниці?

Схоже на промивання мізків. Ніби її зв'язали, щоб не говорила.

— Рапунцен… Хто ж ти насправді?

Я думав, що демони — вороги.

Але тепер починав думати, що все не так просто.

У демонів є якісь обставини чи причини.

Потрібно колись це дізнатися.

Але зараз, здається, немає способу дізнатися.

Навіть попри те, що можу втратити життя, я не можу наказати Рапунцен і силою вирвати відповіді.

Бо я почав відчувати до цієї демонеси трохи симпатії.

Ах, яким же я м'яким став. Надто м'яким.

Але такий я є.

Тому я тебе не вб'ю.

І якщо можна, не вбивай і ти мене.

Не рани людей, моїх близьких.

Також думаю, що через наказ це неможливо.

Але, мабуть, це я…

— …Треба спати.

Ліг і подивився в стелю.

Чомусь дихання Рапунцен уві сні було приємним, і сонливість поступово накочувалася.

Хоча першого дня я був насторожі.

Тепер таких почуттів немає.

Сам собі дивуюся: які дивні почуття.