Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
202. Тимчасове перемир'я
Через десять хвилин.
Я ще трохи побув у режимі «уехехе», але зрештою заспокоївся.
Хоча, визнаю, я надовго впав у режим «уехехе» — так мене це тішило.
Можливо, це була реакція на надмірний стрес після битви й ув’язнення в підземеллі.
Світло магічного кола згасло лише приблизно на одну двадцяту.
Отже, воно протримається двісті хвилин — у двадцять разів довше.
Цього вже вистачить, щоб бодай поспати.
Справді, чим більше додаєш письмена, тим сильніший ефект.
Пізніше спробую додати ще більше письмен.
І раптом.
Я помітив, що Рапунцен стоїть поруч і заглядає в магічне коло.
— Це… це що таке?
— Тобі все-таки цікаво?
— М-мені це не може бути цікаво!
— Так, не цікаво! Не цікаво… ну, майже!
— Але якщо вже так треба, то можу й вислухати!
Яка ж нещира ця демонка.
Вона ж ворог, до того ж іншого роду, та ще й зарозуміла.
Нема потреби їй усе пояснювати.
Але ігнорувати когось, хто цікавиться магією, суперечить моїм принципам.
Після недовгих роздумів я заговорив.
— Це магічне коло.
— Я наповнюю його магічною силою через письмена фей, і воно автоматично підтримує магію.
— Зараз, завдяки магічній силі, воно гонить повітря по колу.
— Тобто постачає в цей простір кисень.
— А-автоматично!? Циркуляція повітря!?
— Я ніколи не чула про таке чаклунство!
— Як людина взагалі здатна на таке!?
Рапунцен вигукнула це з обличчям, сповненим жаху, а потім раптом схаменулася й відвернулася.
— Н-ну й що! Таке й демони можуть!
Брехня.
Це аж надто видно на її обличчі.
Схоже, ця демонка погано вміє брехати.
— А-але… звідки ти взагалі про це знаєш?
— Ні в людей, ні в Луґре майже немає знань про чаклунство.
— Тебе навчили ельфи? Ні, це неможливо.
Коли мова зайшла про магію, я трохи замислився.
Якщо так піде далі, то я фактично допоможу ворогові.
Мовчати?
Можна й так.
Але я думаю, чи це правильно.
З Рапунцен ми уклали договір господаря і слуги, тож у разі потреби зможу змусити її мовчати.
Краще скажу одразу.
— По-перше, про те, що ти почуєш від мене, не розповідай демонам чи тим, хто на їхньому боці.
— А також не залишай цього в книжках чи в будь-якій іншій формі, через яку це може дійти до інших.
— Якщо розповіси комусь, то лише тим, хто явно мій союзник і знає, що я вмію використовувати магію.
— Можеш пообіцяти?
— …Обіцянка? Це радше наказ.
— Через договір господаря і слуги я змушена виконувати накази.
— Хоч і проти волі!
— Ну, байдуже. Головне, щоб не розповідала.
— Щодо твого попереднього питання: знань майже не було, точніше, нуль.
— Бо я все вигадав сам.
— З самого початку? Ти?
— Так. Риба еттентраут під час залицяння викидає магічну силу.
— Побачивши це, я зрозумів, що магічна сила існує в цьому світі.
— Потім, шляхом спроб, помилок і наслідування, я навчився випускати магічну силу і придумав, як перетворити її на магію.
— А далі — кропітливий аналіз, дослідження і практика, знову й знову.
Я спокійно розповідав, спостерігаючи за магічним колом.
Якщо подумати, це була довга подорож.
І це був приємний час.
Дослідження магії — половина мого життя.
Якщо додати попереднє життя, то й більше.
Після переродження в іншому світі сталося стільки всього, що не було часу озиратися назад.
Але все одно можу з гордістю сказати, що був щасливий.
І думаю.
Що хочу повернутися до родини, яка становить велику частину того щастя.
Доки думаю про це, помічаю істоту поруч, що тремтить.
— Щ-що-що?! Що таке!?
— Якась людина, що й принципу елементів не знає, створила чаклунство з нуля?!
— Не чаклунство, а магія.
— І навіть таке чаклунство, що працює автоматично!?
— Ти сам це вигадав!?
— Ну, так. Хоча це я щойно придумав.
— Щойно!? І так легко, ніби обмірковуєш меню на вечерю!?
— Бо була основа з попередніх напрацювань.
— Не просто раптове осяяння з нуля.
— Будь-яка справа потребує накопичення знань і досвіду, щоб з'явилося осяяння.
— …Не зовсім розумію, про що ти.
— Мм, невже людина могла таке…
Рапунцен схрестила руки й пильно дивиться на магічне коло.
Вона явно схвильована.
Схоже, навіть у демонів немає таких технологій чи знань, як магічні кола.
Тобто… це означає, що я попереду них.
Чесно кажучи, трохи приємно.
Бути кращим у сфері, яку любиш, приносить особливу радість.
Це не про домінування над іншими, а чиста радість від того, що ти видатний у улюбленій справі.
— Мм, ці літери… що це таке. Ніколи не бачила.
— Це людська магічна сила. Гнуу, неприємно… але схоже на мою магічну силу.
— Чаклунство, що рухається саме собою, — яке ж воно дивне.
Рапунцен зацікавлено спостерігає за магічним колом.
Чи всі демони такі, чи тільки цей.
З того, як уважно вона дивиться, схоже, що їй подобається магія.
Дійшовши до цього, я припинив думати.
Але не варто помилятися.
Ці демони використовують чаклунство як знаряддя для вбивства людей.
Вони не такі, як ми.
Вони абсолютно несумісні з нами.
— … У мене є питання.
— Скільки людей ти вбила досі?
Демони — вороги людей.
Але я не бачив моменту, коли Рапунцен вбила людину.
Але якщо Рапунцен була там, під час Війни Луґре тисячу років тому.
Напевно, вона сама вбивала, у цьому сумніву немає.
Я хотів знати правду.
— Кхкхк, незліченну кількість!
— Я жорстока й безжальна! Люди вмирали від одного помаху мого пальця!
— Нухахахаха!
Рапунцен сміється невинно й зловісно.
Все ж таки вона ворог людей.
Несумісна істота.
На мить я подумав, що ми можемо порозумітися як ті, хто любить магію.
Але це неможливо… гм?
— Ну, нуха! Ну, ну, нухахахаха!
Рапунцен сміється.
Але її щоки смикаються.
Очі бігають, виглядає неспокійно.
— … Може, збрехала?
— Щ-що, збрехала!? На якій підставі!?
— Тоді відтепер прошу не брехати мені.
— Це наказ.
— Тож насправді як? Скільки вбила?
— Т-тому незліченну кількість… гінунуну!?
— Фугії! Голова болить…!
Вона почала страждати.
Мабуть, через те, що суперечила наказу.
Договір господаря і слуги справді має страшенну силу.
— З-зрозумів… Скажу чесно!
— Ні! Жодного! Бо я ж ніколи не вбивала!
— Нікого? Справді? А що робила у Війні Луґре?
— Н-ну… Вони небезпечні, тож воювала трохи осторонь.
— Потім несподівано була запечатана і ув'язнена.
— Тисячу років нудьгувала, а коли змогла вийти, побачила когось слабкого… і подумала, що зможу вбити.
— Бо демони мусять вбивати людей.
— Тож ти хотіла вбити нас?
Рапунцен кивнула.
Схоже, вона не брехала.
Як сказати, важко підібрати слова.
Що це взагалі за демониця?
У будь-якому разі, схоже, вона ніколи не вбивала людей.
Якщо це правда, то немає потреби ворогувати без причини?
Ні, оскільки вона намагалася вбити, це не причина довіряти.
Але думати, що ми абсолютно несумісні, теж надто вперто.
Поки що буду думати так.
Все одно, краще розпитати про все.
— Тоді, що таке принцип елементів? Що це взагалі?
— Ц-це…
— Відповідай
— Г-ге, принцип елементів — це… істина цього світу… гігігігігігіг!
Рапунцен почала страждати посеред розмови.
Е? Чому!?
— Якщо дізнаєшся… це… чаклунство… гобобобобо!?
— Вона пускає піну!? Гей, що сталося!?
— Р-розблокуй… наказ… розблокуй… джинуууу…! Гобо, гігігіг!
Не розумію, що саме, але ситуація погана.
Я миттєво закричав.
— Розблокуй! Розблокуй попередній наказ! Не треба розповідати про принцип елементів!
— Бухе!
Рапунцен різко вигнула спину, ніби її щось підкинуло, і впала.
Смик-смик.
Вона судомно сіпалася, закотивши очі. Сильна.
Я згадав жахливий фільм, який колись бачив.
Стій! Травма повертається!
— Д-да, все гаразд!?
— Гаразд… не гаразд! Я думала, що помру!
Рапунцен раптом сіла й закричала.
Ще мить тому вона була при смерті, а тепер виглядала бадьорою.
— Що, в біса, сталося?
— Твій договір господаря і слуги зіткнувся з обітницею демонів.
— Ти наказав говорити, а обітниця заборонила!
— Тому так і сталося, я ж померла б! Якщо це повториться, наступного разу я точно помру!
— У демонів є обітниці?
— Так! Є речі, про які не можна говорити, які не можна робити й які треба робити!
— Одна з них — договір господаря і слуги, який ти уклав!
— Демони — вищий вид, близький до богів, тому їхні слова мають величезну силу.
— Обіцянка для них — і договір, і обітниця.
— Тому ми з тобою… аааа! Чому я таке сказала, я ж!!
Рапунцен схопилася за голову й почала рвати волосся.
Тепер усе ясно.
Демони не лише сильні, а ще й скуті багатьма обмеженнями.
— Про демонів не можна розповідати?
— Не про все!
— Але загалом демонам важко розповідати про свої справи тим, хто не демон!
— Слово «принцип елементів» можна сказати, а про його зміст — ні!
— Про інших демонів можна назвати лише імена, а про те, ким вони є, — ні!
— Тож не питай! Ніколи!
— Д-добре. Тоді наказую.
— Якщо є обмеження через обітницю демонів, попереджай перед тим, як говорити, щось на кшталт «це не можна сказати».
— Але брехати не можна.
— Так має бути гаразд?
— Ггггг, можливо й гаразд… але яка ж ганьба…
— Чому я, демон, мушу терпіти, як цей людський сопляк крутить мною!
— Гуаааааааааа!
Рапунцен знову почала рвати волосся.
У неї, схоже, накопичився чималий стрес.
Мені до цього байдуже.
Саме заслужила, інакше й не скажеш.
— Через тебе я опинився в такій халепі й розлучився з друзями… і з сестрою.
— І ти вчинила з нею жахливо.
— Чесно кажучи, я міг би тебе вбити.
— А може, тоді краще було б убити мене без контракту?
— Ух! Це… ні, не хочу…
— Я людина з Луґре, ти — демон і мій слуга.
— Наші стосунки викривлені, і чесно кажучи, я не думаю, що ми можемо стати друзями.
— Але ми маємо вибратися з цієї ситуації.
— Це наша спільна мета, чи не так?
— Тому, навіть якщо ми не згодні, співпраця потрібна.
— Я й надалі буду багато питати. І якщо можливо, хочу, щоб ти розповідала про те, що потрібно для втечі.
— Я теж буду тобі допомагати.
Рапунцен стискає губи.
Зморщивши брови, схрестивши руки, вона трохи поворчала.
— … Зрозуміла.
Так коротко відповіла.
Не сказала, що згодна, але, здається, прийняла.
Гаразд. Не обов'язково, щоб ти з радістю це прийняла.
Я просто хотів уникнути ворожих дій наразі.
Ну, якби я наказав, то все вирішилося б саме собою, але…
Не хочу постійно наказувати, і до того ж, якщо діяти самостійно й позитивно, ситуація покращиться.
— Тоді, поки що, перемир'я.
— Тільки до втечі, зрозуміло!
Ми кивнули, все ще тримаючи підозру один до одного.
Так і добре.
Бо немає потреби ставати друзями.
І.
Гууууууу.
Одночасно в животі заурчало.
Виявляється, демони теж голодніють.
— Може, пообідаємо?
— Ого! З цим я згодна!
●〇●〇
— … Що це таке?
Рапунцен дивиться на мене з кислої міною.
У її руках сушене м'ясо і хліб.
— Це їжа.
— Це!? Їжа!? М'ясо і хліб тверді як камінь!?
Я, не звертаючи уваги на слова Рапунцен, жадібно гриз м'ясо і хліб.
Справді тверде. Несмачне. Погане.
— Все ж краще, ніж нічого.
— Бо в таких глибоких підземеллях нормальної їжі немає.
— На всяк випадок, тут вистачить на місяць, тож протримаємося.
— На місяць… невже це м'ясо і хліб?
— Так, це м'ясо і хліб.
Рапунцен з огидою висунула язика й сказала «уе».
Її можна зрозуміти.
Але треба бути вдячним, що можемо вижити.
— Ще є вода… але її мало.
— Треба якось роздобути.
Фляга з водою була лише одна.
Інші були майже порожні.
Нічого не вдієш — витратили під час бою з Рапунцен.
— Навіть води немає… гнунуну!
— До речі, демони теж їдять?
— Їжа — привілей сильних.
— Пожираємо слабких, перетворюючи їх на кров і плоть!
— Для демона це цілком природна поведінка!
Рапунцен гордо випнула груди.
Але щось тут не так, відчувається дивна незручність.
— Наче повторюєш чиїсь слова.
— Ох! Н-ні, нічого такого!
— Це я сам придумав!
— Гм… ну гаразд.
— У будь-якому разі, їмо, стиснувши зуби.
— Після їжі ще багато справ.
— Гм! Мені й казати не треба!
Ми з Рапунцен силоміць розгризали жорстке м'ясо й хліб.
Щоб відновити сили, їжа необхідна.
Та в такому замкненому просторі добути їжу непросто.
Треба щось придумати…